Системи законодавства: суть та співвідношення з системою права, Детальна інформація

Слідуючим елементом, а точніше сукупністю елементів, яка теж первинна в горизонтальній структурі системи законодавства, являються правові інститути. Тут теж спостерігаються співвідношення у системі права, бо інститути права являються і елементами останньої також. Кожний інститут законодавства являє собою специфічну підсистему, яка складається із "комплекту" правових норм, які відносно самостійно мають здатність регулювати певну сферу суспільних відносин. Інститути являються першою і дуже важливою сходинкою у формуванні "макроструктури" системи законодавства, а саме галузевої структури. Тому інститути законодавства виступають як форми вираження відповідних структурних утворень у системі права, а також цілих підрозділів, які виникли в результаті взаємодії різних галузей в процесі регулювання суспільних відносин. Ці структурні підрозділи називаються "комплексними" інститутами і поєднують в собі норми (приписи) декількох галузей. В системі законодавства такі інститути виражені у формі кодифікаційних актів.

Інститути законодавства утворюють галузі тільки при наявності слідуючих ознак:

а) наявність сукупності актів єдиного змісту;

б) визначена ступінь єдності форми;

в) існують системні зв'язки актів між собою та актами інших підрозділів законодавства;

г)наявність основного, що визначає юридичну цілісність галузі.

\x00AA

¬

¬

в єдину узгоджену систему. Найбільш поширеним видом систематизації є кодифікація, коли нормативно-правові акти систематизуються за змістом та предметом регулювання. Є ще інкорпорація, коли завдання систематизації обмежуються лише технічним характером. (Наприклад по хронології). Кодифікація - більш складний шлях систематизації, бо він передбачає зв'язок з системою права, хоч повністю з нею не співпадає. Бо формування галузей законодавства в більшій мірі залежить від суб'єктивного фактора (тобто волі і мети законодавця), який може систематизувати нормативні акти так, що правові норми різних галузей групуються в єдиний комплекс, чого немає в системі права. Тому система законодавства не може повністю співпадати з системою права. Але зміст, вкладений в правові норми (приписи), відображаючи об'єктивні закономірності життя зберігаються в нормативно-правових актах. І тоді закони не мертві, а дійові, бо вони відображають реалії права. Система законодавства в такому випадку виступає не просто як зовнішня форма, а й як носій глибокого правового змісту, в цьому їх єдність і різноманітність, в цьому виражається співвідношення системи законодавства і системи права на горизонтальному рівні.

Іншим найбільшим структурним утворенням системи законодавства являється його вертикальна структура. Вона виражається в ієрархічній побудові юридичних нормативних актів, їх субординації, і кожний акт займає чітко визначену сходинку в ієрархічній структурі. Головною ознакою, яка визначає таке місце являється юридична сила нормативного акту Вона розриває співвідношення та ступінь формальної залежності між ними та визначається місцем правотворчого органу в державному апараті. В правознавстві згідно цього існує декілька тлумачень поняття "законодавство".

В одних випадках склад законодавства обмежується лише законами, тобто нормативними актами, які прийняті законодавчою владою (тобто парламентом), в інших - в його склад включають всі нормативні документи, сформовані державною владою, що значно нівелює поняття "законодавство" в правовому значенні. Таким чином, у вертикальній системі законодавства, юридична сила виступає основним критерієм при визначенні виду нормативно-правового акту, а відтак і його місця в структурі. Нормативно-правовий акт - це юридичний документ, який має загальноооов’язковий характер, прийнятий компетентними державними органами, підтримується і охороняється державою, спрямований на регулювання суспільних відносин та охорону соціальних цінностей. Отже, тільки тоді юридичний (нормативний) акт буде правовим, якщо його зміст містить гарантію прав людини в її відносинах з державою. В ієрархічній структурі законодавства розрізняють за видами нормативних документів згідно їх юридичної сили та значимості регульованих правовідносин. Це закони та підзаконні акти.

Поняття "закон" являє собою складне ціле, яке поєднує в собі зміст і форму права. Отже закон - це юридичний документ, прийнятий законодавчою або установчою (народ) владою в особливому порядку, має найвищу юридичну силу щодо інших нормативних актів та втілює в собі загальнолюдські цінності. Таке визначення закону виражає право за змістом (тобто у його природному значенні) з однієї сторони. З іншої - за формою він являється правовим інститутом, який може виступати стабільним регулятором суспільних відносин. Закони за своїми значеннями являються правовими актами первинного характеру, бо вони мають найвищу юридичну силу, що означає: а)всі інші нормативні акти, видані органами державної влади повинні формуватись на основі законів і не суперечити їм; б)являючись актом вищого представницького органу Чи самого народу, вони не можуть контролюватись органами виконавчої влади (уряду); в)вони призначаються не чинними або змінюються чи доповнюються лише тим органом державної влади, яким були прийняті. Закон приймається в особливому порядку, тому ця процедура повинна регламентуватись в особливому нормативному документі. За місцем в ієрархічній (вертикальній) структурі законодавства всі закони поділяються на три групи: 1) Конституційні (основні); 2)поточні; З)надзвичайні.

