Окупаційний режим України, Детальна інформація

- 1 серпня 1941 р. Східна Галичина була приєднана до Польського генерал-губернаторства (Г. Франк);

- 14-19 липня 1941 р. землі між Дністром і Південним Бугом, північна Буковина й Бесарабія було передано Румунії. До цієї території, що звалася Трансністрією, приєднали Одеську, південь Вінницької і захід Миколаївської областей. Її столицею з 19 серпня вважався Тирасполь, а з 16 жовтня — Одеса;

- 20 серпня 1941 р. створено рейсхскомісаріат «Україна» у складі десяти областей України – Волинь, Полісся, Правобережжя, частини Полтавської і Запорізької, південних районів трьох білоруських областей, півдня Орловщини (гауляйтер — Е. Кох). До створених тут шести генеральних округів належав і Крим. Якщо на 15 вересня 1941 року в імперському комісаріаті «Україна» було менше половини території УРСР, то на початку 1943 року — вже 339 275 кілометрів квадратних, тобто понад 63 відсотки. Надалі планувалося розширити його межі від Прип'яті до Азовського моря й Сталінграда;

- Луганська, Сталінська, Харківська й Сумська області номінальне підпорядковувались адміністрації Б. Коха, але фактично влада тут знаходилась в руках командування вермахту.

Після перемоги Гітлер розраховував включити Галичину до складу Німеччини, а Крим передати тірольським німцям.

Керівництво рейху планувало щороку вивозити з окупованих районів Радянського Союзу по 10 – 11 мільйонів тонн зернових, 400 тис. тонн олії, 240 тисяч тонн цукру — в основному саме з України. Колгоспів німці не ліквідовували, лише перейменували їх на «громадські господарства», а радгоспи — на «державні маєтки». Продуктивність праці на нових господарів була дуже-низькою, бо до кінця травня 1942 року майже 60% орної землі в Україні не засіяно. В деяких районах Полтавщини, щоб люди працювали в полі з 5 години ранку до 10 години вечора, навіть відбирали присадибні ділянки, в інших — дозволяли мати до 1 гектара землі, а при бажанні — додатково ще стільки ж за селом.

Існувало до десяти грошових податків, кілька натуральних: молока по 600—900 літрів з кожної корови, вовну, шкіру, кінське волосся, м'ясо, квашені овочі, сіно, ягоди — все треба було здавати до рейху. Звичайно, за все це платили, але не за ринковими цінами. Якщо, скажімо, в Києві восени 1941 р. 1 кг картоплі коштував один карбованець, то за здану німецькій владі платили 35 копійок. У Рівненській області було введено податок на собак — 225 крб. щорічно, на кішку — 100—150 крб., коня — 300 крб. Низькою була оплата трудодня — по 436—661 грамів зерна. Але використовувались й заохочувальні заходи: повертали хати розкуркуленим селянам, розподіляли серед населення промислові товари, знімали держпоставки, нагороджували землею та худобою (якщо боролось населення з партизанами), преміювали за добру працю горілкою, тютюном, грошима, почесними грамотами. Влітку 1942 року вийшла секретна постанова, згідно з якою вивезені до Німеччини українці діставали право подавати заяви про наділення земельними угіддями в Україні.

Згідно з розробленою німецькими й українськими економістами в 1942 році «Іван-програмою» було розширено посіви соняшнику, кок-сагизу, лікарських трав, на площі 100 тисяч гектарів культивували бавовну.

\

і, Галичині, Криму до кінця 1943 р. багато селян реалізували це право (в Галичині німці визнавали селянську земельну власність до 20 гектарів), то в центральній, східній та південній Україні питання практично так і не вирішилося. Хоч упродовж 1942—1943 років німецька адміністрація розраховувала реорганізувати в Україні по 10—20 відсотків колгоспів у так звані «хліборобські спілки», в яких господарі б мали власну землю, та до травня 1943 р. цей задум було реалізовано лише наполовину. До того ж цей скромний успіх було досягнуто у прифронтовій смузі, щоб дещо пом'якшити рівень опору окупантам. Заважали його виконанню грандіозні проекти створення в Україні тисяч фермерських господарств, які належатимуть німецьким воякам — переможцям СРСР. Звичайно, було проігноровано складений у березні 1943 р. таємним дійсним радником Р. Рідлем на замовлення еліти концерну Фарбеніндустрі план, за яким пропонувалося створити велику Україну з власними збройними силами, інтегрувавши її до «нової Європи».

