Галицько-Волинське князівство, Детальна інформація

Хоч через наскок татар і було нанесено великі збитки, проте князі дуже скоро оправились, але так і не зробили з цього ніяких висновків і знову поринули в боротьбу між собою. Зокрема знову почали змагатися за Галич Данило з Ростиславом, якого підтримував Михайло Чернігівський.

Проте, як згодом виявилось попередній наскок татар був лише прелюдією. В 1237 р. татари з’явилися вже в більшій кількості під проводом хана Бату, або Батия. Зруйнувавши протягом 1237-1238 років Великорусь, татари навесні 1239 року з’явились на Україні. Вони взяли й зруйнували Переяслав, потім Чернігів, спустошили ціле Лівобережжя, а в кінці 1239 р. переправились через Дніпро й облягли Київ, в якому на той час знаходився намісник Данила-Галицького тисяцький Дмитро. Після геройської оборони Київ було взято й зруйновано.

У 1241 р. вони пройшли Галичиною та Волинню, хоч і не завдали тут таких нищівних руйнувань, як в інших руських князівствах. Потім рушили на Польщу й Угорщину, і тільки на Шлеську під Лігніцем зупинили їх заковані в залізо чеські й німецькі лицарі. Влітку 1242 р. Батий почав повертатися, знову пройшов всю Україну й зупинився аж над Волгою. Тут він заложив свою резиденцію й розіслав звідси своїх послів, вимагаючи у князів зруйнованої Великоросії й Укрвїни визнання себе за верховного правителя.

Успіхи династії Романовичів привернули увагу монголо-татар. Незабаром після перемоги під Яросла.вом Данило отримує грізний наказ з'явитися до ханського двору. Щоб не накликати на себе гнів лихих завойовників, він не мав нічого кращого, як підкоритися. До певної міри здійснена князем Данилом у 1246 р. подорож до міста Сарай - Батиєвої столиці на Волзі — була вдалою. Його добре прийняли і, що найважливіше, випустили живим. Але ціною цього стало визнання зверхності монголо-татар. Сам Батий недооцінив цей принизливий факт. Вручаючи Данилові кубок кислого кумису, улюбленого напою у монголо-татар, він запропонував звикати до нього, бо «тепер ти один з нас». Проте, на відміну від північно-східних князівств, розташованих у близькому сусідстві з монголо-татарами й більш залежних від їхнього прямого диктату, Галичині й Волині щастило уникати такого пильного нагляду, їхній головний обов'язок перед новими сюзеренами зводився до надання допоміжних загонів під час монголо-татарських нападів на Польщу й Литву. Спочатку вплив монголо-татар у Галичині та Волині був настільки слабким, що князь Данило міг проводити досить незалежну зовнішню політику, відкрито спрямовану на те, щоб позбутися монгольського панування.

Зміцнення Галичини після нападу

По-перше він зміцнив свої власні сили й засоби оборони, по-друге упорядкував відносини із своїми найближчими сусідами, а по-третє помирився з угорським королем і одружив свого сина Лева з його дочкою у 1256 р. Окрім того, Данило звернувся до папи Іннокентія IV з проханням допомогти зібрати слов'ян на хрестовий похід проти монголо-татар. За це Данило погоджувався на перехід своїх володінь під церковну юрисдикцію Риму. Так він уперше поставив питання, що згодом стане важливою й постійною темою галицької історії, а саме — питання про відносини між західними українцями та римською церквою. Щоб заохотити галицького князя, папа послав йому королівську корону, й у 1253 р. в Дорогочині на Бузі посланець папи коронував Данила як короля. Проте з часом з’ясувалося, що папа не в змозі організувати хрестовий похід, а тому Данило дуже швидко охолов до церковної унії з Римом.

Окрім папи Данило мав і інший, більш далекосяжний план, який мав дати йому опору на заході. Коли після смерті останнього герцога Австрії з роду Бабенбергів почалася боротьба за його спадщину і Австрію захопив чеський король Отокар II, Данило погодився з пропозицією угорського короля Бели одружити свого сина Романа з сестрою померлого герцога Гертрудою. У 1252 р. під Віднем вони одружилися, проте Романа дуже слабко підтримували угри в боротьбі за австрійську спадщину з Отокаром, а тому він мусив тікати до батька, покинувши свою дружину.

Тим часом у Данила з’явився новий ворог – Литва. Коли литовські племена вперше об’єднав в одній державі князь Мендовг (1219-1264), то Данило спершу жив з ним в мирі, і навіть одружився з його родичкою, але зріст сили Мендовга став здаватися йому небезпечним, і він заложив проти нього сильну коаліцію з тевтонських лицарів і деяких литовських племен. Проте війна не набула широкого розмаху й вони скоро помирилися у 1264 р. Після цього Данило заручив свого наймолодшого сина Шварна з дочкою Мандовга, а Романові Мендовг дав уділ на Білій Русі з Новгородком, Слонімом, Волковиськом та іншими містами. Відтепер держава Данила й сфера його безпосереднього впливу поширилась далеко на північ, аж до басейну Німана й Нарева.

Повторний напад монголо-татар

Тим часом вже наростав конфлікт з татарами. Він виник через українські громади, які вибилися з-під безпосередньої залежності від своїх князів і піддалися під татарську зверхність. Зокрема це була так звана Болоховська земля. Їм було зручніше виплачувати татарам дань аніж нести всі тягарі, пов’язані із службою князеві, якому доводилось постійно воювати і напружувати всі свої сили на оборону. Мата таких людей поруч себе Данилові здалося небезпечним, а тому він пішов на болоховців походом, зруйнував і попалив міста, забрав багато людей в неволю. Таких походів данилові довелося вживати ще не раз, оскільки болоховці вперто трималися своєї татарської орієнтації. Не важко здогадатись, що такі дії викликали інтеревенцію з боку татарських властей.

Представником Золотої Орди на Правобережній Україні був спочатку татарський воєвода Куремса. Підтримуючи антикнязівські рухи серед місцевого українського населення на Волині та Поділлі, він зробив кілька походів, проте вони скоріше носили характер воєнних демонстрацій. Проте Данило у 1252-1254 рр. відповів на це новими карними експедиціями проти “татарських людей”. Через кілька років замість Куремси було прислано нового воєводу Бурундая з набагато більшими силами, і той у 1259 р. почав наступати на Данила. Не в змозі протистояти таким великим силам Данило був змушений капітулювати. Монголо-татари поставили Романовичів перед вибором: або розібрати стіни всіх укріплених міст, лишаючи їх безборонними й залежними від милості монголо-татар, або стати перед загрозою негайного знищення. Із каменем на серці Данило був змушений наглядати за руйнуванням мурів власними силами таки міст як Володимир, Кремянець, Луцьк, Львів тощо. Окрім того він був змушений надавати татарам допомогу у їхніх походах на Литву та Польщу.

У 1264 р. після майже 60 років політичної діяльності Данило помер. В українській історіографії його вважають найвидатнішим з усіх правителів західних князівств. На тлі тих складних обставин, в яких йому доводилося діяти, його досягнення були справді видатними. Водночас із відновленням і розширенням володінь батька Данило Галицький стримував польську та угорську експансію. Подолавши могутність бояр, він добився піднесення соціально-економічного і культурного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі. Проте не всі його плани вінчалися успіхом. Данилові не вдалося утримати Київ, як і не вдалося йому здійснити свою найважливішу мету — позбутися монголо-татарського іга. І все ж він спромігся звести тиск монголо-татар до мінімуму. Намагаючись відгородитися від впливів зі Сходу, Данило звернувся на Захід, тим самим подавши західним українцям приклад, який вони наслідуватимуть в усі наступні століття.

Останні роки Галицько-Волинського князівства

Протягом 100 років після смерті Данила на Волині та Галичині не відбулося особливо помітних змін. Василько став старшим у своєму роді й керував всією державою до своєї смерті у 1270 р. в Володимирі на Волині. Установлений князями Данилом і Васильком стереотип правління — з енергійним і діяльним князем у Галичині й пасивнішим на Волині—до певної міри наслідувався їхніми синами, відповідно Левом (1264—1301) та Володимиром (1270—1289). Честолюбний і невгамовний Лев був постійно втягнутий у політичні конфлікти. Коли в Угорщині помер останній із династії Арпадів, він захопив Закарпатську Русь, заклавши підвалини для майбутніх претензій України на західні схили Карпат. Активно діяв Лев у Польщі, що поринула в міжусобні війни; він навіть домагався польського трону в Кракові. Незважаючи на агресивну політику Лева, наприкінці XIII — на початку XIV ст. Галичина й Волинь переживали період відносного спокою, оскільки їхні західні сусіди були тимчасово ослаблені.

Князь Володимир Волинський виявився протилежністю свого галицького кузена, й у взаєминах між ними нерідко виникала напруженість. Не бажаючи брати участь у війнах і дипломатичній діяльності, він зосередився на таких мирних справах, як будівництво міст, замків та церков. За Галицько-Волинським літописом, він був «великим книжником і філософом» і проводив найбільше часу за читанням і переписуванням книжок та рукописів. Смерть Володимира у 1289 р. засмутила не лише його підданих, а й сучасних істориків, бо, очевидно, з нею був пов'язаний раптовий кінець Галицько-Волинського літопису того ж таки року. Внаслідок цього лишилася велика прогалина в історії західних князівств, що охоплює проміжок від 1289 до 1340 р. Все, що нині відомо про події в Галичині й на Волині в останній період їхнього незалежного існування, зводиться до кількох випадкових історичних фрагментів.

Після смерті Лева в Галичині й на Волині князював його син Юрій. Про його правління майже нічого не відомо, окрім деяких епізодичних згадувань про нього як про гарного правителя. Також про його популярність свідчить і його титул “короля Русі”. Двома останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій і Лев, котрі разом правили в Галицько-Волинському князівстві. Занепокоєні зростанням могутності Литви, вони вступили в союз із лицарями Тевтонського ордену. Відносно монголо-татар князі проводили незалежну, навіть ворожу політику; існують також підстави вважати, що вони загинули в боротьбі з монголо-татарами.

Коли в 1323 р. помер останній князь місцевої династії, знать обох князівств обрала на стіл польського кузена Романовичів — Болеслава Мазовецького. Змінивши ім'я на Юрій і прийнявши православ'я, новий правитель узявся за продовження політики попередників. Попри своє польське походження він відвойовував землі, раніше захоплені поляками, а також відновив союз із тевтонцями проти литовців. У внутрішній політиці Юрій-Болеслав продовжував підтримувати міста й намагався розширити свою владу. Такий курс, імовірно, призвів до сутички з боярами, які й отруїли його у 1340 р. нібито за намагання ввести католицизм і потурання чужоземцям Так власна знать позбавила Галичину й Волинь останнього князя.

Певний час протягом 1340-1385 років галицькі бояри за допомогою татар втримували владу в своїх руках. Волинь захопив литовський князь Любарт Гедимінович, брат великого князя Ольгерда. Казимир Великий у 1349 році порозумівся з татарами й забрав собі Галичину. Проте певний час Галичина перебувала під владою угорського короля Людовика, що був після смерті Казимира й польським королем. В 1387 році за його дочки Ядвиги Галичина була остатаочно приєднана да польської корони.

Висновки

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Ця держава, перейнявши культурно-національні традиції Київської Русі, розвивалася під сильним впливом тих відносин, які існували в середній Європі. У XIII столітті в Галичині та Волині розвивалася торгівля, а разом з нею й відбувався швидкий ріст міст. Із занепадом Києва посередницька роль в торгівлі між заходом та сходом перемістилася до Галичини. Такі міста як Галиі, Львів, Луцьк, Холм стають дуже важливими торговими осередками. Досить розвиненою була і культура, яка формувалась під впливом Європи та сходу. Беручи близьку участь в справах середньої Європи, Галицько-Волинська держава втягувалася в духовні інтереси західної Європи й відповідно піддавалась її культурному впливу. Поступово в ужиток входить латинська мова, як загальновживана в Європі мова дипломатичних зносин і урядового вжитку: з’являються княжі печатки з латинськими написами, останні грамоти Галицько-Волинського князівства пишуться латиною.

Таким чином Галицько-Волинське князівство зіграло дуже велику роль в історії українського народу. Ці князівства у переламний момент історії зберегли в українців, чи русинів, як їх тепер називали, почуття культурної та політичної ідентичності. Це почуття матиме вирішальне значення для їхнього існування як окремого національного утвору в лихі часи, що насувалися.

Література:



Орест Субтельний. Історія України.

Дмитро Дорошенко. Нарис історії України.

Наталія Полонська-Василенко. Історія України.

Михайло Грушевський. Ілюстрована історія України.

Смолій. Історія України.

Крип’якевич. Історія України.

Джерела з мережі Internet.