Захист прав людини у період збройних конфліктів, Детальна інформація

Рішення міжнародних (міжурядових) організацій стають джерелом юридичних підстав міжнародно-правової відповідальності держави лише тоді, коли такі рішення відповідно до статуту цієї організації мають юридичне обов'язковий характер. Рішення міжнародних організацій становлять так зване внутрішнє право міжнародних організацій, що є джерелом як повноважень, так і обов'язків держав-членів.

Наприклад, Статут 00Н встановлює обов'язкові для його членів свої власні правила процедури (ст. 21), бюджет 00Н і розподіл витрат між членами (ст. 17), порядок призупинення здійснення прав і привілеїв членам організації (ст. 5) і т. д.

3. До односторонніх міжнародно-правових актів дер жав, розглянутих в окремих випадках у ролі юридичних підстав міжнародно-правової відповідальності, можна віднести односторонні акти держави у формі декларацій, заяв, нот, виступів посадових осіб. Маються на увазі, безумовно, такі акти, через які держава визначає конкретні правила або лінію своєї поведінки у сфері міждержавних відносин і бере на себе відповідні міжнародні зобов'язання.

Джерелом юридичних підстав відповідальності держави, на думку В. А. Василенка, є лише ті її односторонні міжнародно-правові акти, що мають самостійне значення у плані добровільного прийняття цією державою певних міжнародних зобов'язань стосовно інших держав і визнаються цими державами.

Ще виразніше з цього приводу висловлюється І. І. Лукашук, зазначаючи, що "коли одна держава, з огляду на конкретні обставини односторонньої декларації іншої держави, почала на цій підставі певні дії і зміна декларації може завдати їй збитків, то така зміна неправомірна до завершення відповідної дії". Від односторонніх міжнародно-правових актів слід відрізняти внутрішньодержавні правові акти, дія яких не поширюється на міждержавні відносини.

Важливе практичне і теоретичне значення має класифікація міжнародних правопорушень, що сприяє визначенню характеру відповідальності держави-правопорушниці. Розрізняють кілька основних видів міжнародних правопорушень. Так, професор Харківського університету В. А. Уляницький у своїй праці, написаній у співавторстві з професором Л. А. Камаровським ще в 1908 р., з-поміж міжнародних правопорушень виділяв такі:

• недодержання трактатів, особливо якщо вони мають важливе значення для кількох держав;

• прагнення окремої держави до поневолення інших самостійних держав і до всесвітнього панування;

• напад без оголошення війни і без достатнього приводу;

• прагнення держави до панування у відкритому морі, що визнається міжнародною територією;

• псування міжнародних шляхів і споруд, встановлених для забезпечення міжнародного спілкування;

• порушення прав дипломатичних агентів і органів міжнародного спілкування;

• порушення міжнародних інтересів держав, які грунтуються на юридичних основах, а саме: вигнання іноземців із держави, відмова іноземцю у захисті і правосудді, релігійні утиски.

Закріплена у Статуті Ліги Націй заборона війни і дане у Лондонських конвенціях 1933 р. визначення поняття агресії загострили питання відповідальності держав за розв'язання і ведення агресивної війни. Під впливом цих та інших міжнародних документів професор А. М. Трайнін уперше запропонував свою класифікацію злочинів проти миру, виділивши три їх групи. До першої групи, що охоплює найгострішу форму посягань на мир, як підкреслював А. М. Трайнін, мають бути включені агресивні дії. Це передусім воєнна агресія, що є прямим і безпосереднім запереченням миру, а також допомога агресії, загроза агресії і блокада, що прилучаються до неї.

Другу групу посягань на мир становлять ворожі дії проти іншої держави, дії, що не є прямим воєнним актом, однак явно спрямовані проти іншої держави і тим самим безпосередньо створюють небезпеку воєнних конфліктів. До них належать: пропаганда агресії, підтримка озброєних банд, невиконання зобов'язань за міжнародними договорами, укладеними на захист миру (наприклад, невиконання міжнародних зобов'язань щодо скорочення озброєнь), тероризм.

Нарешті, до третьої групи він включає неприязні дії, що не можуть бути розцінені як ворожі у буквальному розумінні, проте вносять елементи відчуженості й розладу в мирні відносини народів. До них належать: виготовлення й розповсюдження підроблених документів і поширення фальшивих відомостей, спрямованих проти іншої держави, а також посягання на престиж і честь іншої держави.

Сушене міжнародне право не дає вичерпного переліку конкретних правопорушень. Адже скільки інтересів, які захищаються сучасним міжнародним правом, стільки може бути й міжнародних деліктів.

Водночас класифікація безумовно можлива відповідно до поставленої мети вибору її критеріїв. Наведена вище класифікація, запропонована професором А. М. Трайніним, грунтується на критерії міри соціальної небезпеки міжнародного правопорушення.

За схемою, запропонованою Г. І. Тункіним, правопорушення поділяють на дві категорії. До першої належать правопорушення, що становлять небезпеку для миру, до другої — решта правопорушень [18].

Безумовний інтерес становить класифікація міжнародних правопорушень, яку запропонував В. А. Василенко на підставі таких взаємозалежних і взаємозумовлених критеріїв:

• значущість міжнародно-правових актів і характер регульованих ними правових відносин;

• передбачуваний спосіб дій держави-правопорушниці;

• міра соціальної небезпеки і характер наслідків міжнародного правопорушення.

За цими критеріями можна виділити три основні види міжнародних правопорушень:

• ординарні міжнародні правопорушення;

• особливо небезпечні міжнародні правопорушення;

• найтяжчі міжнародні злочини.

Ординарні міжнародні правопорушення не мають явно виражених ознак, зафіксованих відповідними міжнародне правовими нормами. Ці ознаки встановлюють на основі аналізу відповідних міжнародних зобов'язань держави, що містяться в договорах, звичаях, рішеннях міжнародних судів і т. п. До ординарних міжнародних правопорушень належать, як правило, порушення зобов'язань окремих держав одна перед одною.

Особливо небезпечні міжнародні правопорушення пов'язані з порушенням міжнародно-правових норм, у яких закріплені зобов'язання держав не тільки одна перед одною, а й перед усім міжнародним співтовариством держав. Вони являють собою дії, що становлять загрозу загальному миру й безпеці. До категорії особливо небезпечних можна віднести порушення заборон, що містяться, зокрема, у Женевськім конвенції про відкрите море 1958 р.. Договорі про заборону випробувань ядерної зброї 1963 р. і т. п.

Найтяжчі міжнародні злочини становлять групу між народних правопорушень, ознаки яких, як правило, чітко сформульовано у міжнародних договорах, угодах та інших актах, що відіграють особливо важливу роль у системі норм міжнародного права та підтриманні міжнародного правопорядку. При вчиненні таких злочинів порушуються основоположні загальні принципи міжнародного права. Їхні наслідки передбачають не тільки відповідальність держави в Цілому, а й міжнародну кримінальну відповідальність винних посадових осіб.