Гітлерівці розраховували вивезти до Німеччини 15 мільйонів робітників з окупованих регіонів СРСР. З цією метою в Україні було створено 110 «бюро праці». Спершу тих, хто виїжджав до рейху (1943 року це буди в основному добровольці), проводжали з піснями й музикою. Скажімо, з Проскурова, Первомайська, Умані та інших місцевостей за 1942 рік виїхало добровільно 80—90 відсотків молодих людей, а з Києва чи Харкова — значно менше (хоча в Києві з 330 тисяч дорослих працювало лише 40 тисяч, в Харкові — дещо більше). Ще восени 1941 р. з Кривого Рогу згодилися їхати на роботу до рейху 6 тисяч шахтарів.

Але після одержання розпачливих листів з Німеччини про важке життя, здирства й знущання (хоч було чимало листів і протилежного змісту) потік добровольців вичерпався. З весни 1943 р. німці й поліцаї проводять облави, виловлюючи молодь. За ухиляння від відправки до Німеччини в Миколаєві було повішено 10 громадян, у Дніпропетровську 9-ти дали каторгу. Молодь тікала в ліси, і влітку 1943 р. на Київщині й Полтавщині в них переховувалось до 90 тисяч осіб. Багато людей ховались в лісових нетрях Волині, Житомирщини, Рівненщини, Миколаївщини, Херсонщини, Чернігівщини. Полтавчанин Є. Чекай тікав з ешелону 12 разів. Молодь робила самокаліцтво, обливали ноги окропом, від чого температура підскакувала до 40 градусів, вводили до штучних ран отруйні речовини — лише б не їхати до Німеччини. Купували в рейху робітника зі Сходу за таку ціну, яку платили за пальто, а робітниця коштувала так само, як поганенькі черевики. На правому боці грудей невільники носили напис “Ost”, працювали по 14—16 годин на добу. Якщо німецька робітниця одержувала по 3,5 марки щоденно, то східна — 3 марки щомісячно. В таборі для українців у місті Галле на їжу собаці відпускалося 20 марок, а українцям -— по 22,5 марки. На превеликий жаль, коли в Німеччину вступила Червона Армія, вона виявила до остарбайтерів нічим не виправдану жорстокість, особливо до дівчат: їх примусили йти пішки в Україну, всіляко принижували, ґвалтували, били, знущались. За даними з шести областей України на батьківщину не повернулась третина остарбайтерів, а з республіки їх було вивезено понад три мільйони.

Трагічно склалася доля військовополонених. З перших днів перебування в полоні червоноармійців били, обшукуючи, примушували робити піші марші по 50— 60 км щодобово. Якщо виникала загроза, що шляхи заміновано, їх шикували шеренгами по 8—10 осіб, щоб вони своїми тілами її розміновували. Охорона поводилася жахливо: лише між селами Миколаївка та Степанівка на Луганщині на відстані 45 км було вбито 150 військовополонених. У таборах на руці вище кисті кожному полоненому хімічною фарбою наносили номер, а на спині напис “KGF”. Тут полонених розділяли за національностями, виявляли політпрацівників, євреїв, більшовиків, яких потім, як правило, розстрілювали. На території 180 таборів військовополонених в Україні порядок підтримувала табірна поліція з самих же полонених, а ззовні — українська допоміжна поліція, яка була добре озброєна, мала повне довір'я німців, поводила себе по відношенню до полонених ще більш агресивно. У таборах лютували епідемії дизентерії, висипного тифу, цинги. Після тижня селекційного голоду німці давали щоденно 1 качан капусти на 20 чоловік, один буряк і качан кукурудзи на 6 полонених, шматочки «руського хліба», який на 50% складався з житнього борошна, на 20% — з буряків, на 20% — з паперу, на 10% — з соломи. За допомогу полоненим з боку населення людей переслідували, били, а часто і вбивали. В той же час раціон німецького військовополоненого включав 600 г хліба, 500 г картоплі й овочів, 93 г м'яса та жирів, 80 г крупи. Незважаючи на героїзм лікарів, що створили підпільні госпіталі — С. П. Белканія (Вінниця), Д. С. Мазура (Краматорськ), І. Г. Алексєєва (Житомир), О. І. Мещанінова (Харків) та інших, на території України загинуло близько 1,4 мільйона радянських військовополонених.

