Міжнародні відносини напередодні та під час першої світової війни, Детальна інформація

Від початку війни Сполучені Штати проголосили про свій нейтралітет. Згідно заяв президента США В.Вільсона, така позиція відповідала пацифістським орієнтаціям американської адміністрації, прагненням забезпечити примирення воюючих блоків у Європі. Водночас можна стверджувати й про більш прагматичне підґрунтя політики Сполучених Штатів: для них була невигідна повна перемога жодного з воюючих угруповань. Так, збереження Європи розколотою більш відповідало інтересам американської адміністрації, і насамперед щодо здійснення експансіоністської політики самих США.

Воєнно-політична обстановка, однак, внесла свої корективи до позиції Вільсона. Вже наприкінці 1914 – початку 1915 рр. очевидними стали два факти. По-перше, що війна затягується, і, по друге, що вона вимагає надзвичайних обсягів військового спорядження і боєприпасів. Перед американським підприємництвом відкривалися ринки величезних масштабів. В листопаді 1914 р. представник Моргана виїхав до Лондону для переговорів з британським урядом про фінансування військових замовлень, які почали розміщуватись у США у великій кількості вже протягом наступних місяців.



c



c

¤

мецьких портів американських товарів. Це мало не тільки економічні, а й політичні наслідки. Англійська морська першість, спрямувавши весь потік американської військової продукції, продовольства й сировини в порти Антанти, залучила США до союзництва з її членами міцними зв’язками. Так, інтереси американського підприємництва зумовили фактичну відмову США від нейтралітету вже з першого періоду війни.

Водночас зростання економічної і фінансової залежності країн Антанти від Сполучених Штатів висувало за об’єктивне й вступ США у війну на їх боці. Поразка Антанти завдала б дуже великої економічної шкоди американському підприємництву, а також удару по політичному престижу правлячої адміністрації. Допустити цього керівні кола Сполучених Штатів не могли.

Протягом 1914-1915 рр. преса, що обслуговувала військові монополії, а також “яструби” у Конгресі розгорнули кампанію під гаслом “Будьмо готові!” (до війни). До цих виступів приєднувались й керівники деяких профспілок, висловлюючи позиції певної частини робітництва і громадськості. Так, сприйняттю ідеї війни слугувала кампанія проти нещадної підводної війни, що її проводила Німеччина, намагаючись припинити потік американських товарів до портів Антанти. Потоплення американських кораблів “Лузітанія” і “Сассекс” викликало енергійні протести США. З травня 1916 р. німецьке командування навіть прийняло рішення щодо послаблення підводної війни з тим, щоб не штовхнути США в ряди противників Німеччини.

Однак, крім дій німецьких підводних човнів, свою роль відіграли і побоювання щодо можливого майбутнього нападу Німеччини на США. Німці самі давали більше ніж досить приводів для подібних висновків. Так, англійська розвідка, наприклад, перехопила телеграму адресовану німецькому посланникові в Мексиці, де мексиканському урядові пропонувалося приєднатися до Німеччини і напасти на Сполучені Штати. Злочини німецьких шпигунів і диверсантів не могли не вплинути на американську громадськість

Наприкінці 1916 р. Вільсон, бувши обраним президентом на другий строк, здійснив “мирний наступ”. 18 грудня він надіслав ноту воюючим країнам з пропозиціями припинити війну та укласти мир без анексій і контрибуцій. До цього додавались пропозиції щодо посередництва та формулювалися підходи щодо “миру без перемоги”.

Нота Вільсон викликала невдоволення як з боку країн Антанти, так і з боку австро-німецького блоку, хоча дипломатія двох угруповань виявила різну ступінь маневреності і пристосовуваності до потреб своєї політики. Так, Німеччина, побоюючись, що Вільсон хоче виступити як міжнародний арбітр і нав’язати їй вигідний для США мир, відповіла 26 грудня 1916 р. Вільсонові, що мир має бути досягнутий через безпосередні переговори учасників війни. Такої ж думки дотримувались і країни Антанти. Однак, довідавшись про негативну відповідь Німеччини, вони спробували використати це у своїх цілях, звинувативши німецький уряд у зриві мирного посередництва американського президента. 10 січня 1917 р. Вільсонові була надіслана нота союзних держав, де ідея миру розглядалась у взаємозв’язку з тими позиціями, які відповідали насамперед країнам Антанти.

