Життєвий шлях Івана Пулюя, Детальна інформація

Характерною рисою наукової творчості Пулюя є те, що об'єктом його уваги завжди були проблеми, які перебували на передньому краї фізичної науки та технічного прогресу: молекулярна фізика (сімдесяті роки), катодні промені (початок вісімдесятих), електротехніка, властивості та природа рентгенівських променів.

внесок у молекулярну фізику та електротехніку

Іван Пулюй увійшов у фізику в час розквіту молекулярно-кінетичної теорії газів, яка була першим важливим кроком на шляху пізнання мікроструктури речовини. Незважаючи на великі успіхи кінетичної теорії, необхідно було здійснити ще багато експериментальних та теоретичних досліджень, аби застосувати її до всіх конкретних явищ, де істотну роль відіграє молекулярна будова газів. Такими слабо вивченими на той час проблемами були процеси внутрішнього тертя у газах та дифузія газів крізь пористі перегородки. Пулюй з властивою йому наполегливістю, сумлінністю, майстерністю експериментатора заходився досліджувати ці питання і одержав ряд важливих результатів, що суттєво уточнили і доповнили попередні дослідження Максвела, Майєра, Грагама. Праці Пулюя в галузі молекулярної фізики важливі тим, що дані про коефіцієнти внутрішнього тертя та дифузії газів і пари є вихідними, коли обчислюють такі мікроскопічні величини, як середня довжина вільного пробігу молекул, їх кількість в одній грам-молекулі тощо. Підкреслимо, що і в наш час, тобто понад сто років відтоді, як вів пошук Пулюй, аналогічні дослідження проводяться для рідин і густих газів. Творча індивідуальність Пулюя особливо яскраво проявилася у галузі електротехніки. Розпочав він з удосконалення технології виготовлення розжарювальних ниток для освітлювальних ламп, його лампи, набагато кращі від ламп Едісона, демонструвалися 1884 р. на всесвітній виставці в м. Штайері. Пулюй перший дослідив «холодне світло» (тепер неонове). На виставці це відзначалося як велике технічне досягнення. Важливе практичне значення мала запропонована Пулюєм удосконалена конструкція телефонних станцій та абонентських апаратів, зокрема застосування розподільного трансформатора. Цей винахід Пулюя запатентували у ряді промислово розвинених країн Європи.

Найвищу оцінку дістала діяльність І. Пулюя в галузі практичної електротехніки: він був технічним директором електротехнічного бюро в Відні, головним експертом з цих питань у Чехії та Моравії, державним радником. За його активною участю запущено ряд електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині, а також першу в Європі на змінному струмі (Прага). Пулюй був членом-засновником електротехнічного товариства у Відні, засновником спеціального журналу з електротехніки, довголітнім головою організованого ним електротехнічного товариства у Празі.

«РЕНТГЕНІВСЬКА» ТРУБКА — ЗА 14 РОКІВ ДО ДОСЛІДІВ РЕНТГЕНА

В історії наукових чи географічних відкриттів чимало прикладів, коли початкові версії щодо їх авторів доводиться з часом (інколи після десятиліть чи навіть століть) змінювати під натиском нововиявлених фактів. Чи не стосується це і однієї з найбільших подій у новітній фізиці — відкриття Х-променів, які в радянській та німецькомовній літературі, (на відміну від англо - та франкомовної) прийнято називати рентгенівськими? Ось питання, яке хоч і ставилося неодноразово, залишилося до цього часу поза межами серйозного науково-історичного дослідження. В радянській літературі висвітлення історії відкриття і перших досліджень рентгенівських променів ґрунтується в основному на спогадах і публікаціях академіка А. Ф. Йоффе. Це природно, оскільки Абрам Федорович упродовж тривалого часу працював у Мюнхені в лабораторії Рентгена, багато дізнався із перших уст. Проте, можливо, саме ця обставина зумовила дуже неточні, як покажемо нижче, оцінки внеску Рентгена в дослідження променів, названих його іменем.

