Інститути, Детальна інформація

Конституція цієї країни встановлена заради побудови державного механізму, які, за багатьма ознаками можна порівняти з тими, що узгоджуються з традиційними республіканськими формами. Однак, поряд з такими інститутами, як президент і парламент, вона фіксує наявність так званого керівника. Останній наділений верховною, духовною і політичною владою і здійснює організації вождя нації, яка сприймається як громада мусульман. Неординарними слід визнати і деякі інші форми державного правління, прийняті у зарубіжних країнах.

Розпад колоніалізму на Арабському Півдні з другої половини ХХ ст. викликав великі зміни в суспільно-політичній і соціально-економічній структурах країн регіону. В результаті багаторічної національно - визвольної боротьби арабських народів були знищені політичні основи колоніального підпорядкування. 21 держава домоглася політичної незалежності. Замість колишніх колоній і напівколоній виникли різні по формі органи управління держави, які можна поділити на дві групи – монархії та республіки, з помітними відмінностями в державно – політичному ладі в середині кожної з них.

Монархічний режим зберігся у восьми арабських країнах, причому у формі абсолютної монархії тільки у Саудівській Аравії і Омані, в інших влада монарха обмежувалась конституцією. Зміни в державно-політичному укладі арабських монархій були пов’язані з процесами становлення централізованої держави в одних країнах, з утвердженням державної незалежності в інших.

Зміни в інституційній системі в групі цих країн здійснюється зверху. Вони стали результатом реакцій правлячих режимів на імпульсивний розвиток сучасної економіки, посилене задіянням господарства в систему капіталістичних світогосподарських зв’язків, що викликало активізацію економічної і суспільно-політичної діяльності різних шарів суспільства. Необхідність контролю і регуляція цієї діяльності визначила політичне розширення адміністративно-господарських і підприємницької функції самої держави, модернізацію системи державного керівництва, пристосування її до сучасних завдань трансформації даного суспільства.

Зміни в державно-політичній системі в кожній країні визначається рівнем соціально-політичного та економічного розвитку. В цей же час загальною рисою розвитку даної групи держав являється постійний перехід від часткових адміністративних реформ до більш широких змін, що зачіпають всі гілки виконавчої та законодавчої влади. Адміністративні реформи відіграють важливу роль у модернізації державної системи у всіх монархіях, оскільки адміністративно – керівний апарат являється фактично єдиною централізуючою ланкою в державному ладі, оскільки в цих країнах профспілкова і політична діяльність заборонені.

В результаті здійснення реформ в державній системі арабських монархій з’явились нові органи управління ( департаменти, галузеві міністерства, муніципалітети та інші). В більшості країн діяльність цих органів була безпосередньо підвладна владі монарха, який призначав склад уряду, особисто керував роботою важливих міністерств, визначав х бюджетні витрати та керував прибутками держав підприємств. Багато функцій радників короля були передані міністерствам, створеним з урахуванням розвитку галузей господарства і їх важливості.

Система міністерств у Саудівській Аравії формувалась в 50-70 роках. На початку 50-х років вперше був створений перший виконавчий орган влади – Рада Міністрів та ряд міністерств, в тому числі закордонних справ, охорони, з питань освіти, транспорту, сільського господарства і водного господарства. В середині 50-х років з’явились міністерства фінансів та національної економіки, промисловості і торгівлі, а також міністерство охорони здоров’я. В результаті досить чітко визначилась головна область діяльності державного апарату у відповідності з рівнем розвитку саудівського суспільства. В 60-ті роки найважливіший напрямок державної діяльності - створення необхідних умов для прискорення розвитку нафтової промисловості. Були створені міністерство нафти та мінеральних ресурсів, міністерство з питань праці та міністерство інформації. В 70-ті роки централізована державна служба контролю за правовими нормами суспільного та господарського життя країни в міністерстві юстиції; з метою регулювання діяльності місцевих органів управління було створено міністерство муніципалітетів і сільських служб. В середині 70-х років для посилення державного контролю за розвитком тієї чи іншої галузі господарства була проведена реалізація існуючих вже міністерств. З міністерства торгівлі і промисловості і енергетики. Крім того, в умовах широкого будівельного буму, що охопив країну було створено спеціальне міністерство громадських справ та житлового будівництва. В 1975 році було створено міністерство планування. Його діяльність безпосередньо була пов’язана із розробкою загальноекономічної стратегії росту.

