Ольга Кобилянська, Детальна інформація

Ольга Кобилянська
Тип документу: Реферат
Сторінок: 4
Предмет: Література
Автор: Sjava
Розмір: 37.7
Скачувань: 2443
ГІРСЬКА ОРЛИЦЯ

Вона побачила світ у багатодітній родині дрібного службовця в маленькому містечку Гура-Гумора Ітепер Гура-Гуморулуй, Румунської Соціалістичної Республіки), в глибині Карпатських гір Північної Буковини.

Дитинство і юність її пройшли далеко від українських культурних центрів, переважно в румунсько-німецькому середовищі, що не могло не накласти відбиток на освіту майбутньої письменниці, характер її ранньої творчості.

її шлях до української мови, літератури, культури був довгим і складним, але наполегливим. Може, ніхто з інших письменників Галичини й Буковини не переборював стільки труднощів, щоб стати в літературі виразником прагнень і сподівань українського народу, взяти на озброєння його мову, як Ольга Кобилянська.

Виростаючи в інонаціональному середовищі, дівчина увібрала в свою душу любов і повагу до інших народів і культур, але в той же час Ольга Кобилянська все свідоме життя виступала як вірна дочка свого народу, виразниця його волелюбних духовних прагнень, органічно поєднуючи в творчості національні й інтернаціональні мотиви, виступаючи поборницею культурного єднання народів, утверджуючи художнім словом демократичні ідеї рівності і братерства людей доброї волі.

З верховіть Карпатських гір, з румунсько-українського погра-ниччя злинула буковинська орлиця, яка своїм проникливим зором охопила весь простір рідної землі, стала всеукраїнською письменницею. Творчість її — складова невідривна частка духовних цінностей нашого народу, а в кращих, найвищих своїх осягненнях — вагомий внесок у світову культуру.

Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. Зростала в Гура-Гуморі, Кімполунзі, Сучаві, де не тільки розвинулася фізично, а й духовно, виробила в собі непогамовну жагу до знань, завдяки чому, при неповній середній освіті, стала високоосвіченою Для свого часу жінкою. Чим тільки не займалася, що тільки не студіювала майбутня письменниця — і то при скрутних матеріальних обставинах батьків, будучи постійно хатньою робітницею... Вона захоплювалася малюванням, музикою (добре грала на піаніно), кінним

спортом, брала участь в аматорських виставах, навіть мала намір спробувати щастя на професійній сцені. Над усе любила природу, серцем відчувала її. Пішо і кінно робила мандрівки в гори, де шукала едельвейсів — і знаходила! Вона відвідувала старовинні фортеці й монастирі в Сучаві, Молдавиці й Путні, її вабили культурні центри Галичини, Буковини, Наддніпрянської України, слов'янських країн, хоча обставини життя не давали змоги в далеких подорожах розширювати свій кругозір. Душа рвалася у світ, до людей, а життя змушувало молоду дівчину, а згодом і письменницю обмежувати свої культурно-географічні координати, бути домашньою господинею і тільки у вузьких проміжках часу займатися улюбленою справою — літературою.

Доля подарувала їй лише кілька творчих подорожей, що розширили літературні обрії: 1889 р. вона два тижні гостювала в Н. Кобрин-ської в містечку Болехів; 1898 р. була на ювілеї І. Франка у Львові; 1899 р.— як гостя Лесі Українки відвідала Київ, Канів, Гадяч; 1928 р. проїздом зупинилася в Празі, де громадськість вшанувала 40-річчя її літературної праці. Більша частина її життя пройшла безвиїзно в Чернівцях, над Прутом, звідкіля вона з надією звертала свій погляд до єдинокровних братів з-над Дніпра.

