Філософія Фромма, Детальна інформація

Насамперед , він виступав як реформатор психоаналізу. Фромм проникливий і глибокий психолог, що зумів розкрити джерела людських пристрастей, мотиви людського поводження . Він додав психоаналізові історичний вимір. Аналізуючи можливості розкріпачення людини , Фромм виявив найбагатшу соціологічну уяву. Найтонші механізми психіки він досліджував на тлі багатомірного соціально-історичного контексту.

Фромм писав: " Я ніколи не погоджувався з тим, що мене зарахували до нового "школі" психоаналізу, як би її ні називали "культурною школою" або "неофрейдизмом". Я переконаний, що ці школи дали коштовні результати, однак деякі з них відсунули на задній план багато відкриттів Фрейда. Я виразно не є "ортодоксальним фрейдистом". Справа в тім , що будь-яка теорія, що не змінювалася протягом 60 років, саме з цієї причини не є більше первісною теорією свого творця; вона, скоріше, окам'яніле повторення колишнього і, як така, у дійсності перетворюється в установку . Свої основні відкриття Фрейд здійснив у цілком визначеній філософській системі, системі механістичного матеріалізму, послідовниками якої була більшість натуралістів початку нашого сторіччя. Я вважаю , що необхідно подальший розвиток ідей Фрейда в іншій філософській системі, а саме в системі діалектичного гуманізму."

У чому проявилося реформаторство Фромма в психоаналізі? Насамперед у тім , що, на відміну від Фрейда, філософ вважав людську природу обумовленої головним чином історично, не применшуючи при цьому ролі біологічних факторів. Він відмовився від установки Фрейда, начебто проблема людини може бути правильно сформульована в термінах протиставлення біологічних і культурних факторів (робота останнього року життя "Greatness and lіmіtatіons of Freud's Thought" N.Y., 1980).

Фрейд вважав , що людина є закритою системою, "річчю в собі". На його думку, природа наділила людину визначеними біологічно обумовленими прагненнями, і розвиток особистості служить реакцією на задоволення або фрустрацію цих прагнень. Фромм же показав, що основний підхід до вивчення людської особистості повинний складатися в розумінні відносини людини до світу , до інших людей, до природи і до самого себе. Відповідно до його поглядів, людина споконвічно соціальна істота . Отже, ключова проблема психології складається не в розкритті механізму задоволення або фрустрації окремих інстинктивних прагнень, а у відношенні індивіда до світу .

Розходження між біологічним підходом Фрейда і соціальним мисленням Фромма значно і радикально. Фрейд зрозумів роль біс свідомої психосексуальної енергії в житті людини. Він справедливо підкреслював, що вона впливає на всі сфери діяльності особистості й емоційну , і інтелектуальну . Згідно ж Фромму, фрустрація або єрогенність самі по собі не приводять до закріплення відповідних установок в особистості людини. Значення фантазій і фізичних відчуттів складається не в насолоді і не в сублімації, а в тім , що вони виражають, що коштує за ні мі специфічне відношення до світу .

Фрейд виходив із глибокого переконання в порочності людської природи. Фромм відкинув цю посилку. Він показав, що такі ідеали, як істина, справедливість, воля, хоча вони часто виявляються лише порожніми словами або раціоналізаціями, можуть бути справжніми прагненнями людини. Аналіз, що ігнорує ці прагнення як динамічні фактори, завжди помилковий.

Творець психоаналізу обмежено розумів секс, а тим більше любов, ніжність. Фромм, на відміну від Фрейда, показував, що економічні, психологічні й ідеологічні фактори знаходяться в складній взаємодії. Вони не є простим рефлексом сексуальності. Людина реагує на зміни зовнішньої обстановки тим, що міняється сам. Психологічні фактори, у свою чергу, сприяють подальшому розвиткові економічного і соціального прогресу. Відомо, що Фромм намагався гуманізувати психоаналіз. На його думку, саме Фрейд став уперше досліджувати особистість , як якусь тотальность. Він відкрив особливий метод спостереження за людиною, що дозволяв аналізувати вільні асоціації, помилкові дії, символічні акти поводження . Разом з тим психоаналіз не тільки метод керованої інтроспекції. Його можна вважати своєрідною сповіддю, коли хворої, що направляється фахівцем, розкриває свої думки, бажання, тяжкі або негожі спогади і звільняється, таким чином, від їхнього шкідливого впливу. Він доповнюється тлумаченням і критикою деяких об'єктивних актів поводження , зміст яких вислизнув від уваги традиційної психології. Зокрема , психоаналіз дав можливість довести, що сни мають сенс. Він навіть дозволив раз ворожити цей зміст . У класичній стародавності, як відомо, снам надавали величезного значення, вважаючи їхніми пророкуваннями майбутнього. Сучасна Фрейду наука вигнала сни в область забобонів і марновірств, оголосила їх простим "тілесним" актом, свого роду судорогою глибоко сплячої психіки. У своїй роботі "Забута мова " Фромм звертається до аналізу снів і міфів, підкреслюючи, що для древніх міф грав зовсім іншу роль, ніж у наші дні. Люди, що жили в розвитих цивілізаціях Заходу і Сходу, розглядали сни і міфи як найважливіше вираження душі. Нездатність розуміти їхній оцінювалася як неграмотність. Тим часом сни це універсальне явище людського життя . Оцінюючи великий арсенал символів, Фромм намагався типологізувати їх, створюючи реальну основу для зіставлення різних форм забутої мови .

