Володимир Винниченко, Детальна інформація

В оповіданні «Салдатики!» бунтарський дух народу уособлює мудрий і розсудливий селянин Явтух. У дохідливій для селян формі пропагуючи соціалістичні ідеї («...той має право на землю, хто робить на ній! Ми робимо — наша й земля»), він стає справжнім ватажком повсталої бідноти.

А оповідання «Хто ворог?» привертає увагу тим, що в ньому утверджується думка про спільність класових інтересів трудящих усіх національностей. Наймит Корній так відповідає хазяїну, котрий твердить, що, мов, працювати «краще з своїм братом, малоросіянином»: «Співаєте ви добре, та, вибачайте, чимсь іншим ваша пісня тхне... Ось двадцять літ я заробляю оцими руками,— він з силою б'є себе рукою по руці,— а ніде ще не бачив, щоб хазяїн нашому братові за свого був — чи хахол, чи кацап він».

Як відомо, ще донедавна В. Винниченко в нашій науковій літературі без особливих застережень зараховувався до числа «письменників буржуазно-націоналістичного напряму». Рання його проза не дає для того жодних підстав. (Та й лише кілька творів з усієї його величезної літературної спадщини — це, скажімо, написана в 1919 р. повість «На той бік» —є справді уразливими з даної точки зору). Мало того, постійно і наполегливо виступаючи проти національного нігілізму, Винниченко воднораз піддає нищівній критиці характерні для певних кіл тогочасного українського суспільства прояви національної обмеженості, національного чванства і т. ін.

Такий собі панок Недоторканий, один із двох героїв оповідання «У мір кований» та «щирий» (1907), «як скажений робиться», коли йдеться про будь-що, хоч якось причетне до «національної справи». Приміром, не надів у дорогу його товариш українську вишивану сорочку і — ледве виправдався перед Недоторканим: «А то вже: і «ренегат», і «кацап», і «зневага національної культури». А проти чого протестує Недоторканий, потрапивши в тюрму? «Геть,— кричить,— чортова кацапня з наших українських тюрміа! Чого поналазили сюди?!» Воістину вбивчий сарказм... Змальовуючи образ другого свого героя, «уміркованого» українофіла Самжаренка, від імені якого ведеться розповідь, автор також не шкодує сатиричних фарб: «...я чоловік тихий собі. Що Україну люблю? Так хіба ж я кому хоч слово про це говорив де? От тільки там, у книгарні... Ну, так то ж один раз, та й то не дуже...»

Для Винниченка є очевидним, що за базіканням панів-лібералів про свій патріотизм часто-густо приховуються їхні егоїстичні класові інтереси. «Україна Україною, а земля землею»,— недвозначно висловлюється той же Самжаренко, не погоджуючись із Недоторканим, який готовий піти «навіть на те, щоб насильно землю одбирати, аби

завести свою самостійну Україну». Самжаренкові тут міг би падати руку і поміщик Коростенко з оповідання «Малорос-європеєць», теж опублікованого в 1907 р. «Николай Андреевич большой любитель малоруського язика...» — каже про нього його дружина. І взагалі він відомий своїм «демократизмом, українством, лібералізмом». Але все це не завадило Коростенкові дати наказ «стрелять без сожаления» в селян, котрі, як йому здалося, хочуть посягнути на його поміщицьке майно...

Антиподами такого роду «патріотів» і «народолюбців» виступають зображені в ряді інших Винниченкових творів справді передові представники української інтелігенції, до кінця щиро, можна навіть сказати, фанатично віддані ідеї боротьби за здійснення мрій і сподівань рідного народу. «Ось захоплююче соціальним мотивом оповідання «Студент»,— писав про один із цих творів М. Вороний,— де малюється непорозуміння між озвірілою і легковірною селянською юрбою і агітатор ом-студентом під час стихійного нещастя, пожежі в селі, в якій підозрівають «студентів»; конфлікт в нім закінчується трагічним фіналом — самогубством студента, що своєю смертю хоче доказати свою правоту і виявити селянам їх справжніх ворогів, що його переслідували. Тут самогубство — останній агітаційний спосіб бо ім'я торжества ідеї» '. Так само здатна поступитися найдорожчим заради торжества революційної справи Зіна Сокоринська, з якою ми знайомимось у майстерно написаному, забарвленому теплими ліричними тонами оповіданні «Зіна». Змальовано привабливий образ мрійливої, романтично настроєної дівчини («Зіна запевне знала, що люди соціалістичного ладу будуть кохати тільки раз в житті. Один раз — і годі. Але зате так, що... ех!»), а водночас — вольової і рішучої людини, переконаної революціонерки, що понад усе ставить свій тромадський обов'язок. ЗІна поспішає в місто X. (так у творі), щоб урятувати нареченого — він умирає в тюрмі, оголосивши голодовку,— але на якійсь великій станції її подорож раптом переривається: страйкують залізничники. Ш Зіна, знаючи, чим вона ризикує («забас-товка, мабуть, протягнеться більше трьох днів», а Антип «більше двох днів голодовки не видержить»), не могла, проте, не затриматись на цій станції, коли побачила, що страйк іде на спад. її палке, схвильоване слово дійшло до сердець робітників, надихнуло їх на продовження боротьби.

Оповідання «Зіна» було опубліковане в 1909 р., тобто вже після поразки першої російської революції. Почався новий період у літературній діяльності В. Винниченка, на який наклала відбиток атмосфера пореволюційної політичної реакції. Подібно до інших ідейно нестій-

1912.— Річник XV, т.