Потяг до творчості в О. Кобилянської прокинувся рано, в молоді роки. Він пов'язаний з потягом до освіти і знань. Освіту й самоосвіту майбутня письменниця набувала при допомозі старших братів, що навчалися в гімназіях, а згодом і в університетах. Вони, як могли і вміли, допомагали Ользі, ділилися з нею підручниками, своїми знаннями, вводили її в студентські кола, були першими читачами й рецензентами ранніх спроб своєї сестри. На долю О. Кобилянської випало зазнати благословенства письменника Миколи Усти-яновича (1811—1885), автора пісні «Верховино, світку ти наш», який давав їй читати чеські та українські дитячі книжки. Мешкаючи в Сучаві, він був у приятельських стосунках з родиною Кобилянських, коли вона тут жила (1869—1871), старечою рукою ласкаво гладив мале дівча по голівці. Дочка М. Устияновича Ольга стала сердечною подругою юної Ольги.

Значний вплив на формування О. Кобилянської як людини і митця мала Софія Окуневська (1865—1926) — широко освічена як на свій час жінка, яка першою в Австро-Угорщині здобула в Цюріху вищу медичну освіту. Від С. Окуневської О. Кобилянська почерпнула багато знань, зокрема з обсягу громадсько-культурного життя. За посередництвом Софії Ольга познайомилася з Наталею Кобринською (1854—1920) —поборницею демократичних прав жінки, письменни-цею-демократкою, активною учасницею жіночого руху в Галичині,— яка залучила Кобилянську до цього руху. «Між нами зав'язались,— пише в «Автобіографії» О. Кобилянська,— такі гарні і приятельські

відносини, що тривали роками, як, може, рідко між жінками. їм обом звірилась я із своєю тайною, соромлячись немало про свій «злочин», передаючи дещо з написаного до перечитання» '.

Саме через С. Окуневську, І. Франка йшло наближення О. Кобилянської до української літератури.

Формування основ світогляду письменниці припадає на 70—80-і роки. Воно проходило в складних умовах тогочасної дійсності, коли домінуючими в суспільному житті Буковини (як і Галичини та Закарпаття) були ідеї вірнопідданого служіння цісарському тронові Австро-Угорської монархії. Інтелігенція в своїй основній масі була далека від інтересів народу, з погордою ставилася до трудящого люду. В літературі давався сильно взнаки дух вірнопідданства і чиношанування. Революційні ідеї перетворення світу, боротьби за соціальне і національне визволення народів (творчість Т. Шевченка, І. Франка та інших письменників) пробивали собі дорогу з великими зусиллями. До О. Кобилянської доходили животворящі імпульси передової української, російської та зарубіжних літератур, вона їх жадібно вловлювала, трансформувала в своїй душі. Але в період формування письменниці чималу роль у житті О. Кобилянської відігравала й романтично-сентиментальна література, зокрема романи й повісті німецької белетристки Марліт (1825—1887)—псевдонім Євгенії Іон. «Я перечитала всі її твори вже по чотири чи й по п'ять разів, і щоразу вони здаються мені кращими, ніж досі...» 2

Формування поглядів юної О. Кобилянської як письменниці йшло через переборення впливу Марліт, солодкаво-сентиментальної літератури загалом і опанування кращими зразками української, російської та зарубіжних літератур. На цьому шляху визначальну роль відіграла творчість Т. Шевченка, що розвинула в ній національну свідомість, загострила зір на соціальне становище народу, а також Марка Вовчка, яка розкрила перед нею кріпацьку дійсність на Наддніпрянщині, підневільне становище жінки, та І. Франка — провісника грядущої бурі, співця вічного революціонера, що «тіло рве до бою», каменярів людського поступу. У контексті впливу цих письменників О. Кобилянська усвідомила себе спадкоємицею таланту Ю. Федько-вича, соратницею Н. Кобринської, І. Франка. Відчуваючи рідний грунт під ногами, їй легше було засвоювати й надбання російської культури (О. Пушкін, І. Тургенєв, Л. Толстой та ін.). польської (А. Міцкевич, Ю. Словацький, М. Конопніцька), чеської, болгарської (Б. Нємцова, І. Вазов, П. Тодоров), скандінавських (П. Якобсен)

та ш.