1. Конституційні. Основним законом держави являється Конституція. Вона закладає підвалини формування правової системи. Вона являється нормативно-правовим актом вищої юридичної сили серед всіх інших законів, бо вона є актом установчої влади що належить народу. В Конституції закладається ідеологія державотворення, сутність якої полягає у побудові суверенної демократичної держави, в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються суспільною цінністю держави. Конституція, являючись основним законом, є скоріше синонімом терміну "право", ніж закон, тому що в неї людство закладає своє уявлення про ідеал правової держави. Правова держава має забезпечити правову захищеність особи та її природних прав. Але інколи поведінка особи суперечить суспільним інтересам, порушує прийняті в суспільстві норми. І держава змушена проводити такі дії, які носять антисуспільний характер для того щоб привести поведінку такої особи у відповідність до загальноприйнятих норм. Це завдання вона вирішує шляхом законотворчої діяльності тобто прийняттям законів та їх реалізації. Тому саме тут, як у дзеркалі відображається природа держави, відразу стає зрозумілим чи може конкретна держава набути ознак правової. Конституція є основою вертикальної системи законодавства, вона є своєрідним фундаментом для побудови правової системи держави.

Для реалізації положень Конституції приймаються інші основні закони. Вони не повинні їй суперечити ні в тексті, ні в правовій ідеї, яка в неї закладена. В системі законодавства кожний закон, має бути не тільки органічно пов'язаний з іншими, а й відповідати, як об'єктивним потребам суспільного життя, так і реальним можливостям їх задоволення. Закон має враховувати не тільки пріоритети загальнолюдських цінностей, а й особливості національно-культурного і соціальне-класового характеру суспільних відносин, має включати досягнення юридичної науки на законодавчої техніки. Тільки такі закони, які при цьому мають пряму дію, не розмиті і приховані в чисельних підзаконних актах, створюють якісну систему законодавства.

Як зазначалось вище, правове тлумачення законодавства означає включення в його систему нормативно-правових актів, сформованих лише законодавчою владою. Але на перехідному етапі, коли в країні формується права система, акти, опосередковані іншими гілками влади, а саме виконавчою владою, відіграють значну роль в механізмі реалізації Конституції і законів. Ці акти приймаються у відповідності до закону і в порядку їх виконання. підзаконні акти являються формально-обов'язковим волевиявленням держави і поширюють свою чинність на певний час, певну територію і певне коло суб'єктів. Це нормативні акти президента, уряду (від його вищої інстанції - Кабінету Міністрів до міністерств і відомств) і інших органі в виконавчої влади. Виконавча влада являється важливою і необхідною гілкою влади в правовій державі, де діє принцип розподілу влад. Саме через неї проводиться різноманітна діяльність держави. А інструментом управління являється запровадження правил поведінки, тобто правових норм. Зовнішній вираз вони знаходять в нормативних актах, сформованих органами виконавчої влади. Всі ці акти повинні носити підзаконний характер, тобто вони створюються лише для реалізації, законів в житті. В правовій державі принцип "верховенства закону", його пріоритет незаперечний. за часів радянської влади командно-адміністративна система по суті анулювала роль законодавчого органу, як такого, і юридичні документи партії та уряду тобто виконавчого органу, вважались законами, що і свідчило про тоталітарний характер держави.

Сьогодні в Україні, при розбудові правової держави, необхідно включити меха1-1"' ям обмеження управління правом. Принцип верховенства закону в ієрархічній структурі безумовний. Це означає, що всі органи державної влади, як і громадяни, повинні підкорятись закону. Відступ від приписів закону має тягнути за собою визнання не чинними правових дій будь-якого органу державної влади і нести юридичну відповідальність.

Підзаконні акти розрізняються за компетенцією правотворчої роботи та за сферами дії акту на:

1.Загальні підзаконні акти. Це нормативні документи, які видаються органами загальної компетенції, загальнообов'язкові для всіх, тобто, як і закони діють на всій території країни. До них відносяться документи, сформовані Президентом країни, урядом країни та його міністерствами та відомствами.

