/   Реферати  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Бібліотека   Портфель   Замовлення  
Mobile  Mac  Linux  Windows  Партнерам і рекламодавцям  Зона зареєстрованих користувачів  Результати пошуку  Форум  Новини  Новини  Події  Куплю/продам  Кlubніка  МегаДОСТУП  Новини сайту  Про проект  Зворотній зв`язок  Рекламодавцям  Контакт 

Виникнення і культура козацтва, Детальна інформація

Тема: Виникнення і культура козацтва
Тип документу: Реферат
Предмет: Історія України
Автор: Мельник Т., Завалко В.
Розмір: 0
Скачувань: 4520
Скачати "Реферат на тему Виникнення і культура козацтва"
Сторінки 1   2  
Коломийський коледж комп’ютерних наук

РЕФЕРАТ

На тему:

"Виникнення і культура козацтва"

Виконали

Студенти групи КС-11

Мельник Тарас Ярославович

Завалко Василь Васильович

Перевірив _______________

Коломия

1999

Джерела формування козацтва

В кінці XV ст. територія на південь від річки Рось аж до Чорного моря була спустошена татарами, за що її називали "Диким полем". Це була окраїна Великого князівства Литовського, яка в адміністративному відношенні поділялася на повіти: Канівський, Черкаський, Вінницький і Брацлавський.

Литовській уряд мало дбав про захист південних українських земель від нападів татар. Оскільки існувала постійна загроза ворожих нападів, більшість населення зосереджувалася в "острогах" при замках і поблизу замків Канева, Черкас, Вінниці, Брацлава, Бара, Хмільника. Селяни й міщани, вихідці з північних районів займалися рибальством, мисливством, бортництвом і хліборобством. Міщани також займалися ремеслами й торгівлею.

У містах жили також урядовці та служилі люди — старости (намісники) й підстарости, бояри і земяни, які відбували військову службу. ФеоДали (князі, бояри, земяни) одержували землі від уряду чи місцевих старост і воєвод, або захоплювали пустощі.

Місцеві селяни до середини XVI ст. були вільними. Податки і повинності, що їх відбували на користь великокнязівського замку (подимне, пушкарівщина, стації) та на користь власника землі — держави чи приватних осіб (натуральний податок, грошовий або чинш), були порівняно легкими. Через часті набіги сусідів усе населення жило по-військовому, готове будь-якої години відбити ворожий напад.

Саме територія південних українських земель - Подніпров'я і Побужжя — стала місцем, де виникло козаіггво, яке посіло важливе місце в історії українського народу. Слово козак східного походження. Воно означало "вільний воїн", "вільна людина". В розумінні — "вільна людина, незалежна від феодала й уряду" — слово козак і закріпилося на Україні.

Головним джерелом, з якого формувалося козацтво, було місцеве населення, котре, незважаючи па постійну загрозу з боку татар, жило на території південної України і середнього Подніпров'я, та втікачі, переважно селяни, із західної та північної України, які, рятуючись від покріпачення, тікали в ці малозаселені місця, де ще не було панського гніту. До козацьких ватаг, які вирушали в степи для занять промислами або й для нападів на татар, входили також міщани і навіть дрібні бояри. Козацькі ватаги не були постійними, після повернення з степів додому, в населенні місця, вони розпадалися.

Перші згадки про українських козаків відомі з кінця XV ст. (1489, 1492, 1494,1499 рр.).

Козацький побут.

Незвичайно барвне і різнородне було щоденне козацьке життя. Різні мемуаристи й оповідачі переказали нам масу всяких оповідань, переказів, анекдотів про запорозьку старовину.

"Обичаї запорозькі чудні, поступки хитрі, і більшою частю на насмішку похожі", оповідав столітній запорожець Микола Корж. І наводив ті різні чудні запорозькі "вимисли".

Запорожці брили цілу голову й залишали тільки одну чуприну над лобом, оселедець; як ця чуприна вир'остала велика й довга, що аж заслонювала очі, то козак закладав її за вухо. Бороди не брили, а вусів не підстригали, але намазували чимнебудь і закручували вгору до очей; а як у котрого виросли дуже довгі вуса, то закручував їх і закладав аж за вуха — "це ставили собі за особливу козацьку славу і честь".