Парадоксальна ситуація склалася з висвітленням ролі в історії науки двох постатей: Вільгельма Конрада Рентгена та Івана Пулюя. Ім'я і слава першого пов'язані з відкриттям невидимих променів, тоді як інші його дослідження відомі хіба що вузькому колу фахівців.«Натомість широка популярність І. Пулюя в наукових колах кінця XIX та початку XX ст. зумовлена в основному двома галузями його діяльності: глибокими дослідженнями процесів в газорозрядних трубках, особливо катодних променів, з одного боку, і його видатними досягненнями в електротехніці — з другого. Разом з тим його фундаментальний внесок у становлення рентгенології залишився поза увагою істориків науки. Правда, є низка науково-популярних публікацій, статей в українській пресі (в основному поза межами Радянської України), де за найбільшу заслугу нашого земляка подаються його досліди з Х-променями, які, за словами деяких авторів, він відкрив раніше, ніж Рентген.

Останнє твердження не можна обґрунтувати науковими публікаціями самого Пулюя, так що його достовірність може бути підтверджена хіба що подальшим дослідженням архівних матеріалів. Ми торкнемося нижче деяких аспектів цієї проблеми, але зараз хочемо наголосити на іншому: навіть абстрагуючись від питання про пріоритет відкриття нових променів, є усі підстави вважати Пулюя співзасновником рентгенології.»Як не дивно, але залишається фактом: дві праці Пулюя про його досліди з Х-променями, опубліковані в такому поважному європейському виданні, як «Повідомлення імператорської Академії наук» (Відень) „ ігноруються авторами праць про історію відкриття і дослідження цих променів. Разом з тим без врахування згаданих статей Пулюя історія становлення рентгенології позбавлена наукової об'єктивності. Щоб хоч частково заповнити цю прогалину, прослідкуємо, як насправді розвивалися події навколо одного з найбільших відкриттів у фізиці.

Невідомі промені Рентген виявив (за його словами — випадково) 8 листопада 1895 р. 28 грудня того ж року про цю подію повідомила преса, що викликало чималу сенсацію не тільки в Німеччині, але і в усій Європі: адже з'явилася можливість «бачити» крізь непрозорі стінки, фотографувати внутрішні органи чи кості в тілі людини. У цей самий день Рентген подав першу статтю «Про новий рід променів» з підзаголовком «Попереднє повідомлення» в журнал «Доповіді фізико-медичного товариства у Вюрцбурзі» (Німеччина). Окремою брошурою ця праця вийшла друком на початку січня 1896 р. У вигляді 17 тез у ній описано ряд спостережуваних під час дослідів властивостей Х-променів.

З першим публічним повідомленням про відкриття Рентген виступив у Вюрцбурзі 23 січня 1896 р. на засіданні фізико-медичного товариства, демонструючи знімки, виконані за допомогою цих променів. Повніше результати досліджень він виклав у двох наступних статтях, поданих до того ж журналу 9 березня 1896 р. та у травні 1897 р. Про цю серію публікацій А. Ф. Йоффе пише у передмові до їх російських перекладів, виданих окремою збіркою у 1933 р.: «У трьох невеликих статтях, опублікованих протягом року, дано такий вичерпний опис властивостей цих променів, що сотні праць, які з'явилися пізніше впродовж 12 років, не могли ні додати, ні змінити нічого істотного». Така ж оцінка повторюється в статті Йоффе, надрукованій у третьому номері журналу «Природа» за 1938 р.

Академік Йоффе — видатний вчений, почесний член багатьох Академій наук, засновник радянської школи фізиків, у якій ціла плеяда відомих усьому світові імен, в тому числі і лауреатів Нобелівської премії. Здавалося б — наведена вище його думка щодо історії відкриття і дослідження рентгенівських променів повинна бути такою ж авторитетною, як і його оцінки в галузі самої фізичної науки. Проте насправді, як зараз побачимо, ця характеристика є помилковою.

У проміжку між першою працею Рентгена із зазначеної серії та двома наступними з'явилися дві згадані вище статті Івана Пулюя у Віденському журналі, які залишилися, мабуть, для Йоффе невідомими. Тому, розглядаючи питання про внесок цих двох вчених у вивчення властивостей Х-променів, необхідно передусім відділити початкові результати Рентгена, викладені у його першій публікації, від його подальших досліджень, відображених у двох наступних статтях.