Тимчасом німецька дипломатія проявляла вражаючу нетямучість. 31 січня 1916 р. Німеччина повідомила США про відновлення необмеженої підводної війни. А 3 січня 1917 р. Вільсон виступив з посланням до Конгресу, в якому звинуватив Німеччину в порушення урочисто взятих нею на себе зобов’язань та заявив про розрив дипломатичних відносин між Німеччиною і США.

Наступним кроком стало оголошення Сполученими Штатами війни Німеччині. Це сталося 6 квітня 1917 р. за умов значного погіршення воєнних позицій Антанти на європейських фронтах бойових дій. Дане зумовлювалось, з одного боку, відчутними наслідками підводної війни, а з іншого – розкладом російської армії після лютневої 1917 р. буржуазно-демократичної революції. Отже, намірами США ставало забезпечення сприятливого для її союзників по Антанті розвитку подій. З погляду прагматичних інтересів Сполучених Штатів, це мало зберегти американські фінансові потоки у Європу під час війни, ствердити за США статус лідера країни-переможниці при перерозподілі територій у повоєнні роки.

Так, експансіоністські тенденції ставали домінуючими для дипломатії усіх країн, що брали участь у війні. Характерно, що забезпечення нейтралітету або залучення країн до існуючих блоків зумовлювалося в якості обов’язкового чинника наданням їм чужих територій. Це ставало ще одним яскравим показником реальних планів і намірів воюючих країн, імперіалістичного, загарбницького характеру самої війни.

Дипломатичні позиції воюючих держав у 1916-1917 рр.

Розвиток воєнних подій 1914- 1916 рр. не привів до остаточної перемоги жодного з двох угруповань. Досягнення Німеччини, здавалося, були суттєвішими, ніж успіхи Антанти. Німеччина захопила Бельгію і значну частину Франції, російську Польщу, частину Сербії і Румунію. Всьому цьому країни Антанти могли протиставити лише битву на Марні та російські перемоги над австрійцями й турками. Однак, усім воєнним успіхам Німеччини протистояв і той факт, що війна затягувалась. А у війні на виснаження шанси неминуче складались на користь Антанти. У неї було більше людських і матеріальних ресурсів. Вона отримувала підтримку ззовні – від США і колоній. Крім того, у війні 1914 –1916 рр. британський флот створив навколо Німеччини міцне коло блокади. Участь у війні Італії і Росії, перетворивши всі сухопутні кордони на фронти, привела до того, що англійська блокада стала надзвичайно ефективною. Вона змусила Німеччину обходитися власними, зовсім недостатніми ресурсами продовольства і сировини.

Водночас не тільки Німеччина, а й країни Антанти почали відчувати гостру потребу швидше закінчити війну. Це зумовлювалося не тільки вичерпанням ресурсів, а й внутрішнім розкладом економіки, зростанням революційного настрою мас воюючих держав. Наприкінці 1916 – початку 1917 рр. у світовій політиці визначився крутий поворот – від імперіалістичної війни до пошуків імперіалістичного миру. Правлячі кола обох коаліцій прагнули досягти якомога швидшого закінчення війни як шляхом загальних чи сепаратних переговорів, так і вирішальної переможної битви.

Зазначимо, що Німеччина вдавалась до спроб сепаратних переговорів з царською Росією ще у 1915 р., використовуючи для цього як дипломатичні контакти Росії з нейтральними країнами (Данією, Швецією), так і родинні зв’язки. Пошуки миру з боку Німеччини знаходили відгук при царському дворі. Однак розвитку подій завадила сама Німеччина, що в листопаді 1916 р. видала разом з Австро-Угорщиною декларацію про створення “незалежної” Польщі під німецьким протекторатом. Це викликало не тільки гостре незадоволення з боку Миколи ІІ, а й упередило усілякі подальші неофіційні контакти щодо укладання двостороннього миру.

В грудні 1916 р. німці здобули Бухарест і визначили для себе можливим відкрито виступити з пропозицією укласти мир. 12 грудня 1916 р. німецький уряд звернувся до урядів нейтральних держав з нотою, в якій виявляв готовність “негайно почати мирні переговори”. В ноті підкреслювались перемоги й міць центральних держав, а про основу можливих переговорів говорилось у найгуманніших висловах.

Виступ німецької дипломатії мав подвійну мету. По-перше, це був мнимо миролюбний жест, який, в разі відхилення його протилежною стороною, давав можливість перекласти вину за затягування війни на Антанту. По-друге, в разі згоди Антанти німецькі кола сподівались використати мирні переговори для розколу противників: укладання сепаратного миру з ким-небудь з них за рахунок інших членів союзного блоку.