Населення великих міст голодувало, починаючи з пізньої осені 1941 року: 1942 р. на Благовіщенському базарі міста Харкова 1 г золота високої проби коштував 100 крб., а 1 кг хліба — 250 крб. у 1941; а в 1942 році — 140 крб., 1 кг масла — 8 тисяч крб., 1 кг сала — 750 крб. і т. д. За діадему з 37 діамантами можна було одержати 200 кг муки, 2 кг цукру, 2 кг сала. З весни 1943 р. окупаційна влада посилила боротьбу зі спекуляцією, частину заробітної плати у зв'язку з інфляцією місцевим робітникам видавали продовольством, було введено 6—12-денні щорічні відпустки, термін оплати бюлетеня у зв'язку з хворобою підвищено до 26 тижнів зі збереженням половини середньої зарплати, призначалися пенсії при загибелі на роботі годувальника сім'ї, забезпечувалося медичне обслуговування робітників і службовців, розширювалася мережа дошкільних установ на підприємствах. Але більша частина населення України у зв'язку з пограбуванням краю, примусовою відправкою молоді в Німеччину, розстрілами заручників, поразками вермахту на фронтах на той час була налаштована на користь відновлення радянської влади.

А. Розенберг вважав, що діти в Україні повинні навчатися 4 або 7 років, а найбільш обдаровані — потій у фахових та вищих учбових закладах. Реально левова частина шкіл при окупантах були 4-класними, але, скажімо, в Житомирському окрузі 80% дітей шкільного віку навчалися, причому штраф за невідвідування школи був від 300 до тисячі карбованців. У районі Полтави на початку 1942 р. працювало 138 шкіл, у Гуляйполі одна школа припадала на 900 жителів. У Галичині працювали ремісничі, промислові, торговельні, сільськогосподарські школи, 12 українських гімназій. 1942 року у Львові почали функціонувати п'ять вузів, але мова викладання була німецька, лише в кінці кожної лекції резюме підбивалося упродовж 10 хвилин українською, причому студенти між собою теж спілкувалися мовою завойовників. Ректорами вузів призначалися найчастіше німці чи фольксдойчі, а українці — деканами. Хоча, скажімо, в Одеському університеті, що відкрився 14 лютого 1942 року, ректором став професор П. Часовников, кількість студентів тут в кінці 1943 р. становила 2060, тобто лише на 440 менше, ніж за радянської влади.

З липня 1943 р. у Львові діяв Союз українського студентства Галичини, який видавав газету «Студентський прапор». Досить плідно працювали професори: І. Крип'якевич, В. Симонович, доктор І. Свєнцицький, академік М. Возняк, Ф. Колесса, В. Щурат.

Але характерно, що за період окупації в жодному вищому учбовому закладі не було випуску спеціалістів з дипломами.

У Галичині нацисти досить прихильно ставилися до прагнення українців подолати наслідки полонізації, маючи на меті посилити протистояння між обома націями. Якщо ОУН(м) вели так звану реальну політику, щоб зберегти національно-культурний потенціал», то ОУН(б) проводила ідейне виховання, створювала власні збройні сили, орієнтувалась на політичну роботу.