Кобилянська О. Слова зворушеного серця. Щоденники. Автобіографії. Листи. Статті та спогади.— К., 1982.— С. 203. 2 Гал* же.— С. 35.

Ранні твори О.Кобилянської постали ще на хвилі німецького, переважно марлітівського, впливу. Вони виникли на основі особистих вражень молодої письменниці, яка пережите й передумане фіксувала в щоденниках, також в оповіданнях, новелах, повістях, що, як правило, щільно пов'язані з хронікально-документальними нотатками. Літературною лірико-драматичною белетристичною мозаїкою О. Кобилянської, зокрема, є два «Щоденники» з 1883—1891 рр. Читаючи ці фрагментарні уривки, ми крізь романтично-ліричні поривання юної авторки, піднесення й спади її душі прозираємо живий відгомін сповненого любові і страждання життя юної дівчини, яка шукала щастя-долі, прагнула реалізувати свої багаті духовні сили як жінка і письменниця. Більшою чи меншою мірою ранні твори О. Кобилянської («Гортенза», 1879; «Доля чи воля», 1883; «Картина з життя Буковини», 1885; «Видиво», 1885; «Людина з народу», 1886; «Вона вийшла заміж», 1886 та ін.), написані німецькою мовою, є сповіддю авторки, криком і болем її душі. Молода белетристка говорила про мрії й почування своїх ровесниць, які прагнули знайти свою долю, тобто влаштувати особисте життя. Часом у них пробуджуються й ширші інтереси, виникають роздуми про соціальну нерівність, рабське становище жінки в суспільстві, але здебільшого коло інтересів замикається в сфері особистих взаємин. Ця внутрішня передісторія раннього творчого самовиявлення О. Кобилянської завершилася написанням повісті «Вона вийшла заміж», що після переробок, мовно-стилістичних виправлень українського тексту народилася вдруге під назвою «Людина». З появою цього твору почалося літочислення О. Кобилянської як української письменниці. Українськомовна творчість у художній практиці О. Кобилянської займає дедалі більше місця, вводить авторку «Людини» в контекст літератури Шевченка і Франка.

Людина (особливо й зокрема — жінка) — центральна постать творчості О. Кобилянської. Людина як неповторна особистість, як індивідуум і як частина колективу. Людина мисляча, горда, відважна, здатна творити добро, відстоювати право на щастя. Різні критики по-різному підходили до оцінки образу людини в творах О. Кобилянської: одні шукали відгомону теорії «надлюдини», змодельова-ної німецьким філософом-ідеалістом Ф. Ніцше, інші знаходили в образах письменниці адептів аристократизму, ще інші закидали їй зневагу до трудового люду, возвеличення обранців долі. Молодомузівці, які навіть на честь О. Кобилянської видали збірку «За красою» (Чернівці, 1903), шукали спільні риси між творчістю авторки «Царівни» і пропагованою ними теорією «мистецтво для мистецтва». Демократична критика в особі І. Франка рішуче виступила проти ідентифікації О. Кобилянської з декадентами. «Як відомо,— писав він у статті «Маніфест «Молодої музи» (1907),— Кобилянська залюбки малює тип жінки, що бунтується против усталеної традиції і таким

8

чи іншим способом завойовує собі право на свобідне життя. Де у Вас такі типи, і взагалі, як Ви малюєте женщину?» '

