Микола Зеров, Детальна інформація

18

й однодумця. Він пише свою блискучу статтю «Асі Гопіез», в якій не лише роз'яснює, але й поглиблює, ставить на реальний грунт ексцентричні думки Хвильового. «Камо грядеши?»—питає Хви льовий. «До джерел» — відповідає Зеров.

«Хочемо ми чи не хочемо,— пише він,— а з часів Куліша і Драгоманова, Франка і Лесі Українки, Коцюбинського і Кобилян-ської — щоб не згадувати імен другорядних,— європейські теми і форми приходять у нашу літературу, розташовуються в ній. І вся справа в тім, як ми цей процес об'європеювання, опанування культури проходитимем: як учні, як несвідомі провінціали, що помічають і копіюють зовнішнє,— чи як люди дозрілі і тямущі, що знають природу, дух і наслідки засвоюваних явищ і беруть їх з середини, в їх культурному єстві. Очевидно, наш інтерес полягає в тім, щоб іти в чолі, а не в «хвості», припадати до джерел, а не брати від передавачів, розглядатися в нотах, а не переймати, як малі діти, з голосу».

Між Зеровим і Хвильовим, звісна річ, є різниця, бо, якщо автор «Камо грядеши» боровся насамперед проти комплексу раб ської психіки «малороса», то він (Зеров) ставив уже завдання перед вільною людиною, свідомим українцем, завдання вищого порядку — бути творцем з душею розкованою, світоохопною, витонченою знанням не лише рідної, але й чужої мови.

В галузі критики та історії української літератури за якістю зробленого Зеров повноправно займає місце поруч із Франком, на дослідження якого він часто посилається, щоправда, не завжди погоджуючись із ним. По-новому Зеров підійшов до багатьох принципово важливих періодів нашого письменства і його висновки залишаються основоположними щодо таких явищ як «котлярев-щина» та епігони Шевченка, від яких він справедливо відмежував Руданського, Кониського, Куліша і Щоголіва.

Загалом кажучи, картина української літератури, намальована Зеровим у книжках «Нове українське письменство» (1924), «До джерел» (1926) та «Від Куліша до Винниченка» (1929) не збігається з тими уявленнями, що були донедавна поширені нашими шкільни ми й вузівськими хрестоматіями. Певна річ, не абсолютно кожне твердження Зерова — історика літератури має сьогодні сприймати ся як істина в найвищій інстанції, але нема найменшого сумніву в тому, що без його корективів нове розуміння історії нашого письменства немислиме.

«В критикові — зазначав Зеров,— чи не так само, як і в перекла дачеві, цінні своєрідність та глибина сприймання, вразливість, смак, спеціальна обдарованість. Бо як би не говорили ми про наукові методи в критиці, а критика завжди матиме щось спільне з мистецтвом». Всі вище перераховані прикмети були притаманні Зерову-аналітикові, а тому його статті, .будучи науковими, при ваблюють як художні творіння. Написані з надзвичайною точ пістю щодо фактажу, вони являють прозору течію урівнова женого мислення, де нема ні водопадів гучного красномовства,

19

ні застійних трафаретних, підгнилих плес. Та ж таки стилістична витриманість і вишуканість, що характеризують його найдосконаліший в українській поезії сонет, властива кожній його праці, кожній статті й навіть замітці. Зеров непомітно переконує, освітлює правду правдою, ніде й ніколи не намагається надточувати істину своїми тимчасовими бажаннями чи пристрастями.

Для того, щоб із зеровською об'єктивністю та врівноваженістю оцінити Зерова, нам потрібні ще знання, які відкриються лише тоді, коли вивчена буде у всіх взаємозв'язках сьогодні затемнена ще історія української культури на тлі розвалу царської імперії 1917 року, історія творчої інтелігенції, із середовища якої міг вийти й вийшов універсальний, але розтоптаний, а тому явлений лише на міру таланту геній Миколи Зерова. Та одне можна сказати вже нині: він був незалежний, він прагнув служити ідеалові гармонії в суспільстві, він володів пам'яттю тисячоліть і мусив трагічно зійти зі сцени, бо час, відпущений йому на життя, вшановував підлабузництво, встановлював ідеал раба та безпам'ятного манкурта. Але настала інша пора. І сам вихід у світ творінь Зерова є знаком перемоги світла над темрявою, радісним і велемовним фактом незнищенності доброти, мудрості, правди.

Дмитро ПАВЛИЧКО 1989