Ці відкриття Фромма багато в чому змінили спрямованість психоаналізу, забезпечили новий виток його розвитку. Вони дозволили використовувати методику неофрейдизму для аналізу соціально-історичної динаміки. Філософові удалося створити цілу галерею соціальних типажів і характерів; він намагався осмислити суспільні, політичні колізії століття . Цілком природно, що це привело його до потреби виявити гуманістичний потенціал ідей К.Маркса.

4

\x0160

\x00F0

o

ів 1944 року" і "Німецької ідеології" (18451846). Переклад був зроблений Т.Б.Боттомором, англійським соціологом неомарксистської орієнтації, з яким Фромм був у великій дружбі. Враження від цієї публікації в США було величезним , а Фромм став найбільшою фігурою для американських неомарксистов.

У своїх роботах "Концепція людини в Маркса" і "З полону ілюзій" Фромм розкрив особливості філолофсько-антропологічного мислення Маркса, показавши, що для нього історія людства це, насамперед , літопис постійного розвитку людини й одночасно зростаючого відчуження. Досить перспективно й оригінально витлумачуючи марксистське навчання , американський філософ відзначав, що відчужена людина не тільки далека іншим людям, але позбавлений чоло вічності як у природному , природному , так і в духовному смислі.

Таке відчуження від людської сутності веде до екзистенціального егоїзму і формулюється як перетворення людини в засіб свого індивідуального існування. У процесі відчуження людина у відомому змісті позбавляється навіть свого тіла і навколишньої його природи, а також свого духовного "Я", себе самого як людської істоти .

Фромм показав величезну різницю між поглядами Маркса і поглядами комуністів тоталітарної користі. Людяність людини ніколи не повинна служити лише засобом для держави, класу або нації. Відчуження веде до переоцінки всіх цінностей. Людина є бранцем тих політичних інститутів, що сам же створив.

Хоча Фромм і віддав данину наївному соціальному прожектерству, його оцінки різних соціальних процесів відрізняються історичною далекоглядністю, а багато ідей носять характер провіщення. Фромм був у числі перших дослідників, що звернулися до діагностики тоталітарного суспільства , причому не тільки нацистського , але і барако - соціалістичного. На відміну від багатьох дослідників, що вважали нацизм випадковим відхиленням від історичної магістралі, Фромм показав стійкість і відтворюваність тоталітаризму як політичної практики і типу мислення. Попередження Фромма сприяли протверезінню соціально-філософської і політичної думки, уплинули на вивчення феномена деспотії.

Звертаючи до соціалістичної ідеї, Фромм задовго до сучасних прозрінь прийшов до висновку, що соціалізм не повинний бути суспільством заорганізованих, автоматизованих індивідів, кожний з яких підлеглий державі, машинам, бюрократії. Навіть якби держава , підкреслював він, стало би роботодавцем у виді абстрактного капіталіста, навіть якби весь суспільний капітал був би сконцентрований в одних руках ( байдуже однієї частки капіталіста або одного державного, суспільного капіталіста ) усе рівно таке суспільство не можна було б назвати соціалістичним .

Таким чином, у спадщині Фромма мається багато оригінальних ідей, що вплинули на свідомість XX в.: про людину як "навряд чи не самому ексцентричному створенні універсума", про історичну обумовленість пристрастей і переживань людини , про соціальний характер як відображенні сплаву біологічних і культурних факторів, про неминучість універсального, усепланетного гуманізму. Фромм обґрунтував можливості різнобічного удосконалювання людини як живої, мислячого й істоти , що почуває.

Нагадаємо думку Фромма: пророк далеко не завжди виголошує щось нове . Для нього істотно інше вірність власним заповідям. Сам Фромм в обстановці сциентиських захоплень сторіччя зберіг разючу вірність одній темі феноменові людини . Ця невідступність і виявилася пророчою. Ренесанс антропологічного мислення в нашому столітті у величезному ступені підготовлений роботами Эриха Фромма.

Про що б не писав Фромм - про буття, владу, державу, деспотії, культурі, нації, власне міркування він починає з людини . Звичайно, багато дослідників і до американського вченого звертали увагу на негативні сторони людської істоти . Але Фромм виступає як послідовний аналітик того зла, що укладено в людині. Фромм добре знає про падіння людської душі. Адже його перша книга "Утеча від волі" (1941) була присвячена тоталітаризмові. Тепер, коли людство пройшло через досвід масових насильницьких експериментів з людським матеріалом, потрібно сказати, без перебільшення: історія це також і процес епістимологічної дизорієнтації людини . Чи вірно, що усяке філософське збагнення людини неминуче перетворюється в критичну теорію ? Як видно , вірно, тому що людство протягом свого розвитку багато разів демонструвало таку ситуацію, коли ідея соціальності не порівнювалася з людською природою, з людськими потребами.

Не випадково Фромм принципово відмовлявся шукати джерела суспільного світоустрою моральних шукань, людських потенцій у чомусь іншому , ніж у самій людині. Він навряд чи не єдиний дослідник у західній філософії, хто неухильно розвиває тему людської сутності як реалізації продуктивного , життевотворчого початку . Людина сам по собі не поганий і не гарний. Він відкритий для самотворення . Це означає, що його можна розміряти із самим собою, тобто з нерозкритим людським потенціалом. У цьому змісті людин може виявитися якоюсь ідеальною міркою не тільки для самого себе, але і для всієї історії. Важливо тільки не відступати від цієї антропологічної позиції, не приискивать інших трансцендентних критеріїв для оцінки людського , крім як усередині нього самого. У викладі цієї ідеї Фромм завжди послідовний. Про що б не зайшла мова про соціальну динаміку, про історичні ситуації, про процес соціалізації, Фромм завжди бачить перед собою ту саму проблему як розкривається в даному випадку загальнолюдське ...

Отже, усяка філософська антропологія, природно, починається з питання "Що таке людин?". Багато мислителів намагалися освітити цю тему, перелічуючи ті або інші унікальні людські властивості. Одні вважали , що людська природа, скажемо, обумовлена фактом гріхопадіння, інші вбачали неї в розумності людини, треті в його соціальності. Підхід Фромма принципово інший . Він відмовляється від конкретного визначення людської природи, що зводилося б до позначення людських задатків. У концепції американського дослідника "людська природа" виступає як філософське поняття, якась абстракція.

Фромм думає, що поняття і сутність людини виражають не якість і не субстанцію, а протиріччя, іманентне людському буттю. На думку Фромма, поводження людини не можна пояснити на основі розкриття одних тільки біологічних механізмів, споконвіку властивим людям. Він відкидає також і протилежну точку зору, відповідно до якої основні мотиви поводження індивідів треба шукати в соціокультурних факторах. Як думає вчений, треба уникати ізольованого аналізу .По своїх фізіологічних функціях люди належать світові тварин, існування яких визначається інстинктами і гармонією з природою. Але разом з тим людина уже відділена від тваринного світу . І ця його "роздвоєність" складає суть психологічно пофарбованого екзистенціального протиріччя.

Проблема сутності людини розуміється Фроммом як глибинну екзистенціальну неузгодженість. Учинки людей уже не визначаються інстинктами. У порівнянні з іншими тваринами ці інстинкти в людей слабкі, неміцні і недостатні для того, щоб гарантувати їм існування. Крім того, самосвідомість, розум, уява і здатність до творчості порушують єдність із середовищем існування, що властиво тваринному існуванню. Людина знає пр самому себе, про своє минуле і про те, що в майбутньому його чекає смерть, про свою незначність і безсилля. Людина залишається частиною природи, але він невідємний від неї . Він тепер розуміє, що "закинуто " у світ у випадковому місці і часі , усвідомлює свою безпорадність, обмеженість свого існування. Над ним тяжіє свого роду проклін: людина ніколи не звільниться від цього протиріччя, не укриється від власних думок і почуттів, що пронизують його істоту . Людина , відзначає Фромм, ця єдина тварина, для якого власне існування є проблемою: він неї повинний вирішити і від неї нікуди не піти.

Тут виникає наступна проблема фроммовскої філософської антропології. Це питання про модуси людського існування. Філософ формулює відому дихотомію "Мати або Бути". Екзистенціальне протиріччя дозволяє людині думати про власне самоздійснення. Але воно підказує й інший вихід - Мати, тобто заглушити колізію людського буття, звернеться до ілюзорного самопосвідчення.