Отже, про що йдеться у «попередньому повідомленні»? Крім самого факту існування невидимих променів, Рентген описує процес їх поглинання різними матеріалами, його залежність від їх густини і товщини. Крім того, стверджує, що виникають ці промені у стінках скляної трубки, куди потрапляють катодні промені. Він відзначає також, що нові промені не зазнають заломлення у призмах з різних матеріалів і не відхиляються магнітним полем, на відміну від катодних променів. Зауважує, що правильне відбивання променів від поверхні тіл відсутнє, а різні речовини поводяться стосовно Х-променів так само, як і мутні середовища щодо світла. І дві статті Пулюя «Про походження рентгенівських променів та їх фотографічну дію» і «Додаток до праці «Про походження рентгенівських променів та їх фотографічну дію» з низкою фотографій були подані до Віденського журналу «Повідомлення імператорської Академії наук» 13 лютого і 5 березня 1896 р. Доповідь на цю тему Пулюй зробив у великій аудиторії Німецької вищої технічної школи у Празі 15 лютого, демонструючи знімки, виконані за допомогою трубок власної конструкції зразка початку 80-х років.

На ведемо основні результати, викладені у статтях Пулюя. У першій праці він відзначає, що, згідно з його спостереженнями, у вакуумних приладах з ізольованими електродами під дією невидимих променів виникає розрядний струм і викликане ним свічення розріджених газів. Інтенсивність свічення зростає з наближенням приладів до джерела Х-променів. Отже, Пулюй виявив провідність газу, зумовлену новими променями, тобто встановив їх іонізуючу здатність Слушно підкреслюючи важливість відкриття явища іонізації під дією нових променів, А. Ф. Йоффе помилково приписував пріоритет щодо цього Рентгену. Оскільки його друга стаття, у якій це питання висвітлюється, датується пізніше, ніж публікації Пулюя, то зрозуміло, що насправді пріоритет належить тут українському фізикові.

Багато уваги у своїх дослідах Пулюй присвятив питанню про місце виникнення Х-променів та їх просторовому розподілові. Він наводить близько десяти досконалих знімків, які ілюструють отримані результати. Подібні дослідження Рентген провів пізніше і виклав їх тільки у своїй третій статті, що вийшла з друку в травні 1897 р. і Пулюєві рентгенограми, відрізняючись від знімків Рентгена високою якістю, протягом довгого часу були неперевершеними за технікою виконання і найчастіше відтворювалися у європейських виданнях (наприклад, у французьких „Коsmos" та „La natura", англійському „Fotogram") для ілюстрації застосувань у медицині. Пулюй зробив перший знімок людського скелету.

Важливо також відзначити, що Пулюєві належить перша вдала спроба з'ясувати механізм виникнення рентгенівських променів. Спираючись на власні досліди, своє розуміння природи нових променів Пулюй виклав так: «При високій напрузі з катода вириваються матеріальні частинки (електродні й газові частинки) і поширюються перпендикулярно до поверхні катода. Ці частинки, заряджені негативною статичною електрикою, підтримують протікання струму між двома електродами й скляними стінками. Коли ці матеріальні негативно заряджені частинки стикаються зі скляними стінками чи іншими твердими тілами, то крім збудження молекул тіла відбувається також вирівнювання, компенсація їх електричних зарядів, причому вирівнювання не може відбуватись без збудження ефірної оболонки молекули. Кожне уражене місце скляної стінки чи екрана буде вихідним пунктом ефірних хвиль. Під впливом ефірних хвиль, що поширюються у просторі, пофарбований сіркокальцієм екран світиться власним світлом цієї речовини. Крім видимих променів фосфоресценції, виникають ще невидимі промені з іншим періодом коливань». Якщо зважити, що на той час ще широко використовувалось уявлення про ефір і ще не існувало теорії атомних та молекулярних спектрів, тлумачення Пулюєм природи рентгенівських променів треба визнати дуже влучним. Для порівняння зауважимо, що Рентген протягом десяти років після відкриття електрона не вірив у його існування й тому не зміг зрозуміти механізм утворення Х-променів. Якщо в першій із трьох своїх відомих статей він пише про те, що нововідкриті промені відрізняються як від катодних, так і від інфрачервоних, видимих й ультрафіолетових (схилявся до думки, що це поздовжні коливання ефіру), то в третій статті писав уже про близькість природи катодних та рентгенівських променів. Це навіть використав Ленард у його безпідставних претензіях на пріоритет у відкритті Х-променів (зрештою, нарікати на невизнаність свого наукового доробку Ленард не міг — у 1905 р. одержав Нобелівську премію за дослідження катодних променів). Мабуть, бажанням А. Ф. Йоффе захистити свого вчителя Рентгена від грубих випадів Ленарда та незнанням праць Пулюя можна пояснити явно завищені оцінки внеску Рентгена у дослідження Х-променів. До речі, як пише сам Йоффе, Рентген надавав значення тільки фактам, а не їх поясненню, він заперечував вивчення механізму явищ, в тому числі й нововідкритих променів. Пулюй же прагнув зрозуміти мікроскопічні (на атомно-молекулярному рівні) процеси, що приводять до спостережуваних на досліді макроскопічних явищ, пов'язаних з рентгенівськими променями.