Відносно розвинута система державного правління склалася в Йордані, Марокко, Абу-Дабі, Катарі. В Омані і в більшості еміратів ОАЕ вона тільки формується.

Передача виконавчої влади Раді Міністрів в цих країнах прискорила створення більш розгалуженої системи підпорядкування на місцях. Так, перший Кабінет Міністрів в Катарі був затверджений в 1970 році. Адміністративний апарат в цій країні включає 22 міністерства і відомства, муніципалітет у столиці та сільські ради на місцях. Муніципалітети Абу-Даби, очолювані членами правлячої династії, здійснюють збір податків з населення, контроль за будівництвом житлових будинків та громадських об’єктів, а також будівництво доріг та ін. Таким чином, нові елементи в системі виконавчої влади в монархіях (міністерства, департаменти і муніципалітети) забезпечують розширення сфери контролю і підпорядкування основних сторін суспільного та економічного життя країни правлячому режиму.

Новий напрямок в модернізації державно-політичної системи арабських монархій – поділ функцій законодавчої та виконавчої влади, зосередженої в руках монарха. Поступовий перехід від абсолютної реформи до конституційної у більшості арабських монархій передбачає формування нових органів законодавчої влади. Згідно з Конституцією, прийнятого в Марокко, Йорданії, Кувейті, Катарі та ОАЕ, були створені національні збори. Найбільш чітко буржуазний принцип поділу влади був зафіксований в третій Конституції Марокко, прийнятій в 1972 році. Законодавча влада в країні належить парламенту, а виконавча – Раді Міністрів, призначеній королем. У відповідності з Конституцією у Йорданії, Кувейті, Бахрейні Національні збори ділять з королем законодавчу владу, але фактично залишаються органом, підвладним королю. При зовнішній обмеженій демократії правління в цих країнах в основі існуючого переважають в основному авторитарні, репресивні методи керівництва, в тому числі заборона партій, призупинка дії Конституції або її скасування. Прикладів цього чимало. В Марокко в 1965 році було розпущено парламент і введено надзвичайний стан, в 1975 році емір Бахрейна призупинив термін дії Конституції для придушення опозиції, що виникла у Національних зборах, в Кувейті в 1976 році було розпущено парламент. Ще менше прав надає національним зборам Конституція Катара та ОАЕ. Діяльність національних зборів у цих країнах обмежена радницькими функціями, їх рішення не мають сили закону.

v

x

\x0160

\x0152

олювані шейхом найбільшого племені. В інших еміратах, де поки що немає офіційного адміністративно-територіального поділу на провінції, райони і округи, самі еміри з допомогою радників складають бюджети, розробляють закони про податки, безпосередньо розпоряджаються фінансами, керують місцевими органами, поліцією.

Для державно-політичного розвитку всіх арабських монархій властиво тісне переплетення нових і традиційних форм правління. Нове не виживає старого, виникає повний синтез форм, що забезпечує розвиток зовсім протилежних тенденцій – розвиток капіталізму і зміцнення політичних основ монархії. В системі державного правління у багатьох арабських монархіях поширений радницький принцип (аш - шура), витоки якого походять від принципу ісламського правління. Так діє Радницька Рада при саудівському королі, в складі 40 представників королівської династії і місцевої аристократії, Юридична рада із 20 юристів – услемів, призначених самим королем. Цей же принцип покладено в основу роботи національних зборів в конституційних монархіях – Катарі та ОАЕ.