Дипломатія країн Антанти розгадала наміри Німеччини й відкинула її пропозицію. Прем’єр-міністр Франції А.Бріан обумовив переговори про мир вимогами, які не могли бути прийнятними для Німеччини. Проте німці не відкидали можливості сепаратного миру, і насамперед з Росією. В лютому 1917 р. вже було умовлено, що відбудеться зустріч російських і австро-угорських представників. Принц Макс Баденський як посередник переговорів Росії і країн австро-німецького блоку звернувся до Миколи ІІ з листом, в якому, залякуючи революцією, умовляв царя укласти мир. Лист не дійшов до адресата. Перешкодила революція, прагнення упередити яку, здавалося б, й могло стати передумовою укладання миру.

Так, революційні рухи від початку 1917 р. починають набувати загрозливого характеру в багатьох воюючих державах. Становище правлячих кіл Німеччини і Австро-Угорщини було не набагато краще, ніж у Росії. Голод, транспортна криза посилювали невдоволення мас та пригноблених націй. Боєздатність армій падала. Австрійські фронти, наприклад, тримались лише за допомогою німецьких військ. Як Австро-Угорщина, так і Німеччина, разом і кожна окремо, продовжують шукати виходу з війни.

Наприкінці 1916 р. помер австрійський імператор Франц Йосиф. Його наступник Карл І не мав симпатій до Німецької імперії. Прагнучи будь-якою ціною врятувати свою корону, він готовий був укласти сепаратний мир. В квітні 1917 р. новий австро-угорський міністр закордонних справ Черні подав Карлу І доповідь, в якій доводив, що єдиним способом уникнути революцію є укладання миру. Зміст цієї доповіді став відомим й Вільгельму ІІ. Ще раніше, але вже в суворій таємниці від німецького уряду, Карл І через родинні зв’язки починає переговори з Антантою. Пропозиції Карла І щодо миру знайшли позитивне сприйняття як французьких, так і англійських політичних кіл. Це зумовлювалося, зокрема, тим фактором, що Австрія виявляла готовність сприяти поверненню до Франції Ельзас-Лотарингії, вимагаючи для себе лише відновлення довоєнних кордонів. Провал переговорів, однак, дуже скоро став очевидним через протидію їм з боку Італії, яка не хотіла відмовлятись від Трієсту, Далмації, Трентіно, запропоновані їй раніше за союзництво з Антантою.

Невдало завершувались й різноманітні маневри Німеччини відносно досягнення угоди з Антантою, у тому числі спроби німецьких соціал-демократів домовитись з російськими меншовиками і есерами (які мали більшість в Петроградській Раді) щодо сепаратного миру Росії з Німеччиною.

Тимчасом серед німецьких політичних кіл посилювалась течія на користь якнайшвидшого закінчення війни компромісом. До цієї течії приєднувались партії католицького центру, демократи й соціал-демократи (партії майбутньої Веймарської коаліції 1919 р.). В липні 1917 р. ці три партії провели в Рейхстазі резолюцію про необхідність миру за обопільною угодою воюючих сторін і без анексій. То була спроба врятувати Німеччину від поразки у війні. Права меншість Рейхстагу, що складалась з консерваторів і націонал-лібералів (за якими стояло верховне командування і які відображали позиції промислових кіл і юнкерства) зустріли резолюцію відчайдушними протестами. Попри це, резолюція була прийнята. Однак, за кілька днів до її ухвалення, консерваторам вдалося провести на посаду канцлера свого прихильника Міхаеліса, який продовжував політику в інтересах найбільш мілітаристські спрямованих сил.

Водночас і з боку урядів Англії, Франції і США згадана резолюція не зустріла прийнятного відгуку. Це ставало неможливим за умов нещадної підводної війни, що її розгорнула Німеччина від початку 1917 р. як засобу більш рішучої боротьби з країнами Антанти. Війна спричинили тяжкі наслідки, і насамперед Англії. Однак, вона певним чином згуртувала союзників, виявивши їхнє спільне бажання остаточно розгромити ворога.

Втім і самі країни Антанти не обминули в 1917 р. серйозних потрясінь, пов’язаних насамперед з буржуазно-демократичною революцією в Росії.

Революційне піднесення стало однією з найбільш показових рис внутрішнього становища Росії під час війни. Бувши зумовленим тяжким соціально-економічним становищем мас, а від початку 1917 р. – надзвичайним загостренням соціально-економічних відносин, політичною нестабільністю державних кіл, воно привело в лютому 1917 р. до повалення царизму та формування в країні нової розстановки політичних сил.