Підсумовуючи порівняльний аналіз публікацій Рентгена і Пулюя, можемо твердити, що вже через півтора місяця від першого повідомлення Рентгена і до появи його другої статті Пулюй подає до друку ґрунтовну працю, присвячену вивченню Х-променів, що містила не тільки нові важливі експериментальні результати, але й значно глибше, порівняно з Рентгеном (включаючи і його дві наступні публікації), пояснювала природу та механізм виникнення цих променів.

У світлі сказаного ясно, наскільки далека від істини як процитована вище оцінка Йоффе заслуг Рентгена, так і його ж інше висловлювання: «Усі ці три повідомлення... з такою незвичайною повнотою розкрили природу нового явища, рівної якій ми не знаємо в історії науки». Подібну характеристику дав і інший радянський автор С. А. Рейнберг, який у своїй статті «Жизнь Вильгельма Конрада Рентгена и история открытия рентгеновских лучей» (1948 р.) писав: «Велич Рентгена полягає в тому, що він сам дошукався до причини відкритого ним явища природи. Він працював... як істинний геній, поки не вивчив усіх властивостей Х-променів». Кожному, хто задасть собі праці прочитати оригінальні статті Рентгена і Пулюя, стане ясно, що такі похвали треба було б розділити між двома вченими, а можливо, і переадресувати на нашого земляка. Адже Йоффе в іншому місці згаданої передмови зауважує, що «Рентген надавав значення тільки фактам, а не їх поясненню». А П. С. Кудрявцев в «Истории физики» (1956 р.) висловлюється більш категорично: «... невдала гіпотеза Рентгена була разом з тим свідченням недоліку його теоретичного мислення, схильного до одностороннього емпіризму. Тонкий і вмілий експериментатор, Рентген не виявляв схильності до пошуків нового, як не парадоксально це звучить стосовно до автора одного з найбільших в житті фізики нових винаходів». На противагу до цього для Пулюя характерне гармонійне поєднання дуже високого рівня експериментальних досліджень і глибина їх теоретичного осмислення.

ТОРУЮЧИ ШЛЯХИ НОВІЙ ФІЗИЦІ

Зрозуміло, що описані успіхи у вивченні нових проникаючих променів не могли прийти до Пулюя випадково. В їх основі — фундаментальні дослідження процесів у газорозрядних трубках, зокрема катодних променів. Він провадив їх на початку 80-х рр. у Відні. Результати виклав у серії публікацій (з чотирьох статей) під назвою «Промениста електродна матерія» (1880—1882 рр.). У сукупності вони обіймали близько ПО журнальних сторінок. По суті, це була поділена на чотири частини монографія, присвячена одному з найактуальніших на той час наукових напрямків у фізиці — напрямкові, якому 1 судилося в недалекому майбутньому стати основою атомної фізики, а тим самим і новітньої революції в природознавстві і техніці.

Внесок І. Пулюя у дослідження катодних променів надзвичайно вагомий. До нього цією проблемою займалось мало фізиків. Найбільш суттєві результати належали Гітторфу (1869 р.) та Круксові (1870 р.). Пізніше ними займалися також Герц і Ленард. Порівняно з Гітторфом Крукс одержав небагато принципово нових результатів, однак, інтерпретуючи явища у катодних трубках, він спромігся надати своїм працям сенсаційного відтінку, що й було причиною їх широкого розголосу. Цьому сприяв також високий технічний рівень конструкції та виготовлення його трубок. Публікації Крукса дали поштовх широкій, гострій дискусії про природу катодних променів, яка тривала до кінця XIX ст.