Дорадчий принцип використаний і в реформах органів місцевої влади. В Саудівській Аравії при губернаторі і на місцях створюються ради, які наділені правом вносити пропозиції більшістю голосів з питань розвитку освіти, будівництва шкіл і лікарень, організації кооперативів. Ці ради створювались за типом традиційних рад племен, очолюваних шейхами за участю судді та двох представників населення. Нові органи правління мають ту форму, що більш близька психології та суспільній свідомості більшості населення цієї країни. В цей же час подібний синтез елементів старого і нового в системі державного правління ускладнює, по суті модернізацію суспільства, орієнтуючись на збереження існуючого господарювання монархії. Традиційні форми правління на принципах аш – егури, які нерідко в арабських монархіях протиставляють європейські демократії, влада з успіхом використовує для зміцнення монархічного режиму.

В 13 арабських державах була встановлена республіканська форма правління, причому вона одержала різну конституційну інтерпретацію в залежності від природи сил, що прийшли до влади. В рамках республіканського ладу в арабському світі формувались буржуазно-парламентські системи правління (на світській або конфесіональній основі), велике поширення одержали військово-політичні, бюрократичні, авторитарні режими різних видів, а також в групі країн відбувалося становлення революційно-демократичної влади, що бере курс на соціалістичне перевтілення суспільства.

Система державно-політичного ладу у всіх арабських республіках відзначена межею перехідності, в тому числі формуванням широких соціальних коаліцій, що характерні для багатоукладного суспільства. В деяких країнах владу завоювали політичні організації, що оформилися ще до незалежності і зігравши помітну роль в антиколоніальному русі. Вони представляли неординарні блоки сил, наприклад крупної буржуазії та поміщиків – в Лівані, дрібнобуржуазних – в Тунісі, революційно-демократичних – в Алжирі. Буржуазно-поміщицька партія Вафт в Єгипті не змогла втримати владу. Її захопила організація “Вільні офіцери”, що привело в 1952 році до першої антимонархічної революції в арабському регіоні. В багатьох країнах, так як у Єгипті, шляхом військових переворотів до влади прийшли керівництва, що представляють сили, ворожі колоніалізму і об’єднані національною ідеологією в її різноманітних проявах – панарабізму, місцевого соціалізму чи модернізованого ісламу. Становище правлячих сил, що прийшли до влади таким шляхом, завжди було залежним виключно від політичної рівноваги чи балансу сил. Зміна їх розстановки визначало широкий діапазон формування військово-політичних режимів (від військово-бюрократичної диктатури з тенденціями вкрай правого крила, наприклад в Судані, до регулюваної демократії, наприклад в Лівії).

Боротьба за збереження влади включала створення нових об’єднань і одночасне розмежування їх складових. Вирішальна підтримка урядом представників національного капіталу в більшості країн на першому етапі революції викликала політичну активізацію буржуазії, що прагне захопити державно-політичне правління і підпорядкувати своїм вузько класовим інтересам подальший розвиток суспільства. Взаємодія державної влади з національною буржуазією в цілому чи її окремими частинами, наполегливо претендуючими на завоювання влади, приймало гострі конфліктні форми (наприклад, антикапіталістичні міроприємства в Єгипті і Сирії в 60-ті роки, в Алжирі, Іраку, НДРЙ та ін.). в цей же час правлячі кола в окремих країнах робили спроби наступу і на позиції прогресивних сил, чергуючи засоби політичного тиску та репресії з тимчасовим компромісом з прихильниками демократичних реформ та змін в державно-політичній системі. Від результатів цієї боротьби в кожному конкретному випадку залежать умови і методи правління, степінь його демократизації.

Зміна державно-політичної структури в багатьох арабських країнах здійснюється в дещо іншому порядку. Спершу були створені тимчасові органи влади, в тому числі ради революційного командування, тимчасові законодавчі збори, прийняті тимчасові конституції. Колективна форма правління – Рада революційного командування (РРК) – була поширена в тих країнах, де до влади прийшли військові. Але в подальшому скрізь посилювалась тенденція централізації влади, зміцнення позицій персоніфікованого лідера, розширення повноважень президента. Так, у відповідності з поправкою до конституції в Іраку в 1973р. президент зосередив вищу законодавчу владу, став одночасно головою ради міністрів. В постійну конституцію Єгипту в 1979р. була внесена поправка, що відміняє обмеження терміну перебування на посту президента. На початку 80-х р.р. А. Садат зосередив у своїх руках пост глави держави, верховного головнокомандувача, голови вищої ради органів суду та начальника управління поліції.