У генерал-губернаторстві (колишня західна Польща) діяв Український Центральний комітет. Головна рада опікунства (для поляків), Європейська суспільна самодопомога. 1943 року створені під наглядом УЦК дитей садки охопили 70% українських сіл та 60% дітей дошкільного віку. У Львові відкрився Літературно-мистецький клуб, замість «Просвіт» діяли Українські освітні товариства під контролем німецької влади. Значна наукова робота проводилась в Українському національному музеї, бібліотеці Наукового товариства імені Т. Шевченка, де працював відомий бібліограф В. Дорошенко. Тисячі публікацій видало «Українське видавництво» у Львові та празьке видавництво Ю. Тищенка. Виходили твори Є. Маланюка, Ю. Буревія (С. Гординського), Т. Осьмачки, І. Коваліва, В. Чапленка, А. Любченка, Б. Лепкого та інших. На літературному конкурсі 1944 року першу премію одержав І. Багряний за роман «Тигролови». Львівський оперний театр, що працював в основному для німців, дав до початку 1944 року 750 вистав і 68 концертів симфонічного оркестру, на яких були присутніми 600 тисяч глядачів.

На початку 1943 р. київські й харківські артисти організували в Києві театр музики й драми, бо їх не задовольняв режим у Київському оперному театрі, де керував зять Е. Коха — Й. Брюкнер. Харківський драмтеатр гастролював у Полтаві, в Одесі працювали чотири театри, в Києві гриміла студія «Гроно» П. Коваленка. До березня 1943 театр імені І. Франка в Станіславі

дав 43 вистави різних жанрів.

У період окупації в Україні виходили 150 газет і журналів, працювало 15 радіостанцій — природно, під суворою цензурою фашистів. Діяли Український кооперативний банк. Українська кооперативна спілка, в Галичині — богословська академія і Богословське наукове товариство. Союз українських купців. Об'єднання праці українських журналістів. Спілка українських музикантів та інші товариства.

Симптоматичний репертуар київських кінотеатрів у травні 1942 року: «Таковы уж зти мужчини», «Триж-ды свадьба», «Первая любовь», «Свадебная ночь втро-ем», «Да, люблю тебя», «Свадьба с препятствиями» тощо. Люди хоч на час сеансу забували, що понад 200 г хліба на добу одержати неможливо...

На службу Німеччині окупанти намагалися поставити індустрію та сільське господарство України, але ці плани здійснилися лише незначною мірою. Якщо в 1943 р. фашисти розраховували одержати на металургійних підприємствах Донбасу й Придніпров'я до мільйона тонн сталі, в 1944 — удвічі більше, то її фактична виплавка не перевищила 35—70 тисяч тонн на рік. У передвоєнному 1940 р. Білорусія й Україна виробили 13 мільярдів кіловат-годин електроенергії, в той час як на всій окупованій території СРСР — менше, 2 мільярдів. Видобуток вугілля в Донбасі не перевищував 10% від рівня 1940 року, тому до осені 1943 р. |; довелося імпортувати з Німеччини понад 1 мільйон тонн "вугілля. Дещо зріс видобуток марганцю — на додаток до того мільйона тонн марганцевої руди, що дісталася німцям після відступу радянських військ.

; До 31 липня 1943 року з України було вивезено 5,5 мільйона тонн зерна, 3,2 мільйона голів великої рогатої худоби, 4,4 мільйона свиней, 5,4 мільйона овець і т. д. Але якщо країни Західної Європи, що були окуповані Німеччиною, надали їй товарів та послуг на 26 мільярдів доларів (у цінах 1940 року), то з Радянського Союзу окупанти їх одержали лише на один мільярд.

Щоб відновити економічний потенціал України, 20 німецьких фірм відновили роботу більшості консервних фабрик, доставивши для них машин і обладнання на суму в 13,8 мільйона марок. Було відновлено 172 бойні, 35 птахокомбінатів, більшість молочних, цукрових та лікеро-водочних заводів. Звичайно, більша частина продукції призначалася для вермахту й населення Німеччини. Продовольчий раціон жителів України, які працювали на окупантів, навіть у травні 1943 р. (16 березня були створені відділи постачання населення міст) складав 150 г м'яса, 75 г жирів, 2 кг хліба, 3,5 кг картоплі, 250 г пшона на тиждень, що забезпечувало щодобово всього 1250 калорій. З грудня 1941 р. науковий інститут праці в Берліні розробляв плани заселення німцями території Радянського Союзу до Уралу з таким розрахунком, щоб слов'ян залишилася меншість. Зате до 2001 року на «звільнених» від них територіях Білорусії, Росії та України повинні були проживати 90 мільйонів німців, а населення власне Німеччини виросло б утроє завдяки зростанню рівня народжуваності та онімеченню слов'янських дітей арійського типу у віці 3—7 років, склавши 250 мільйонів.

