Гетьман Іван Мазепа, Детальна інформація

«Ти вдався в розпуку, забув Бога... Пішов ти у Крим без нашого відома, без нас теж і поход роби, а нас не мороч...»

Петрик не падав духом. Дня 15 січня станув під Переволочною, але фортеці не здобув. Не здалася йому й сусідна Кишенка. З одчаєм кинувся Петрик на Полтаву. Але й тут, як і першого разу, татари втекли, ще нім побачили гетьманське військо. Петрик знову вернувся в порожні. Мазепа подякував запорожцям за невтральність — універсалом і пишним іконостасом для січової церкви. Правда, щирої прихильности запоріжців Мазепа тим не здобув. Вони не пішли з Петриком тільки тому, що не вірили в його успіх, але це ще не значило, що вони готові піти з Мазепою.

В 1695 р. пішли московські й гетьманські війська черговим походом на Крим. Москалі товклися безуспішно під Азовом, гетьманські війська зате зруйнували Кизикирмень і цілий ряд татарських фортець на Дніпровому низу. У відповідь на це рушила нова, 30-тисячна, татарська орда на Україну. Був з нею й Петрик. Його універсали стали тепер ще запальніші, ще більше енергійні. Але вражіння не викликали вони ніякого. Довкола Петрика стануло всього кільканацять козаків. Це було сумним мірилом непопулярности протимосковського повстання на Україні. Мазепа наложив на голову Петрика 1.000 карбованців, а серед козацької голоти найшлося чимало аматорів на цей юдин гріш. Підчас відвороту, біля Кишенки, наскочив на Петрика якийсь правобережний козак Яким Вечірка й проколов його списою. Тисячі карбованців йому, правда, не вдалося здобути, бо тутже вбили його Петрикові татари, алеж мешканці Кишенки повісили мертвого Петрика на гаку, а його душогубця поховали з військовою шаною.

Такий був кінець Петра Іваненка Петрика, невдачного повстанця й непризнаного в краю гетьмана з татарської руки. Найновіший дослідник Петрикового повстання О. Оглоблин переконаний, що Петрик не був тільки авантюристом-невдачником. Він підозріває, що за ним стояла не тільки деяка частина козацької старшини, але й сам Мазепа, що бажав його руками «скласти умову з Кримом і за кримською допомогою вибитися зпід московської зверхности, вийти з протитурецької коаліції, добитися кращих умов для української торговлі на Чорноморщині й утворити самостійну Українську Державу».

Щойно як Мазепа переконався, що Петрикова справа пропаща, він не те що залишив його, але ще й виступив проти нього. Той сам дослідник не вірить переказові про смерть Петрика під Кишенкою, але добачує сліди його життя й повстанчої акції в спілці з Орликом, якого конституція з 1710 р. виявляє багато споріднености з договором Петрика з Кримом у 1692 р.

В 1696 р. московська фльотиля, підкріплена 15-тисячною, козацькою армією полковника Лизогуба, здобула Озів. З того часу цілих чотири роки не вгавала боротьба за доступ до Чорного й Озівського моря. Закінчилася вона перемирям в 1700 р. на основі якого Московщина дістала від Туреччини Озів з цілим північним поберіжжям Озівського моря, й заспокоївши свої апетити на півдні, кинулася на північ, щоби в боротьбі зі Швецією добути «вікно в Европу» через вільний доступ до Балтійського моря.

Північна війна

Велика «північна війнах», що почалася наприкінці 1700 р. данською окупацією Шлєзвіг-Гольштину й облогою Риги саксонцями, розгорілася щойно з моментом, коли цар Петро заключив мир з Туреччиною. Заскочений данцями, молодий шведський король Карло XII, дуже скоро приборкав Данію, а 20 листопада 1700 р. під Нарвою, над фінським заливом, розбив сороктисячну московську армію. Саксонія, Данія й Москва, рішивши завоювати собі поберіжжя Балтійського моря, рахували на молодість шведського короля й непідготованість Швеції до війни. Перші воєнні невдачі переконали їх, що вони перечислилися. Примусивши данського короля до мира й розгромивши московську армію, Карло XII звернув усі свої сили проти саксонського курфірста Августа, що рівночасно був і польським королем. Тимчасом цар Петро, не знеохотившися першою невдачею, почав збірати нові сили для розправи з Карлом. Ще перед боєм під Нарвою покликав Петро до бою 12-тисячний український корпус, але поки цей наспів з далекого півдня, нарвська кампанія була вже програна. А хоч українському війську не довелося приняти участи в кампанії, то вже самі труднощі походу, а в першу чергу різкий північний клімат і цілковита дезорганізація в системі харчевого постачання, здесяткували українську армію й здеморалізували її до того, що про використання її для дальшої кампанії не було мови. Завернувши рештки цієї армії до дому, Петро покликав на її місце другу, сімтисячну. Програна саксонського курфірста в Ливонії й перенесення боєвої лінії на територію Литви, примусили тепер до виступу Польщу. Вона заявила готовість увійти в союз з Петром і протишведською коаліцією, але за ціну відступлення її тих клаптиків Дніпрового Правоберіжжя, що дотепер залишалися під московською владою. Запротестував проти торгівлі українськими землями Мазепа, але бачив свою безсильність. На приказ царя сам мусів іти помагати полякам на Білорусь, а 7-тисячний помічний корпус, під проводом полковника Апостола вислати на північний фронт. Щойно прихід українських військ на північний фронт вплинув на зміну положення. В бою під Ерестфером у Ліфляндії, розгромили козаки армію шведського генерала Штайнбаха й узяли велику, воєнну добич. Тимчасом на заході Карло йшов від перемоги до перемоги. В 1702 р. розгромив саксонського курфірста й польського короля Августа, заняв Варшаву й Краків, та висунув свого кандидата на польський престіл — познанського воєводу Сганислава Лєщинського. Рівночасно в Польщі розпалилася внутрішня боротьба двох таборів — один з них стояв за Августом і Москвою, другий за Лєщинським, тобто за шведами. Україна опинилася перед загрозою поширення війни на її територію й тому гетьман Мазепа мусів обороняти українське пограниччя перед такою можливістю. В 1703 р. відмаширував 12-тисячний, український корпус, під проводом полковника Миклашевського на Білорусь, а весною 1704 р. перейшов Мазепа з 40-тисячною армією на Правоберіжжя. Такого ходу вимагала воєнна стратегія, але Мазепа, раз перейшовши Дніпро, рішив приєднати Правоберіжжя до Гетьманщини навіки.