2.Місцеві підзаконні акти - це нормативні акти, які видаються органами місцевого самоврядування, і мають дію лише на певній території ї і обов'язкові для певної кількості осіб. В Україні - це розпорядження обласних адміністрацій, міських та районних Рад, тощо.

Різноманітність нормативних актів виконавчої влади може привести до того, що закони потонуть і будуть розмиті їх чисельністю. Щоб цього не сталось, в правовій державі повинні діяти механізми здійснення на практиці принципу розподілу влад. Саме визначення статусу законодавчої, виконавчої та судової влад, обмеження компетенції виконавчої, точне і неухильне виконання кожною гілкою влади властивих їй функцій у відповідності з законом - являються мі рипом ступені розвитку демократії у країні. В правовій державі не можуть існувати не правові норми. І дуже важливо, щоб держава сама не порушувала норм права, які нею прийняті, в тому числі і при їх застосуванні. Держава не може виходити за межі права і закону.

Таким чином, у вертикальній структурі законодавства головну категорію становить "закон", він є також таким і щодо інших складових частин, які його конкретизують, мають підзаконний характер і являють категорію особливого.

Висновки

Отже, в правознавстві існує два розуміння співвідношення системи права і системи законодавства. З точки зору нормативістів (позитивне право) система права і система законодавства тотожні. Головним аргументом виступає в цьому підході, те, що норми права, так чи інакше, опосередковуються державою, являються ії велінням і знаходять свій зовнішній вираз в нормативних документах (актах), сукупність яких і становить законодавство. Зміст і форма в їх розумінні - тотожні. Природне право на даному етапі являє собою позитивне право - бо це воля держави, як високоорганізованого елементу суспільства, що намагається з його допомогою стабілізувати і відрегулювати суспільні відносини. Такий підхід породжує зверхність держави над суспільством, веде до зародження тоталітарної системи, що повністю перекреслює існування природного права, як ідеалу справедливості, гуманності.

Послідовники природного права твердять, що право, це інтегроване поняття, яке має внутрішній соціальний зміст та зовнішню атрибутивну форму. Система права складається історично, вона вміщує в собі всі здобутки правової науки і знаходить свій вираз у вигляді законодавства, як системи, яка формується раціонально, тобто суб'єктами законотворчості для досягнення певної мети. Тому система законодавства має самостійний характер і свою власну багатомірну будову, де -.-і а галузевому (горизонтальному) рівні найбільш близько співпадає з системою права. Отже вона близька до системи права за елементами і змістом на горизонтальному рівні та за змістом - на вертикальному. Близька, але не тотожна, і відрізняється, певною мірою, слідуючими ознаками; являючись складовою частиною системи права:

1.Певним елементом системи права являється нормативно-правовий припис (норма права) - а вертикальної структури системи законодавства - нормативно-правовий акт, де є і приписи і логічні норми;

2.Галузева структура законодавства значно ширша ніж галузева структура права, яка склалась історично. Роль суб'єктивного фактора у співвідношенні з об'єктивним фактором вагоміша в системі законодавства;

З.За об'ємом матеріалу законодавство ширше ніж система права, бо крім елементів останньої воно включає в себе цілі, завдання, програмні положення, декларації і таке інше.

І на заключення, декілька теоретичних аспектів щодо реформування правової системи в Україні та створення нового законодавства.

Сьогодні в Україні формується нова держвно-правова реальність, поступово відмирають суспільні відносини, які були притаманні адміністративне-командній системі, з'являються нові суспільні відносини, що раніше не існували. Тому нові реалії потребують не просто реформування радянської правової системи, яка не витримала випробувань часу і не відповідала гуманному змісту права, а повної її заміни, і створення, на базі Нової Конституції, всіх її складових частин, особливо якісно нової системи законодавства. На сьогодні в Україні відсутня офіційно схвалена загальнодержавна науково обґрунтована стратегія розвитку національної правової системи і системи законодавства. Останнє являє собою скоріше законодавчий масив, ніж систему, складний конгломерат нормативних актів, більшість з яких носять підзаконний характер. Нерідко чинний закон доповнюється, виправляється і навіть змінюється за своєю суттю відомчими актами, які видаються різними органами виконавчої влади. Знову, як за часів командно-адміністративної системи, відомча нормотворчість намагається підмінити закон. І це абсолютно неприпустимо, бо підзаконні акти навіть за своєю природою неспроможні відповідати ступеню складності і важливості суспільних відносин, які треба регулювати, не кажучи вже про інші негативні аспекти.