Один із перших голосів у цій полеміці належить Пулюєві. Найсуттєвішим моментом у статтях Крукса було його твердження про те, що розріджений газ у розрядних трубках перебуває в четвертому «ультрагазовому» стані, в якому зіткнення молекул не відіграє ніякої ролі. За таких умов, згідно з Круксом, атоми самочинно розкладаються на дрібніші частинки. Пулюй критикує це та інші твердження Крукса, доводить їх цілковиту безпідставність. Він слушно зазначає, що саме розрідження газу не може змінити властивостей атомів, що для їх розкладання на дрібніші частинки необхідно відкрити нові джерела енергії. Додамо, що Крукс захоплювався спіритизмом, і його міркування про четвертий стан мали містичний відтінок: він вбачав у ньому ланку, яка сполучає реальний світ з потойбічним.

Основна проблема, яка цікавила І. Пулюя в дослідах із газорозрядними трубками, полягала у з'ясуванні природи катодних променів. Він встановив, що місцем утворення променів, які при значному тиску викликають світіння газу, а при низькому — світіння скляних стінок та електродів, є катод. Ствердивши, що катодні промені — це негативно заряджені частинки електродів, Пулюй неабияк наблизився до правильного розуміння їх природи (як пучка електронів). Ця обставина заслуговує на особливу увагу, адже такі видатні німецькі фізики, як Гольдштейн, Відеман, Герц, Ленард, аж до середини дев'яностих років XIX ст. дотримувались помилкового погляду, що катодні промені — то своєрідні електромагнітні хвилі, і їх поширення не пов'язане з перенесенням електричних зарядів.

Досліди Пулюя з газорозрядними трубками дали йому змогу встановити ряд нових наукових фактів. Виготовляючи власноручно всі скляні частини апаратури, І. Пулюй робить великий внесок у розвиток вакуумної техніки: вперше визначив роль сорбції газів у розряді, Ідо використовувалась і нині використовується для поліпшення вакууму. Звернув увагу на збільшення тиску в трубці за рахунок виділення газів електродів при збільшенні струму в розрядній трубці. Отже, Пулюй відкрив перші принципи дегазації вакуумної техніки. Тільки застосувавши ці принципи, Перрен у 1895 р. спромігся знизити тиск у трубці настільки, що можна було спостерігати, як відхиляється пучок катодних променів в електричному полі. Сконструйовані Пулюєм газорозрядні трубки різних типів експонувалися на міжнародних виставках, де привертали до себе велику увагу і були відзначені преміями. Зокрема, за винахід і конструкцію вакуумної лампи, яка в історію техніки увійшла як Пулюєва лампа, в 1881 р. на міжнародній виставці в Парижі він здобуває срібну медаль (аналогічну відзнаку отримав у 1878 р. за прилад для визначення механічного еквівалента теплоти). Як покажемо нижче, одна з різновидностей трубок Пулюя була фактично першою у світі «рентгенівською» трубкою.

Цикл праць І. Пулюя, присвячених катодним променям — «Промениста електродна матерія»,— привернув увагу фізиків. Про це, зокрема, свідчить той факт, що 1883 р. вони повторно виходять друком як окрема збірка, а в 1889 р. фізичне товариство у Лондоні видає їх у англійському перекладі. Тим більш несправедливо і прикро, що в сучасних працях з історії фізики дослідження Пулюя у цій галузі часто ігноруються як, скажімо, у книзі В. Дукова «Електрон» та Д. Андерсона «Открытие електрона», присвячених історії відкриття цієї частинки. У другому томі «Истории физики» П. С. Кудрявцева згадуються дослідження Пулюя, однак перекручено його прізвище («Пулуа»). Крім того, у статті М. Ф. Попова «Эволюция принципов конструкции рентгеновских трубок», надрукованій у книзі «Очерки развития медицинской рентгенологии» (1948 р.) читаємо: «Принцип дії вентильної трубки був відомий задовго до відкриття Рентгена. Гітторф у 1868 р. і пізніше Пулюй (в 1883 р.) показали, що електричному розрядові у вакуумі заважає електростатичний заряд скляної стінки, розташованої досить близько від катода. Трубка Пулюя легко дозволяла струмові пливти в одному напрямі, у зворотному ж напрямі струм проходив з великими труднощами».