Реорганізація державно-політичної системи молодих арабських республік зачепила і місцеві органи влади. На посаду губернатора призначались за принципом соціальної та політичної приналежності. У вищих органах управління державний апарат включав представників дрібної та середньої буржуазії, нової інтелігенції та технічних спеціалістів, партійних функціонерів і навіть чиновників старого режиму. Керівництво в ЙАР пробувало притягнути на державну службу службовців, навіть шейхів.

У всіх країнах спостерігався швидкий ріст чисельності управлінського апарату, особливо в державному секторі, наприклад в Єгипті і в Лівії, за темпами приросту чисельності працівників.

Значний ріст суспільних груп, пов’язаних з діяльністю держави, створив більш широку базу правлячому режиму. Свідчення тому численні організаційно-управлінські реформи в тому ж Єгипті, що включають реорганізацію департаментської форми правління в кінці 60-х р.р., створення багатогалузевих державних корпорацій в 70-х р.р., перехід до розукрупнення в 80-х р.р. і т. д.

Зміни всіх ланок державного управління – справа актуальна і надзвичайно важка. Повалення строї системи управління, що була успадкована від колоніалізму, виявилась не під силу більшості арабських країн. В багатьох арабських республіках успадковані від колоніальних часів негативні риси адміністративного управління, в тому числі загальний стиль бюрократичної служби, психологія колоніального чиновництва, зловживання владою, хабарництво, байдужість та бездіяльність. В найбільш відсталих країнах, наприклад в Судані, після революції продовжувало діяти дореволюційне трудове законодавство. Втілення в життя нових законів, що стосуються адміністративної практики, комерційних, трудових, орендних питань, спрямованих на обмеження експлуатації людини людиною і покращення умов їхнього життя, нерідко стикається з явним або скритим саботажем чиновників.

В тих країнах, де до влади прийшли партії, наприклад, Новий Дестур в Тунісі, Фронт національного визволення в Алжирі, Партія арабського соціалістичного відродження в Іраку, у всіх ланках державного апарату було встановлено політичний контроль.

Подальше перетворення державної системи відбувалось безпосередньо під керівництвом правлячої партії.

Найбільшого поширення в арабських країнах одержали одноманітні системи. Нерозвиненість або відсутність масових організацій і профспілок часто вели до негативних наслідків, порушення демократичних принципів управління, посиленню надмірної схильності до централізації влади. Спроби ввести багатопартійну систему, наприклад в Єгипті в період правління А.Садата, передбачали створення опозиції, контрольованої владою. Але активна діяльність національно-прогресивної партії заставила керівництво перейти до політики репресивних мір та поліцейської заборони.

Керівництво в багатьох країнах усвідомлює необхідність створення політичної масової організації, яка стала б важливою ланкою в системі управління, засобом політичного впливу на свідомість мас, їх виховання в дусі офіційних доктрин і прийнятої стратегії розвитку. Такі спроби створити організації “зверху” були в багатьох арабських країнах (наприклад, Арабський соціалістичний союз в Єгипті і Лівії, масова політична організація Загальський народний конгрес в ЙАР в 1982р.). Цей складний процес охоплює, звичайно, весь післяреволюційний період. Основною перешкодою на його шляху в багатьох країнах залишається обмежений характер дрібнобуржуазних режимів, їх боязнь народних мас.

Завдання створення авангардної партії, розвиток масових організацій на загально-демократичній основі, зміни інституційної системи державного управління на принципах народного представництва були зафіксовані в програмних документах революційно-демократичного керівництва в країнах соціалістичної орієнтації ( в Єгипті в період правління Г.А.Насера, в Сирії з приходом до влади лівихбаасистів, в Алжирі, НДРЙ та ін.).