Слід відзначити, що німецьке військове командування, нерідко нехтуючи директивами Гітлера, намагалося схилити неросійську частину населення в У країні на свій бік. Так, за 25 липня —12 листопада 194І року з полону було відпущено 318 770 радянських бійців і командирів, з яких 277 761, тобто майже 87 відсотків були етнічними українцями. Потім ця практика була відновлена протягом 1 січня 1942 — 1 травня 1944 р., коли дозвіл на звільнення з таборів військовополонених одержали ще 823 230 людей — понад половину з них українці. У квітні 1943 р. в Харкові було організовано «Український визвольний комітет» під егідою колишнього генерала УНР М. Омеляновича-Павленка, який повинен був формувати українську армію за зразком Російської визвольної армії генерала А. Власова. Інший приклад: у Києві 22 вересня 1941 року значно більше прав формально одержали громадяни колишньої Чехословаччини, українці і фольксдойчі. Якщо неукраїнське населення міста зобов'язали здати всі радіоприймачі, то українців це не стосувалося, і дехто поспішив теж стати українцями.

Але переважала колонізаційна політика: під Житомиром населення вигнали з семи сіл, щоб заселити їх 10 тисячами німців, до вересня 1943 р. німці-колоністи поселені в шести районах Криму. Активно розроблялися плани створення німецьких поселень навколо Кривого Рогу, Запоріжжя, Миколаєва, Дніпропетровська.

Для поліпшення контролю за населенням і деякої стабілізації ситуації Е. Кох дозволив провести 8—10 лютого 1942 року в Пінську Собор по відтворенню Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом Луцьким і Ковельським Полікарпом (Сікорським). Кількість парафій УАПЦ швидко зростала, особливо на Київщині, Полтавщині й Харківщині. Священики закликали українців виїжджати на роботу до Німеччини, організовували збирання теплого одягу, взуття, металолому, грошей на допомогу рейху, а також військовополоненим-українцям. Лише в Кривому Розі церковний комітет допомоги полоненим зібрав за два роки 157 тонн хліба, 69 тонн муки, 22 тонни крупи, 37 тонн овочів, 1130 кг м'яса та інших продуктів. Для німецького населення й солдатів вермахту по Україні за січень 1942 року було зібрано також 273 446 кожухів, валянок, пальт, фуфайок, інших теплих речей.

Але об'єднання 1 жовтня 1942 року УАПЦ і Автономної церкви архієпископа О. Громадського (він визнавав верховенство Московського патріархату, хоча в цей час він не існував) німці не визнали. Більше того, 11 січня 1943 року Е. Кох видав наказ «Про правові стосунки релігійних організацій», після чого влада Полікарпа поширювалась лише на Волинь і Поділля, підносити священиків до сану або скликати синоди єпископів без дозволу німецької адміністрації він не міг. Справа в тому, що окупаційна влада добре бачила: священики намагаються діяти самостійно або допомагають партизанам. Лише в зоні Трансністрії православна церква діяла практично без перешкод. На іншій території України окупанти заборонили викладання в початкових школах Закону Божого, відвідування священиками концтаборів (раніше сюди можна було доставляти навіть посилки вагою до 6 кг), набір слухачів на к короткотермінові курси з підготовки священиків у І Луцьку, Полтаві, Дніпропетровську, Харкові, Миколаєві, Кам'янець-Подільську. Однак тільки в чотирьох І областях України (Київській, Полтавській, Луганській, І Донецькій — у сучасних межах) функціонували 950 храмів, у той час як навесні 1941 р. по всій УРСР церковна служба правилася лише в 7% церков, що діяли до І1917 року. Але не забудемо й інше: за період окупації І фашисти знищили або сплюндрували в Україні 1670 | церковних споруд. ^