Володіння представляється нормальною функцією нашого життя: щоб жити , ми повинні мати речі. Більш того, ми повинні мати речі, щоб одержувати від них задоволення. Та й як може виникнути інша альтернатива в суспільстві , вищою метою якого є мати і мати якнайбільше й у якому одна людина може сказати про іншому : "Він коштує миллион доларів"? При такому розумінні, навпроти, здається, що сутність буття полягає саме у володінні, що людина ніщо, якщо він нічого не має ( робота "Мати або Бути?" ). Фромм думає, що за душу людини борють два принципи принцип володіння і принцип буття. Людина повинна бути самим собою, розвивати властиві йому якості, а не прагнути до корисливості, до непомірних прагнень. Тенденція Мати в кінцевому рахунку черпає силу в біологічному факторі, у прагненні до самозбереження. Друга тенденція Бути значить віддавати, жертвувати собою знаходить силу в специфічних умовах людського існування. Ці міркування Фромма здобувають сьогодні особливу значимість і актуальність . Фромм ставить за аксіому вічність екзистенціального пошуку. Так, у філософській спадщині ученого виникає безліч битійних людських проблем любов, воля, влада, смерть. Змістом людської історії, по Фромму, є прагнення людей знайти самих себе, реалізувати ті потреби, що породжені розпаданням колишніх, споконвічно цілісних зв'язків. Однак конкретно сформоване суспільство , та або інша форма соціального общежитія заважає повному втіленню людських потенцій. Протягом тривалої історії людства розум, воля, емоції людей не одержували і не могли одержати адекватного самовиявлення. Суспільство не сприяло реалізації глибинних потреб, а, навпроти, стискувало їх або направляло в помилкове русло.

Але які ці глибинні людські потреби, описані в роботах Фромма? Це потреба людини в спілкуванні, у міжіндивідуальних узах, у творчості як в одній з найбільш значимих інтенцій людини, у відчутті глибоких коренів, що гарантують міцність і безпеку буття, прагнення до уподібнення, до пізнання, освоєнню буття.

Фромм був би, очевидно, цілком традиційним філософським антропологом, якби обмежився розглядом тих проблем, що відтворені в цій роботі, людської природи, людської сутності, модусів людського існування, людських потреб. Але американський філософ був великим представником неофрейдизма. У його книгах утримується величезний емпіричний матеріал, що розкриває глибинні прояви людського поводження . Як сполучити, скажемо, міркування Фромма про споконвічні людські потреби з аналізом авторитарності, руйнівності людини? Інакше кажучи, як, прагнучи до пізнання, творчості, людина парадоксальним образом відрікається від волі, самостійності і шукає можливості підкорити себе влади безмовно й остаточно ? Фромм роз'ясняє: стосовно індивіда суспільство може виконувати різні функції сприяти розкриттю потенційних здібностей людини , його потреб або де формувати ці внутрішні спонукання, додавати їм перекручену форму. По-перше, людина втрачає контакт із самим собою, у результаті чого виникає феномен деперсоналізації. По-друге, його відносини з іншими людьми здобувають функціональний, упредметнений характер. Картина "загальної відчуженості", розгорнута Фроммом, не представляється в наші дні ні абстрактної , ні утопи ческой, ні перебільшеної . Людина , на думку Фромма, підлеглий не тільки речовому світові . Суспільні і політичні обставини, що створює людина , підкоряють його собі. Відчужена людина, що вірить, що він панує над природою, стає рабом речей і обставин, безпомічним придатком у світі , що сам є не що інше, як застигле (опредмеченне) вираження його власних сил. Сьогодні, як думає Фромм, залякане людство зі страхом чекає, чи удасться йому врятуватися або воно потрапить під ярмо створеної їм бюрократії. Хіба можна не вдуматися в застереження Фромма про те, що в інформаційному суспільстві може взагалі зникнути проблема волі людини , його відповідальності, тому що цей світ , якщо він буде викроєний по мірках технократичного мислення, перестане бути людським ? Процес соціалізації, на думку Фромма, починається вже з тієї миті, коли індивід виявляє себе і своє відношення до людей через форми людських відносин. Розвиток тієї або іншої форми спілкування приводить до формування суспільного характеру (ця категорія введена Э.Фроммом ), тобто стабільної і чітко вираженої системи орієнтації. Відповідно п'ятьом способам соціалізації (мазохізм, садизм, деструктивізм, конформізм і любов) виникають способи адаптації до соціуму рецептивний, експлуататорський, накопичуваний, ринковий і продуктивний. На основі цього Фромм розробляє свою характерологію, додаючи їй ще більше значення, чим Юнг. Він підкреслює, що чим далі розвивався психоаналіз, тим яснішало , що невротичний характер можна зрозуміти тільки через невротичний характер. Новим, створюваним психоаналізом, характерологія, на думку Фромма, украй необхідна для розвитку етичної теорії. Предметом етичного дослідження всі частіше стають не окремі пороки і чесноти, а доброчесний або порочний характер.

Фромм прагне аналізувати складні соціальні явища, розкриваючи споконвічні психічні потреби людини, що виростають на цій основі типи спілкування, типи орієнтації і всякого роду патологічні зсуви. Від вигадливих світлотіней психіки він просувається до опису людських соціальних типів.