Закони Хаммурапі, Детальна інформація

Земля "Ілку".

Державною землею розпоряджався цар. Це були великі маєтки, які обробляли раби, або ділянки, які здавали в оренду за платню натурою чи грішми та ін. Прибутки з неї ішли у царську скарбницю. Він міг наділяти цією землею різних осіб – надавати її у власність, на правах користування і т.п.

Храмові землі належали храмам на правах колективної власності. Всі прибутки з цих земель надходили храмам. У свою чергу, храми часто практикували надання своєї землі в оренду, великім і дрібним орендаторам.

Общинна власність зберігалась поряд з самою общиною, чому сприяла необхідність спільного організованого користування водою для зрошування полів, прокладання по цій землі каналів, проведення осушувальних робіт общинну землю розподіляли між поселеннями де її ділили на дрібні ділянки – парцелли, які надавались для обробітку окремим сім'ям. Власність общини на землю була непорушною, як і на їх урожай.

Що до приватної власності на землю, то вона існувала у Вавилоні, ще задовго до Хаммурапі. З епохи Хаммурапі збереглося багато документів про продаж землі – поля, садів, каналів тощо. На межі цієї приватної землі ставили "кудуру", документи – камені, на яких висікали ім'я власника та державну печатку. Вони служили підтвердженням прав особи на дану землю. Земля, передана царем згідно з кудуру, ставала приватною спадковою власністю, але на власника покладали виконання певних повинностей на користь царя і общини. Землю можна було купувати один у одного без особливих формальностей. Укладалась письмова угода при свідках, які ставили свої підписи (кудуру у таких випадках не ставилось).

Земля "ілку" – це різновид державної, царської, землі. Такі ділянки цар давав у нагороду за службу воїнам і урядовцям. Ділянка надавалась у користування на час служби. Її могли передавати у спадок синові, якщо він виконуватиме таку ж службу. Їх не можна було ні продавати, ні купувати ні заповідати, ні використовувати для викупу воїна з полону чи сплати боргів. Щоб заборона продавати "ілку" була ефективною і не шукали шляхів її обходу, законник забороняв також обмін ділянки, саду чи будинку "ілку" на інші.

Отже, відсутність приватної власності на землю є характерною рисою країн Стародавнього Сходу. Земля належала общинам, храмам, царям.

Зобов'язальне право

Зобов'язання у Вавилоні виникали з догорів та правопорушень. Договірне право було досить розвинутим. Існували ціла система договорів, що свідчать про високий ступінь розвитку обігу, товарно – грошових відносин, а також про значну роль лихварства, банків тогочасного суспільства. Для укладення договорів не вимагали дотримуватись якоїсь обрядовості. Переважала письмова форма угод і обов'язково при свідках. При укладенні де яких договорів вимагали ще й принесення клятва, яка підкріплювала непорушність угоди. Наприклад, при купівлі – продажу раба, обміні повинно бути 2-3 або більше свідків. Вони не ставили своїх підписів але їх імена зазначались у тексті угоди.

За не виконання договорів встановлювали різну відповідальність. У ранню епоху боржник, як правило, відповідав своєю особою і у випадку не виконання умов договору втрачав волю, ставав рабом. Така відповідальність в епоху першої Вавилонської династії збереглась тільки стосовно договору позики.

Купівля – продаж і обмін.

Щодо договору купівлі – продажу, то в законнику Хаммурапі йому присвячено не багато статей. Угода укладалась в присутності свідків, в письмовій формі. У договорі фіксували волю сторін щодо передачі права власності. Акт передачі супроводжувався символічним доторком палички, про що зазначено у договорі. Щось подібне з'явилось у стародавніх римлян з їх символічним накладанням на річ палички – vindicta.

Предметом купівлі – продажу були рухомі та не рухомі речі: тварини, зерно, прикраси, поля, сади, будівлі, канали та ін.

Часто трапляються договори купівлі – продажу рабів. Ціни на рабів були різні – залежно від їх статі, віку, виучки, професії. В законах передбачені гарантії якості купленого раба, якщо протягом місяця після купівлі у раба виявиться хвороба, названа "бену" (очевидно епілепсія), то покупець може повернути раба і одержати свої гроші.

Часто трапляються акти продажу нерухомості з приводу боргів. Відомі також угоди щодо продажу - купівлі дітей.

Закони Хаммурапі в окремих випадках передбачали заборону або обмеження купівлі – продажу, а саме:

воїни та чиновники не могли продавати землю та будинки, одержані від царя за службу, як і рабів, робочої худоби та іншого отриманого від царя (ст. 35-36).

Вдова не могла продати і дарувати майно, що становило її посаг, або дарунок чоловіка (ст. 150. 171).

Також заборона стосувалася майна (шерікту), яке батько передавав своїй дочці і без дозволу вона не могла його відчужувати.

Наймання.

Вавилонське законодавство передбачало наймання речей та послуг. Договори оренди садів та садів були не довгочасними – на один рік.

Часто здавали свої землі в оренду воїни або біднота, яка не мала чим їх обробляти чи засівати. Укладали також договори наймання житлових приміщень. У цивільному праві відомі сервітути (право на користування чужою річчю). Насамперед це надання права проходу чи проїзду через чужу ділянку.

Окрім наймання рабів, яких вважали речами, у Вавилоні широко практикували наймання праці чи послуг вільних людей.

Шлюб і сім'я, спадкове право.

Шлюбному обряду передували укладення певної угоди між нареченим чи його батьком та батьком нареченої. Це були свого роду заручини. При цьому наречений вручав певну суму грошей - "тірхату", та шлюбний дарунок самій нареченій та її сім'ї – "біблу" (ст. 139, 159). Також допускали шлюб вільного за рабинею (ст. 170). Дітей від такого шлюбу вважали вільними, так само, як і від шлюбу вільної з рабом.

При одруженні батько давав своїй дочці придане – шеріхту. Шерікту видавали дочці при посвяті її в жриці. Одержавши придане дочка вже не могла успадковувати батьківське майно після його смерті (ст. 183). Шерікту ставало власністю дочки, після одруження воно переходило до чоловіка, а після смерті до її дітей. Якщо дітей не було, та шерікту повертали батькові дружини, а він в свою чергу повинен був повернути її чоловікові викупну платню.

Якщо чоловік хотів розлучитися то це було дуже простою справою. Дружина ж мала право вимагати його у деяких, чітко визначених випадках:

коли дружина хвора, а чоловік взяв іншу жінку чи наложницю;

при безпідставному звинувачені чоловіком дружини у зраді або її зганьбленні;

при порушенні чоловіком подружньої вірності чи нехтуванні нею як дружиною;