Таким чином ми підійшли до розгляду однієї з провідних тем О Кобилянської — теми жінки, а саме: жінки-інтелігентки. Від «Людини» (1894) через «Царівну» (1896), «Уаіве шеіапсо^ие» (1898), «Ніобу» (1906), «Через кладку» (1912), «За ситуаціями» (1913) та інші повісті й новели вона проходить червоною ниткою крізь усю художню спадщину письменниці. Саме від розробки цієї болючої, соціально гострої на той час теми почалося вторгнення юної О. Кобилянської в реальне життя. Вперше ця тема могутньо зазвучала в творчості Т. Шевченка і Марка Вовчка. Вони писали про тяжку долю жінки-кріпачки, жінки-матері. О. Кобилянська знала й високо цінувала твори цих велетів нашої літератури, спиралася на їхній досвід, але об'єктом свого художнього дослідження обрала головно жінку-інтелігентку з нижчих суспільних верств, жінку, яка терпіла не від давнього «кріпацького» лиха, а від сьогочасного — соціального і родинно-побутового, її жінки — здебільшого вихідці з незаможних або малозабезпечених родин, прагнуть вирватися із заскорузлого, ретроградного середовища, здобути освіту, а отже — незалежність, рівноправність із чоловіками, розвинути свою духовну силу, стати корисними народові і суспільству. Твори цього циклу, зокрема повісті «Людина» і «Царівна», виникли значною мірою під впливом ідей феміністичного руху, що ставив своїм завданням розкріпостити жінку, зрівняти її в правах з чоловіком, відкрити перед нею можливість культурно розвиватися. Щоправда, прихильники феміністичного руху прагнули осягнути поставлену перед собою мету в рамках існуючого ладу, без його кардинальної зміни, на відміну од соціалістів, що пов'язували здійснення цих та інших завдань з ідеями революційного перетворення суспільства. Саме тому феміністичний рух, зокрема на українському грунті, мав обмежений характер, не зачіпав, власне, основ капіталістичного ладу. Проте він мав прогресивне значення, оскільки ставив наболілі питання соціального і морально-етичного становища жінки, спонукав задуматися над ними, дав могутній поштовх для їхнього висвітлення в публіцистиці, художній літературі (І. Франко, М. Пав-лик, Н. Кобринська, Уляна Кравченко, О. Кобилянська, Є. Ярошин-ська та ін.).

Повість «Людина» з'явилася саме на нуртуючій хвилі жіночого питання, яке будило сумління багатьох видатних письменників. В оповіданні «Вона вийшла заміж», з якого постала повість, О. Кобилянська наголошує на нових віяннях часу навіть серед затхлої атмосфери провінційних містечок, у міщанських родинах. «Слова небезпечні, розжарені, мов залізо, слова такі, як «робітниче питання»,

' Франко І. Зібр. творів: У 50 т.—- К., 1982.— Т. 37,— С. 414.

«жіноче питання», дарвінізм, соціалізм, натуралізм, бриніли, мов бджоли...» Героїня оповідання «Вона вийшла заміж» Олена Ляуфлер, певною мірою підвладна цим новим віянням, хотіла б жінок будити «з глибокого тяжкого сну, хотіла б, щоб вони усвідомили своє залежне становище, щоб вони боролися, працювали й домагалися свободи, яку їм відобрали забобони, звичаї і закони». Та, зрештою, вона не може встояти перед наступами заскорузлості, обивательщини, перед ударами долі й мусить, всупереч своїм високим пориванням, піти традиційним шляхом: вийти заміж за нелюбого чоловіка. Вирісши з оповідання, хоч загалом і реалістичного, але, за висловом І. Франка, написаного в дусі сентиментально-солодкавої прози Марліт, повість «Людина» була дальшим кроком письменниці у пізнанні й осмисленні життя, зокрема психології жінки.

