Виникнення міжнародного права, Детальна інформація

Виникнення міжнародного права

Період становлення державності України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави в науковій площині дав змогу відійти і від деяких, що мали місце раніше, стереотипів класової основи розвитку суспільства і цивілізації в цілому.

Серед прикладів нового мислення щодо розвитку держави заслуговує особливої уваги те, що права людини розглядаються у контексті міжнародно-правового механізму і засобів, призначених для забезпечення захисту основних прав громадянина.

Такі ідеї гармонують з поглядами відомого юриста-міжнародника XIX ст. Ф. Мартенса, який вважав, що засадами історії міжнародного права є "закон прогресивного розвитку міжнародних відносин... Найближчим і безпосереднім виявом цього закону є один принцип, який проходить через усе історичне життя народів, а саме — принцип поважання людської особистості".

Далі Ф. Мартене розвинув думку про те, що якщо людська особистість як така визнається джерелом громадянських і політичних прав людини, то й міжнародне життя досягне високого ступеня розвитку порядку і права. І навпаки, ми не знайдемо у взаємовідносинах держав ні юридичного порядку, ні поваги до законності, якщо панівне в державах життя буде запереченням притаманних людині невід'ємних прав.

Дійсно, розглядаючи не лише закономірності побудови громадянського суспільства, а й міжнародного співтовариства через призму верховенства особистості і її прав пізнати внутрішнє життя країна і зрозуміти засади і правила якими вона керується у відносинах з іншими народами.

Справедливість такого міркування підтверджується відомими періодами еволюції людської цивілізації і пов'язаного з нею міжнародного спілкування. Як на Давньому Сході, так і в Стародавній Греції та Стародавньому Римі необмежене панував культ сили в поєднанні з проповідуваною виключною правосуб'єктністю, а не поваги до особи. Тому держави стародавнього світу перебували між собою більше у стані війни ніж у мирі. Тільки в період середньовіччя започатковується у міжнародних відносинах принцип особистості, проголошуючи її джерелом індивідуальної і політичної свободи. У цю епоху з'являються перші зародки міжнародного права у вигляді проголошення міжнародного права Г. Гроцієм самостійною галуззю права.

Історію міжнародного права для її більш осмисленого пізнання звичайно поділяють на періоди. Є низка періодизацій історії міжнародного права. Видається доцільним звернутися для цього до еволюційного розвитку особистості, націй і народів, пов'язуючи цей процес з видатними фактами і правовими документами, що відділяють одну епоху від іншої.

Таким чином, історію міжнародного права можна умовно поділити на чотири періоди:

перший охоплює стародавні часи;

другий період — від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 р.;

третій — від Вестфальського миру до Гаазьких конференцій миру 1899 р. і 1907 р.;

четвертий — від Гаазьких конференцій миру до заснування 00Н і формування сучасного міжнародного права.

Розглянемо виникнення міжнародного права у стародавньому світі. Вважається, що міжнародне право виникло відтоді, коли почалися міжнародні відносини. Поділяючи таку думку, важливо також враховувати "психологічну рису первісного життя усіх народів". Ця риса полягала у прагненні будь-якого народу того історичного періоду не до міжнародних відносин, а до облаштування внутрішнього життя своєї держави, яка б вирізнялася самобутністю і виключала будь-яке втручання ззовні. Згадаймо, наприклад, спорудження у Стародавньому Китаї Великої китайської стіни, яка відділяла його від зовнішнього світу.

Така ж психологічна риса була властива стародавнім грекам і римлянам. Так, Арістотель, Демосфен та інші грецькі мислителі у своїх творах проповідували ідею самобутності й обраності грецького народу, який користується виключною правосуб'єктністю. Ці самі якості спонукали і до протилежного — дипломатичного і військового, торговельного й релігійного спілкування із сусідніми та іншими народами. Проте у цьому спілкуванні не було усвідомлення потреби як правильних взаємних відносин, так і права, яке їх забезпечувало.

Отже, міжнародне право виникло, почало складатися і розвиватися водночас із зародженням міжнародних відносин у стародавньому світі. При цьому під стародавнім світом маються на увазі ті регіони земної кулі, де зароджувалися цивілізація і відносини між народами. Це долини Тігру і Євфрату, Нілу, райони Китаю та Індії, Егейського і Середземного морів.

Регулятори взаємовідносин народів стародавнього світу мали досить часто релігійний і звичаєво-правовий характер. Безсумнівно, вони мали вплив на зміст перших власне юридичних міждержавних актів. Серед них найдавнішим є договір між правителями месопотамських міст Лагаш та Умма, (укладений близько 3100 р. до н. е. Він підтверджував існуючий між ними державний кордон і непорушність його знаків. Сторони брали на себе зобов'язання щодо розв'язання спорів мирними засобами, на основі арбітражу. Виконання договору гарантувалося клятвами і звертанням до богів. Договір було укладено шумерською мовою, а його текст висічено на кам'яній стіні.

3 середини 2-го тис. до н. е. кількість договорів, що дійшли до нас, зростає. Розширювалася регульована ними сфера міжнародних відносин, до якої можна віднести договори про (тимчасові союзи, кордони, шлюби тощо. Найтиповішим, з точки зору нашого дослідження, для Стародавнього Єгипту є договір, укладений близько 1300 р. до н. е. між царем Хаттушілем (Хаттушлісом) та єгипетським фараоном Рамзесом II. Договір викарбувано на срібній табличці, переданій через посланника фараонові Рамзесу II, щоб попросити миру наперед і до кінця вічності". Але цих клятв, як свідчить |історія, далеко не завжди додержувалися, виникали чергові збройні зіткнення. Характерно й те, що суб'єктами міжнародного права того періоду були не самі держави, а фараони, царі, князі тощо. Звідси походила значна кількість міжнародних договорів про династичні шлюби, які регулювали статус, наприклад, цариці, і мали в той період досить важливе політичне значення для закріплення мирних відносин між правителями.

