Дипломатія та міжнародні відносини в 1920 роки, Детальна інформація

Розділ І. Тема 2. ДИПЛОМАТІЯ ТА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

У 1920-ті рр.

План.

1.Геополітичні зміни в світі після першої світової війни. Паризька мирна конференція. Версальська система мирних договорів.

2.Вашингтонська конференція та її рішення.

3.Трансформації Версальсько-Вашигтонської системи у 1920-ті роки.

4.Загальні оцінки Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних договорів.

5. Процес дипломатичного визнання СРСР.

6. Міжнародні відносини в роки світової економічної кризи. Крах дипломатії буржуазного пацифізму.

Геополітичні зміни в світі після першої світової війни. Паризька мирна конференція. Версальська система мирних договорів.

Перша світова війна призвела до значних геополітичних змін у світі. Під геополітикою у даному плані слід розуміти економічні, територіальні зміни, пов’язані із перерозподілом політичних впливів країн, що перемогли або зазнали поразки в Першій світовій війні. Так, значних територіальних і політичних втрат зазнають країни Четверного союзу – Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина. Були піддані краху й розпались Німецька, Російська, Австро-Угорська, Османська імперії. На їх теренах утворились нові держави: Польща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. – Югославія), Австрія, Угорщина, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія. В ряді країн – Росії, Німеччині, Угорщині, Австрії, Фінляндії, Словаччині – відбулись революції. В Росії революційні зміни привели до встановлення нового суспільно-політичного ладу, що поклало початок формуванню біполярності світу, політичному, соціально-економічному протистоянню двох систем.

В межах капіталістичної системи і світу взагалі значно зростають впливи країн-переможниць, і насамперед США, Великої Британії, Франції. Вони виступають з планами перерозподілу територіальних володінь і по суті стають упорядницями нового влаштування світу. Кожна з країн-переможниць, однак, мала свої позиції щодо повоєнного устрою, що викликало не тільки розбіжності в поглядах, а й значні суперечки великих держав при укладанні системи повоєнних мирних договорів.

Так, провідну роль на міжнародній арені починають відігравати Сполучені Штати, що набули через військові поставки під час війни найпотужнішого стану серед капіталістичних держав. Характерно, наприклад, що з держави-боржника до Першої світової війни США перетворились на державу-кредитора, і передовсім щодо європейських країн. Сума позик Сполучених Штатів іноземним державам на початку 1920-х років сягнула 11,1 млрд. дол., причому головними боржниками США на європейському континенті були Англія (4 600 млн. дол.), Франція (3 999 млн. дол.), Італія (2015 млн. дол.).

Скориставшись послабленням позицій своїх союзників по війні, США починають повсюдно відтісняти їх на світових ринках, прагнучи поєднати економічну першість з політичною гегемонією країни в системі новоутворюваних міжнародних відносин. Ці наміри зіштовхувались, однак, з устремліннями інших країн, і насамперед Великої Британії і Франції.

Велика Британія, наприклад, прагнула до збереження морського панування та розраховувала на подальше поширення своїх колоніальних володінь Вона загарбала німецькі колонії в Африці й Океанії, планувала закріпити за собою колишні володіння Османської імперії. Оскільки економічна могутність Британії була значно підірвана внаслідок війни, вона намагалась досягти своїх планів завдяки традиційної англійської політики “балансу сил”. Це передбачало спрямування Франції на протидію гегемоністським устремлінням США при спрямуванні Сполучених Штатів на протидію таких же намірів Франції; використання Німеччини для протидії Франції і Росії при збереженні своїх домінуючих позицій в системі економічних і політичних відносин світу.

До гегемонії, принаймні на європейському континенті, прагнула й Франція, хоча її економічний стан був надзвичайно тяжким після війни. Франція втратила на фронтах близько 1,4 млн. чоловік убитими і 2,8 млн. пораненими. Були зруйновані десять французьких північних промислово-розвинутих департаментів. В той же час Франція мала найсильнішу в Європі сухопутну армію, і її війська окупували лівий берег Рейну, знаходились на Балканах і на Близькому Сході. Найбільш претенциозним зовнішньополітичним орієнтиром Франції залишалось економічне й політичне послаблення Німеччини і, більше того, розчленування її на ряд дрібних, оточених недружніми державами, країн. Франція прагнула також закріпити свої завоювання в Африці та на Близькому Сходу, компенсувати втрату союзницької Росії утворенням блоку союзних східно- та південноєвропейських країн (Польщі, Чехословаччини, Румунії, Югославії та інших).

Проблематичними були позиції Італії, яка формально відносилась до низки великих держав, хоча в реальності такою не була. За участь у війні на боці Антанти їй обіцяли ряд земель, що належали Австро-Угорщині, та колонії в Африці. Проте, бувши послабленою в військовому відношенні, вона не змогла самостійно зробити ці надбання під час війни і розраховувала отримати їх, використовуючи на свою користь суперечки інших держав.

Приблизно у такому ж стані знаходилась і Японія, що під час війні загарбала німецькі острівні колонії на Тихому океані та китайську територію Шаньдунь. Прагнення Японії встановити при цьому напівколоніальний стан Китаю викликав серйозні заперечення як з боку Великої Британії, так і США. Отже, можливість закріплення нових територіальних володінь для Японії значною мірою залежала яв від компромісу, так і зростаючих протиріч великих держав.

Підходи країн-переможниць до повоєнного світовлаштування, як і перспективи стосунків переможців і переможених у війні обговорювались на мирній конференції у Парижі, покликаної створити систему повоєнних мирних договорів. Конференція почала роботу 18 січня 1919 р. і продовжувалась з перервами до 21 січня 1920 р. До порядку денного конференції входило: укладання мирних договорів з Німеччиною та її союзниками; утворення Ліги Націй; розподіл колоніальних володінь Німеччини та Туреччини; польське питання; італійське питання. На конференції розглядалося й російське питання, хоча воно і не входило до офіційного переліку питань порядку денного.

В роботі конференції прийняли участь 32 країни, хоча фактично усі важливі питання розглядались “Радою десяти”, в яку увійшли голови урядів і міністри закордонни