На жаль, у 1882 р. І. Пулюй був змушений з матеріальних причин змінити напрямок досліджень, оскільки не міг більше працювати в лабораторії Віденського університету, де раніше читав лекції без грошової оплати. Проте можна з повною підставою твердити, що ще до 1883 р. саме Пулюй пройшов більшу частину шляху, який привів до відкриття у 1895 р. Х-променів. Особливо слід підкреслити, що свою «рентгенівську» трубку він сконструював за 14 років до відкриття Х-променів. її схема і опис опубліковані в четвертій статті із згаданої серії «Промениста електродна матерія», датованій 30 березня 1882 р. Процитуємо цей опис: «Скляна трубка, всередині якої під кутом розташована слюдяна пластинка, покрита сірчаним кальцієм. Під пластинкою — алюмінієвий диск того ж розміру, що і переріз трубки; він служить катодом. Над слюдяною пластинкою розташований набагато менший анод». Ця труба служила Пулюєві як флуоресцентна лампа. Разом з тим виявлено, що завдяки такій конструкції трубка Пулюя була найкращим джерелом Х-променів з-поміж усіх, що існували в час їх відкриття. Вона давала, як відзначає Пулюй, інтенсивний, приблизно паралельний пучок Х-променів, внаслідок чого одержані за їх допомогою рентгенограми вирізнялися особливою чіткістю. Щоб проілюструвати, наскільки «лампи Пулюя» були відомі і поширені у світі, наведемо ще два приклади. У третій із своїх статей у «Нашій культурі» Ю. Гривняк наводить слова професора Вісконсінської обсерваторії (США) Фроста: «Коли я прочитав повідомлення про відкриття Рентгена, то зразу ж переглянув усі Круксові трубки і серед них знайшов таку, яка виділяла незвичайні промені «X». Детально оглянувши її, я сконстатував, що це трубка конструкції Пулюя... Ця трубка виділяла дуже сильні промені». Другий приклад — досліди, які провів у Одесі в січні 1896 р. відомий український фізик Микола Пильчиків, син одного з організаторів і засновників Товариства ім. Т. Шевченка у Львові. У «Доповідях французької Академії наук» він повідомив про отримані ним рентгенограми, зазначаючи, що використання для цієї цілі трубки Пулюя значно скоротило тривалість експозиції — від початкової 40 хвилин до 30 секунд. Як пише В. П. Плачинда у книзі «Микола Дмитрович Пильчиков», це була найкоротша для січня 1896 р. тривалість зйомки рентгенівськими променями. Не підлягає сумніву, що в усіх дослідах із своїми трубками (як і в аналогічних дослідах інших вчених) Пулюй отримував Х-промені. Чи знав про це Пулюй до першого повідомлення Рентгена? Дати на це питання позитивну відповідь, належно документовану, немає змоги. Однак, незважаючи на те, що Пулюй не вдавався до офіційних спроб відстояти свій пріоритет, виключати таку можливість не можна. Тим більше, що в низці публікацій висловлюються щодо цього навіть категоричні твердження, їх містить, наприклад, серія статей «Справжній винахідник променів X» Юрія Гривняка, дослідника та популяризатора творчості Пулюя, надрукованих журналом «Наша культура» (Варшава, 1983 р., № 3, 5, 6). При цьому автор посилається на висловлювання сучасників Пулюя, зокрема видатного українського біохіміка, професора Карлового університету у Празі, академіка АН УРСР Горбачевського, якому, за його словами, Пулюй розповідав про результати своїх дослідів з таємничими невидимими променями. Згідно з Гривняком, Пулюй відновив у 1895 р. дослідження катодних променів, розпочатих у вісімдесятих роках, і ще до літа цього року впевнився, що має справу з невідомим випромінюванням. Про хід своїх успішних дослідів він згадував під час лекцій перед студентами Німецької політехніки у Празі. Не поспішав з публікацією про відкриття, намагаючись провести більш повне дослідження. Про Пулюя як про вченого, що набагато раніше, ніж Рентген, відкрив Х-промені, згадує також відомий австрійський журналіст Егон Ервін Кіш, якого вважають творцем сучасного репортажу. Він жив у Празі й одинадцятирічним хлопчиком разом з батьком був присутній на першій доповіді Пулюя про нові промені, та вражений неймовірними, як на той час, демонстраціями, запам'ятав їх і стисло описав в одному з епізодів книги «Ярмарок сенсацій».