Давній Схід не знав і принципу рівності суб'єктів міжнародного права. Єгипетський фараон мав верховенство навіть серед визнано "великих" правителів Вавилону, Мавританії, Ассирії, Хетської держави. Характерним для Давнього Сходу був теократичний і кастовий устрій держав, якого не знала Європа.

З усіх держав, які прийнято відносити до Давнього Сходу, найтиповіші риси, притаманні стародавнім теократіям, мала Індія. Виникнення перших державних утворень на території сучасної Індії належать до кінця 2 — початку 1-го тис. до н. е. Природні багатства Індії приваблювали як завойовників, так і спонукали до торговельних відносин, що було характерним для міжнародного життя Далекого Сходу.

Індія також не знала принципу рівності суб'єктів міжнародного права. Махаджаканади (територіальні утворення, так звані великі країни), з яких вона складалася, поділялися на три основні категорії: рівні, підлеглі (залежні) й вищі. При цьому суб'єктами міжнародного права вважалися не самі держави, а їх правителі.

Індією правили на основі священних Законів Ману. У зв'язку з кастовим устроєм Закони Ману забороняли під страхом жорстоких покарань будь-які стосунки з іноземцями, проте вони містили у собі настанови і приписи щодо гостинності для іноземців. Отже, можна констатувати, що в ті часи в Індії набули розвитку норми посольського права. Посли і гінці користувалися особистою недоторканністю. Гроші, дорожні речі та інші цінності, що належали послам, не обкладалися митом.

Активне міжнародне життя Індії вплинуло на розвиток міжнародного договірного права. Договорами регулювалися відносини як у мирний час, так і закріплювалися відносини за результатами війни. Слід зазначити, що в Законах Ману були й норми війни. У них, зокрема, підкреслювалося, що війна є надзвичайним засобом розв'язання суперечок, коли вичерпано всі мирні можливості. При цьому існували численні обмеження на застосування зброї (які, щоправда, здебільшого порушувалися).

Інші народи Стародавнього Сходу — перси, іудеї, фінікійці керувалися у міжнародних відносинах тими самими поняттями, що й індуси. Вони були переконані в тому, що саме вони — єдині представники божества на землі, тому є вищими за інші народи, відносини з якими можуть лише образити богів.

Перші вірогідні відомості про державні утворення на території сучасного Китаю свідчать, що в XIV—XIII ст. до н. е. там існувала держава Інь. Проте звичаї, які можна охарактеризувати як міжнародно-правові, належать до періоду імперії Чжоу (1-е тис. до н. е.). Це в першу чергу питання війни, які регулювалися у відносинах великих і дрібних державних утворень на території Китаю. Міжнародні відносини визначалися політикою цаньші, що означало "поступове поїдання землі сусідів, на зразок того, як шовкопряд поїдає листя". Відсутність юридичної рівності великих і дрібних державних утворень породжувала визнання правомірності військового втручання.

Договірна практика штатних держав стосувалася здебільшого мирних договірних відносин — територіальних проблем, договорів про союзи. Прикладом цього є договір 577 р. до н. е. між династіями Чу і Цзінь про союз і спільне ведення війн.

Розвиток відносин у Стародавній Греції багато чим відрізнявся від країн Давнього Сходу, що впливало і на розвиток міжнародного права. Уже в розумінні і практичному визнанні його суб'єктів греки виходили із зовсім інших уявлень. Їх основою було вчення про поліс як самостійну територіальну й політичну одиницю, членами якої є тільки вільнонароджені вітчизняні громадяни. Тільки вони користуються всією повнотою прав, але тією ж мірою несуть відповідальність за долю своєї батьківщини.

Греція на відміну від східних теократій не знала кастового поділу суспільства. Проте вона не могла відмовитися від Іншого джерела нерівності між людьми в давні часи — вважалося, що громадянство, а не особа є основою права кожної людини. Рабство було зведене в ранг необхідної державної інституції. Для зовнішніх зносин було немислимим забезпечення миру.

У галузі міжнародного права для Стародавньої Греції періоду 1-го тис. до н. е. вже чітко виділялися право війни й посольське право. Війною греки вважали тільки збройні зіткнення між своїми полісами. Війни поділялися на законні й такі, що не мали законного підґрунтя. При цьому перелік законних причин практично не обмежувався. Найчастіше до них відносили: захист держави від покарання, захист релігійних святинь, виконання союзницьких зобов'язань тощо. Війну розуміли як боротьбу усіх громадян одного поліса з громадянами іншого поліса.

Говорячи про посольське право Стародавньої Греції, слід підкреслити, що греки не знали інституту постійного дипломатичного представництва. Посольства найчастіше були одноразовими і розв'язували конкретні проблеми. Для забезпечення прав іноземців у грецьких містах діяли спеціально уповноважені на те посадові особи, які називалися проксенами. Вони створювали сприятливі умови для підданих іноземної держави і захищали їх. Відомо, що інститут проксенії виконував іноді й публічно-правові функції — посередника між заінтересованими полісами.