1 Літературно-науко вий вісник. С 182-183.



16

17

ких представників дрібнобуржуазної інтелігенції, Винниченко в цей час зневірюється в можливості знищення існуючих соціальних порядків і не в одному зі своїх творів розвінчує ті революційні цілі, за досягнення яких він сам ще вчора боровся, у непривабливому вигляді змальовує учасників соціал-демократичного руху тощо і виступає з проповіддю зневаги до високих моральних цінностей взагалі. Мовляв, досить бути «чесним із собою» (один з його романів так і називається —«Чесність з собою»), тобто потрібно лише, «чтобьі я... не лгал себе; не обманьївал ни чувства, ни разума своего» ', а всі суспільні обов'язки й моральні норми нічого не варті... Природно, що прогресивна, і насамперед марксистська (М. Ольмінський, М. Горь-кий г), критика рішуче засудила виправдування, а то й романтизацію Винниченком ренегатства, індивідуалізму, аморальності. Багато І загалом справедливо писалося також про вияви еротоманії та натуралізму в його тодішніх творах. Саме за підміну реалістичної манери письма натуралістичною був гостро розкритикований у відомому листі В. 1. Леніна до Інесси Арманд (червень 1914 р.) роман Винниченка «Заповіти батьків»: «Поодинці буває, звичайно, в житті все те із «страхіть», що описує Винниченко. Але з'єднати їх усі разом і т а к и м чином — значить, малювати страхіття, лякати і свою уяву, і читача, «затуркувати» себе і його»3.

А проте й у роки реакції Винниченко, як мовиться, не спалив за собою всі мости. Свідченням цього і є його «Зіна», а також інші оповідання, що їх було згадано раніше (наприклад, «Терень» або «Талісман»), і ще. —«Чекання», «Таємність», «Босяк»... Слушним тому є висновок П. Федченка щодо раннього періоду Виннйчєнкової творчості: «Цей період, чи, може, точніше, домінуючий його ідейно-тематичний струмінь, важко обмежити більш-менш чіткими хронологічними рамками, оскільки такими ж особливостями позначені й деякі оповідання наступного десятиліття...» 4 Додамо лише, що ці оповідання Винниченка здебільшого і за своїми художніми особливостями, як твори реалістичні, близькі до його ранніх речей.

«...Імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт-біс, все, що може найкраще обкреслити людину, давайте все сюди!» — устами художни-

1 В. Винниченко. О морали госгюдствующих и морали угне-

тенньїх,— С. 32, 43.

2 Горькому сподобалися «Голота» та деякі інші ранні твори Винни

ченка, і він запросив молодого письменника до участі в збірниках

«Знание». Але потім відмовився — передусім якраз тому, що Винни

ченко виступив із творами, в яких відчутно звучали занепадницькі

мотиви,— від співробітництва з ним.

3 Ленін В. 1. Повне зібр. творів.— Т.48.— С.290.

* Фєдченко Павло. Два полюси одного життя.— Літ. панорама. 1988.- К., 1988.- С. 189.

18

ка Олафа Стефензона в однойменному своєму оповіданні це говорить сам Винниченко. Однак найвагоміші художні його досягнення, безперечно, являють собою досягнення письменника-реаліста. Інша річ, що він не тільки збагатив українську літературу зразками соціально-психологічного реалізму, але також розширив її художній діапазон, звернувшись і до поетики модернізму. Навряд чи це правильно, що «творчу оригінальність» Винниченка «може прояснити саме модерніс-тична концепція його творчості» І що навіть рання його проза належить «до відомства» не так реалізму, як модернізму'. Адже модернізм; у чому й полягає його чи не найпосутніша типологічна ознака, розглядає особистість поза її соціальними зв'язками, а це відрізняє лише деякі романи і повісті Винниченка, написані ним в основному в роки між двома революціями, але аж ніяк не всі його твори, ранню прозу — поготів. Говорити ж про активне використання ним, у тому числі й на початку своєї літературної діяльності, засобів художньої виразності, характерних для модерністських течій (зокрема, для експресіонізму з його принциповою орієнтацією на лірико-суб'єктивне осмислення дійсності), можна І треба.

Звичайно, і до ранньої прози Винниченка критика висловлювала більші чи менші претензії. Особливо часто йому дорікали за «розхристаний стиль і грубувату, нечисту мову» (М. Вороний), «волохатий, нсоброблений стиль» (С. Єфремов) і за те, що його мова «поплямована великоруськими словами» (І. Нечуй-Левицький). Та не слід забувати, ш,о письменникові майже завжди доводилося працювати в дуже складних умовах, що його постійно переслідували матеріальні нестат-ки і він був змушений поспішати з роботою,— багато в чому цим пояснюються і стилістичні огріхи в його творах, й інші їхні недоліки. Що ж до «поплямованості» Винниченкової мови русизмами, то Нечуй-Левицький у своїй статті «Українська декадентщина» мав тут на увазі одну з книжок його оповідань, видану 1910 року. «В своїх передніших оповіданнях,— зазначається в цій же статті,— мова д. Винниченка була чисто народна» 2. Крім того, нерідко Винниченко цілком свідомо вдавався до суржика, зважаючи на його поширеність у самому житті. Це, отже, теж допомагало письменникові якнайкраще, якнайправдиві-ше «обкреслити людину».

У цій передмові до збірки ранніх оповідань і повістей В. Винниченка було коротко сказано тільки про невелику частину його творчої спадщини. Понад п'ять десятиліть віддав він служінню українській літературі і ще в дожовтневий час гідно представив її перед цілим

1968.