Існують також підстави припустити (про це пише Ю. Гривняк), що Рентген, який був знайомий з Пулюєм ще з часів їхньої роботи в лабораторії Кундта, почав проводити досліди з катодними трубками саме під впливом Пулюя. Так що його відкриття насправді могло бути і не таким уже й випадковим. Можливо, саме тому уже в наш час німецький вчений Гельмут Лінднер у своїй книзі «Картини сучасної фізики» відзначає, що шлях, яким Рентген прийшов до свого відкриття, залишається загадковим. Дослідники життя та діяльності Рентгена відзначають деякі дивні моменти у його поведінці, пов'язані з відкриттям Х-променів: працюючи у лабораторії, він перебував у цілковитій ізоляції від зовнішнього світу, записи про свої спостереження тримав у таємниці і заповідав спалити їх одразу ж після його смерті, що й зробили. Дивним є і те, що, посилаючись на досліди своїх попередників у галузі газорозрядних процесів, він ніколи не згадував Пулюя чи його трубки, хоч у той час вони були широко відомі серед науковців. Привертає увагу й поспішність, з якою він опублікував своє «попереднє повідомлення», а надто, якщо зважити на свідчення А. Ф. Йоффе: «Кожна праця друкувалася тільки тоді, коли результати її Рентген вважав цілком закінченими». Також слушними є й такі слова Йоффе: «Одне безсумнівне: відкриття рентгенівських променів було уже підготовлене попередніми дослідженнями, вони були б незабаром відкритими ким-небудь іншим, якби Рентген пройшов мимо». Отже, в усій історії з Х-променями об'єктивно суттєвим є не лише факт відкриття, а все те, що робилось до і після відкриття. Тут провідну роль грав саме Пулюй, як бачимо з його наукового доробку. Тому І. Пулюя слід вважати основоположником науки про рентгенівські промені аж ніяк не в меншій мірі ніж Рентгена. Було б справедливіше, якби обидва ці вчені стали лауреатами першої Нобелівської премії, присудженої Рентгену 1901 р. Натомість в науковій та науково-популярній літературі ім'я Рентгена широко відображене в сучасних фізичних термінах (відомо 26 різних словосполучень з коренем «рентген» — своєрідний рекорд популяризації серед фізиків усіх часів та народів!), ім'я ж Пулюя у світі практично невідоме.

Закінчуючи стислий виклад основних надзвичайно вагомих результатів наукових досліджень І. Пулюя в галузі фізики, в котрий раз повертаємося до запитання: як могло так статись, що ім'я одного із найяскравіших вчених-фізиків XIX — початку XX ст. десятиліттями залишалося в тіні? Очевидно, причин багато, в тому числі й пов'язаних з волею випадку. І все ж неможливо до кінця розібратись у цій парадоксальній ситуації, якщо сприймати долю Пулюя як вченого ізольовано від долі України.

ФІЛОСОФ, ГРОМАДЯНИН, ПАТРІОТ

І. Пулюй опублікував загалом понад 50 наукових праць переважно на сторінках «Повідомлень Віденської Академії наук». Чотири статті видрукував українською мовою у виданнях Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Високим науковим, методичним і публіцистичним рівнем відзначаються дві науково-популярні книжки Пулюя, видрукувані кількома виданнями українською мовою у Відні та Львові: «Непропаща сила» й «Нові і перемінні звізди». У них Пулюй виступає не тільки як природодослідник і популяризатор досягнень науки, але й як філософ, він чітко формулює мету наукового пізнання як відкриття законів природи за допомогою досліду. Поряд з цим указує, що наука не повинна обмежуватися самим лише пізнанням природи, а має окреслити шляхи використання її могутніх сил для добра людини. Наводячи дані астрономії про нові та змінні зорі, Пулюй поступово підводить читача до думки, що нічого надприродного у цих явищах немає, що ці величні космічні процеси підлягають тим же законам, які наука відкрила на Землі. Особливо підкреслює фундаментальну роль законів збереження матерії та руху. Не обмежуючись мертвою природою, Пулюй висвітлює енергетичні основи життя на Землі, розкриває роль енергії в життєдіяльності людського організму. Він іде ще далі, пов'язуючи ці міркування з проявами людської психіки, бо вбачав у щонайменшому рухові нашого чуття наявність енергії, першоджерелом якої є Сонце. Так Пулюй підводить читача до справді наукового розуміння всіх речей і явищ навколишнього світу. Отже, попри релігійні погляди у питаннях етики, Пулюй гнівно таврує злочинне насильство церковної інквізиції над Галілеем та Джордано Бруно і переконливо доводить нездоланність природничих наук, де «панують вічні закони і непохитна правда».