Героїня «Людини» Олена Ляуфлер в першому варіанті твору прагне тільки вийти заміж, тобто зазнати особистого щастя. Та сама Олена Ляуфлер в останньому варіанті «Людини» — це вже жінка широких поглядів, яка домагається права бути саме людиною. Це не просто історія жіночого серця, а твір, в якому йдеться про становище жінки в буржуазному суспільстві, про причини, що морально калічать її, топчуть найблагородніші поривання. Образ Олени — героїчний, але і не позбавлений трагічних рис. Цей героїзм виявляється в прагненні протистояти згубному впливові обивательщини, сірої буденщини, в намаганні зберегти свою людську гідність, віру у високе покликання жінки-людини. Трагізм Олени в тому, що під вагою суспільних і родинних обставин вона не може до кінця вистояти і в нерівній боротьбі духовно надломлюється. Щоб порятувати батьків від повного розорення, а для себе знайти хоч якусь опору в житті, вона змушена вийти заміж за духовно вбогу і чужу їй людину.

За ідейним спрямуванням «Царівна» продовжує і розвиває далі тему ранньої повісті О. Кобилянської «Людина», але дає ширшу панораму життя інтелігенції, виразніше розкриває її громадянські ідеали, ідейні пошуки. Героїня «Людини» Олена Ляуфлер у своїх мріях і пориваннях не виходить за рамки особистих інтересів і зрештою зазнає життєвого краху; Наталка Верковичівна з «Царівни» — натура більш вольова й цілеспрямована, з яснішими суспільними ідеалами — досягає мети, знаходить своє місце в житті, усвідомлює кровний зв'язок з народом, з боротьбою за його кращу долю. О. Кобилянська трактувала створений нею образ як «новітній тип» жінки мислячої, що виразно відрізняється, на думку авторки, від жіночих образів, змальованих у рожево-сентиментальних барвах ліберально-буржуазними письменниками. «Наталка ж думає вже над собою і другими,— підкреслює письменниця,— видить, що праця надає чоловікові смисл в житті». Ці акценти допомагають глибше проникнути в ідейний задум повісті, яка стала помітним твором письменниці.

10

Перед читачем розгортаються — крізь призму світобачення головної героїні твору — сцени життя і побуту різних прошарків тогочасної буковинської інтелігенції, постають її представники — і ті, хто замислюється над проблемами соціального буття, і такі, що за своєю внутрішньою суттю є ретроградами, виразниками заскорузлості й регресу в суспільному житті. Найбільш виразно, психологічно обгрунтовано О. Кобилянська вималювала образ Наталки Верковичівни, котра, як і Олена Ляуфлер, зазнає болючих розчарувань, страждає від несприятливих обставин, але не занепадає духом, вірить у високе призначення людини, прагне до якнайширшого вияву своїх багатих духовних сил, висловлює сміливі — як на той час — думки про призначення та обов'язок людини, зокрема жінки. Вона відчуває, що «не підкладе ніколи голови під колеса буденної потуги, котра своєю милостинею зневажає женщину і понижає». Засобами психологічного аналізу, вдаючись до форми щоденникових записів — своєрідної розмови героїні з собою,— О. Кобилянська розкриває світ думок і почуттів Наталки, яка не може змиритися з філістерськими поглядами на жінку, прагне вирватися з духовної неволі, сірої буденщини. В її образі письменниця втілює ідеал гордої, непокірної жінки-інте-лігентки, яка має відвагу відстоювати свої погляди, стверджувати думку: «Свобідний чоловік з розумом — се мій ідеал».

Щоправда, ідеал той був дещо абстрактний, не до кінця ясний як для героїні повісті «Царівна», так і для молодої письменниці. Про це, зокрема, свідчить друга частина твору, в якій наводяться міркування Наталки про час суспільного й національного відродження народу — важливі самі по собі, але значною мірою абстрактні, не одухотворені конкретною діяльністю на користь знедолених і скривджених. О. Кобилянська в мріях про розквіт духовних сил народу, про його «полудень», про якнайповніше виявлення скарбів душі кожної індивідуальності оминула таку необхідну передумову будь-якого розкріпачення людини, як знищення несправедливих суспільно-політичних відносин. У цьому виявилася слабкість позитивної програми «Царівни», як і деяких інших творів письменниці.

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes