Національно-державне відродження укр. народу, Детальна інформація

Виходячи з цього, частина духовенства УПЦ та УАПЦ доходить згоди щодо необхідності об'єднання двох православних церков. У червні 1992 р. відбувся об'єднавчий собор. Патріархом Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ-КП - так вона стала називатися після об'єднання) було обрано Мстислава (Скрипника), а його заступником - Філарета (Денисенка).

Та єдина православна церква в Україні не склалася. По-перше, об'єднавчий собор викликав незадоволення Московського патріархату, який не хотів змиритися із втратою однієї з найвпливовіших і найбагатших церков. Спекулюючи на традиційних уподобаннях зрусифікованої частини віруючих, прихильники Московського патріархату зуміли взяти під свій контроль більшість українських парафій. Українську православну церкву Московського патріархату (УПЦ-МП) очолив митрополит Володимир (мирське ім’я В. Сабадан).

По-друге, не визнав об'єднання, хоча номінальне очолював й УПЦ-КП, 92-річний Мстислав, за яким пішла частина автокефалістських парафій.

Після смерті Мстислава 1993 р. розкол поглибився. Його закріпив собор УАПЦ і обрання на ньому патріархом Димитрія (в миру - В. Ярема). До того він очолював одну з автокефалістських громад Львова.

У свою чергу, на соборі УПЦ-КП на звільнений після смерті Мстислава патріарший престол у жовтні 1993 р. було обрано Володимира (Романюка) - відомого богослова, видатного українського правозахисника. Його заступником став згадуваний митрополит Філарет (Ценисенко).

Таким чином, українське православ'я виявилося розколотим на основні три гілки, що негативно впливало на міжконфесійні стосунки та духовне життя в цілому.

В західних областях розширювався вплив Української греко-католицької церкви (УГКЦ) на чолі з Мирославом Іваном кардиналом Любачівським, котра об'єднувала 2,9 тис. громад. Активно діяло також близько 600 громад римсько-католицької церкви.

Кінець 80-х - початок 90-х років характеризувався зростанням впливу на релігійне життя республіки сектантства: євангельських християн-баптистів, Свідків. Єгови, адвентистів сьомого дня тощо. Поряд із християнською релігією в Україні існують іудаїзм [ та іслам. Громади вірних цих релігій активно діють у Києві, Одесі, Криму, Львові та інших містах. У республіці з'являються прихильники РУН-віри (Рідної української національної віри). Зорганізована в середовищі української еміграції, ця релігійна І течія ґрунтується на дохристиянських віруваннях слов'ян, стоїть на позиціях активного національного відродження. Усього в Україні в першій половині 90-х років функціонувало понад 70 різних релігійних конфесій.

Наявні міжконфесійні суперечності не гальмують активізації релігійного життя народу України, який через релігію повертає собі втрачені духовні й морально-етичні орієнтири. Мільйони людей уже зробили свій вибір. Протягом 1991-1995 рр. свій статус оформили понад 6 тис. релігійних громад. В Україні відроджено та засновано близько 40 нових монастирів, 10 духовних семінарій і училищ, 2 духовні академії, 3 тис. храмів.

Справжня, а не декларована свобода совісті стала важливим елементом життя України, духовності українського народу, його національного відродження.

4.Становлення багатопартійності системи незалежності України .

Необхідною умовою становлення України як демократичної правової держави є багатопартійність.

Причини встановлення багатопартійності: зростання політичної активності народу, послаблення політичної активності народу , послаблення політичної та ідеологічної цензури, розвиток національної самосвідомості, ліквідація економічного монополізму держави, поява нових суспільних груп на базі нових форм власності. Загалом багатопартійність стала реакцією суспільства на занепад однопартійної моделі розвитку політичної системи, пошуком шляхів виходу з політичної те ідеологічної кризи.

Динаміка зростання політичних партій: у 1990 р. виникає 1 політична партія, у 1991 р. — ще 5, у 1992 р. — 7,. у1993 р — 15;. у 1995 р. — З, у 1996 р. — 5, у 1997 р. — 10 партій. На 1січня 1998 р. в Україні була 51 політична партія. Зараз їх більше 100, вони претендують повний спектр напрямків — від екологічних до релігійних, від демократичних до авторитарних.

Перший етап установлення багатопартійності в Україні почався в 1988 р. з виникнення опозиційних до КПРС рухів.Головним завданням демократичних сил було створення широкого об'єднання за типом народного фронту. Восени 1988 р. діяв ряд самостійних об'єднань(«Народний Рух України за перебудову» тощо).

Другий етап: 1989 р. — перший місяць 1990 р. Характеризується створенням багатьох партій, об'єднанням представників різних поглядів; поділ на «центр» та «радикалів». Межа закінчення другого й початку третього етапу припала на березень-квітень 1990 р коли відбулися вибори до Верховної Ради УРСР. За їх результатами демократичний блок України, у якому Рух був головною силою, створює парламентську опозицію — Народну Раду.

Партії поділяються на три групи: праві, ліві й центристські. До правих належать партії націонал-демократичного спрямування, в основі політики яких лежить демократичній націоналізм. До центристських належать партії соціал-демократичного спрямування з ліберальною ідеологією. До лівих належать партії комуністичної та соціалістичної орієнтації, їхня ідеологія — марксизм-ленінізм.

5.Україна в сучасному світі .

Самостійну зовнішню політику Україна стала проводити після проголошення незалежності. Принципи зовнішньої політики країни були викладені в Декларації про державний суверенітет (1990 р.) та документі Верховної Ради “Основні напрямки зовнішньої політики України “ (1993 р.).

Україна активізувала свою зовнішньополітичну діяльність у міжнародних організаціях: ЮНЕСКО, МАГАТЕ, МОП, Всесвітній організації охорони здоров'я, Союзі електрозв'язку. З 1972 р. Україна бере участь у програмі ООН з охорона навколишнього середовища — ЮНЄП.

Україна має 5 постійних представництв у міжнародних організаціях, е членом більш як 40 міжнародних і міжурядових організацій.

9 листопада 1995 р. Україна стала членом Ради Європи і пов'язує з участю в роботі цієї організації: подальшу інтеграцію до Європи. Постійним представником України в Раді Європи є Олександр Купчишин. Участь делегації України в засіданнях Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) покликана сприяти зміцненню демократи та правопорядку в Україні. Наприкінці січня 2001р. в ПАРЄ відбулися слухавня про свободу слова в Україні.

Співпраця України з Організацією європейської безпеки і співробітництва дозволила нашій країні одержати гаранти безпеки, поваги до незалежності й суверенітету, територіальної цілісності з боку Росії, США, Великобританії.

Улітку 1997 р. в Мадриді Україна підписала Хартію про особливе партнерство з Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО). Країни НАТО визнали Україну невід'ємною частиною демократичних держав Європи.

Як країна-співзасновник Ради Євроатлантичного партнерства й активний учасник програми «Партнерство заради миру» Україна поглиблює практичне співробітництво з НАТО (проведення спільних операцій і навчань під егідою Ради Безпеки ООН і за відповідальності ОБСЄ). Україна і країни НАТО проводять регулярні консультації з питань регіональної безпеки, запобігання конфліктам, здобуття військової освіти.

Міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко був Головою Генеральної Асамблеї ООН.

У 2000—2001 рр. Україна виконувала функції непостійного члена Ради

Безпеки ООН. У березні 2001 р. Україна головувала на засіданнях Ради

Безпеки ООН, що свідчить про високий рівень міжнародного авторітету на

шої держави.