Здоровилися запорожці також на свій спосіб. Виберуться, бувало, в гості до чийого куреня або зимовика, то ще сидячи на конях, гукають: "Пугу, пугу, пугу!" — тричі, раз за разом. Господар загляне через віконце і відповість двічі: "Пугу, пугу!" Тоді гість відзивається: "Козак з лугу!", а господар через віконце: "Повішайте там, де й наші" — тобто вяжіть коні до ясел і просимо до хати; тоді вибігають господарські хлопці і ведуть коней до стайні. Гості входять до хати, хрестяться до ікон і говорять господареві: "0таман, товариство, ваші голови!", і кланяються. Господар відклонюється і відповідає: "Ваші голови, ваші голови! Прошу пани-молодці сідати". І тоді вже гостяться. Коли ж уже полагодили своє і від’їжджають, то прощаються: "Спасибі, батьку, за хліб і за сіль, пора уже по куріням розїзжаться до домівки; просимо, батьку і до нас, коли ласка, і оставайтесь здорові і "Господар відповідає: "Пращайте і вибачайте, пани-молодці, чим богаті, тим і раді, просимо не погніватися".

Запорожці славилися веселістю й охотою до шуток і насмішок. Особливо ж любили вигадувати прізвища товаришам; такого, ;що спалив з необережности курінь, називають Палієм, того, що розкладав вогонь над водою, звали Паливодою, такому, що' проти звичаю варив кашу, давали імення Кашки або Кошовара і так само пішли призвища Горбач, Малюта, Склизький, Черепаха, Гнида, Качало, Корж... Запорожці знали оцінити й чужий дотеп. Приходить козак до чужого куріня і бачить, що козаки вечеряють, тоді говорить їм: "Хліб та сіль, пани-молодці!" А вони йому: "їмо, та свій, а ти у порога постій". Але він не погоджується: "Ні, братці, давайте і мені місце", і витягає зараз свою ложку і ложечника і сідає разом з ним. Тоді господарі похвалять: "0т, козак догадливий! Вечеряй, братчику, вечеряй!"

Корж - описує, як гостилися запорожці на Січі, по своїх куренях. Курені будували з різаного дерева, бо Великий Луг був багатий у ліс. Курінь був уже просторий так, що містилося в ньому і па-русот народа; під стінами стояли столи, а довкола них лавки, на яких сідали козаки. Отаман мав місце під іконами, а ікони були багаті, і гарно оздоблені; перед ними висіли розкішні свічники і лямпи. Кухарі »насипували« їду у великі деревяні, миски, вагани і ставили на кожному столі, а поруч з їдою всякі напитки у великих ведрах, а на них вішали коряки, деревяні черпаки, що, теж звалися "михайликами". Отаман сідав на першому місці, козаки довкола стола і починали їсти. В ті часи звичайні козацькі страви були: тетеря, рубці, галушки, риба »на стябло« (полумисок), свиняча голова до хріну, локшина і ин. По обіді всі козаки кланялися отаманові і один одному й дякували кухареві: "Спасибі, братчику, що нагодував козаків". Отаман виходив ізза стола і кидав гроша у карнавку (скриньку) і те саме робили й усі козаки; ці гроші діставав кухар і за них купував на базарі харчі ,на другий день. Кухарі варили їду в окремих курінях, не в лечі, а на огнищі, кабиці, в мідяних або залізних казанах.

Культурне життя

XVIII століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що відобразився у химерному стилі барокко. Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до російських імперських взірців.

Церква. Православна церква століттями виступала центром та рушієм культурного життя на Україні. В боротьбі з польським католицизмом вона стала втіленням української самобутності. Але самобутність ця поблякла із вступом на арену Російської імперії як оборонця всього православ'я, включаючи українське. Позбавлена сенсу існування, українська церква втратила свою рушійну силу. Приблизно в цей же час вона перестала існувати як окреме ціле.

Поглинання української церкви імперським духовним «істеблішментом» перебігало паралельно з ліквідацією автономії Гетьманщини. Деякий час після переходу в 1686 р. під зверхність московського патріарха українська церква процвітала: її школи були найкращими в імперії; її добре освічених священиків завзято переманювали до себе росіяни; завдяки покровительству Мазепи зміцнилася її економічна база. І все ж розвивалися події, що не віщували їй нічого доброго. Вже у 1686 р. Чернігівська єпархія була вилучена з-під юрисдикції київського митрополита й підпорядкована Москві. Трохи згодом подібне відбулося з Переяславською єпархією.

Сторінки 1   2  
Коментарі до даного документу
Додати коментар