Семен Палій

Відновлена королем Собіським правобережна козаччина, що під її охороною заселилися наново околиці південньої Київщини, винесла на верх хвастівського полковника Семена Гурка, прозваного Палієм. Обравши осередком своєї організаційно-кольонізаційної діяльности містечко Хвастів, поблизу кордону Гетьманщини. Палій, не без глибокої слушности писав Мазепі в 1694 р.:

«Я застав цей край пустинею, працював біля Хвастова, мов біля свого хазяйства. Широкі поля засіялися збіжжями й заплоднилися. Й церкви божі побудував і прикрасив я на славу божого імени»...

Населюючи пустарі й організуючи пришельців на козацький лад, Палій не тільки обороняв з ними Хвастівщину перед татарсько-турецькими загонами, але нерідко виправлявся проти них у степ, доходючи аж до чорноморського поберіжжя. Здобувши славу знаменитого полководця, організатора й господаря, Палій не завагався станути й проти польської влади, як тільки вона почала натискати на заселені нцм території. Нащадки колишніх правобережних землевласників, що їх Хмельниччина змела з лиця української землі, почали тепер тиснутися до «своїх» маєтків. Та не на те боровся й працював Палій, щоби уможливити шляхті поворот до майна й влади. Як свідомий український патріот, він мріяв про приєднання Правоберіжжя до Гетьманщини й тому вже в 1688 р. запропонував Мазепі — приняти Хвастівщину під свою булаву. Та на перешкоді плянам Палія станув «вічний мир» Московщини з Польщею. Спроба Палія покінчилася сумно для нього. Його поляки арештували, а в Хвастів післали свою залогу. Та Палій вирвався з польської тюрми й, станувши на чолі свого полку, вигнав польську залогу з Хвастова та далі не кидав своїх плянів і звязків з Мазепою.

Та коли, по турецько-польському мирі й повороті Камянця до Польщі в 1699 р. варшавський сойм рішив скасувати правоберіжну козаччину, як непотрібну, Палій рішився на отверту боротьбу з Польщею. В 1700 р. він розгромив польську армію, вислану проти нього. Протиставився польським замірам і правобережний гетьман з польської руки, Самусь. У відповідь на посполите рушення, оповіщене проти козаків у київському, волинському й подільському воєвідстві, Самусь проголосив універсалами про те, що він поприсяг вірність гетьманові Мазепі й закликає до боротьби з поляками народ усього Правоберіжжя. Рівночасно, обєдинившись з Палієм, рушив Самусь на Білу Церкву, що була опорою польської влади на Правоберіжжі. Розбивши польську відсіч під Бердичевом, вони по семитижневій облозі здобули Білу Церкву, а всід за нею Немирів. Це було гаслом до всенароднього повстання, що охопило тепер Правоберіжжя з силою, що нагадувала стихійний розмах часів Хмельниччини. Та політична констеляція в східній Европі не була пригожа для підтримки повстанчих здобутків. Мазепа, втягнений Петром у війну з Швецією, не міг підпомогти повстанців, не кажучи вже про те, щоби відібрати Правоберіжжя від Польщі, що була тепер союзницею Московщини. Повстання заломилося. Пільний гетьман Сінявський заняв Немирів, що його не міг оборонити Самусь і рушив на Ладижин. Даремне було геройство його залоги, під проводом полковника Абазина. Місто здобуто, залогу й населення, до 10.000 осіб, вирізано. Сам Абазин, в нелюдських муках згинув на палі. Сімнацятьом тисячам повстанців пообрізувано вуха, цілий ряд його провідників згинув на шафоті. Між іншими наложив головою талановитий поет того часу Данило Братковський, що хоч шляхтич, спочував демократичним ідеалам повстання. Один тільки Палій не піддався у Білій Церкві, де застав його, Мазепа, коли весною 1704 р. вступив на Правоберіжжя.

Мазепа на Правоберіжжю

До хвилини переходу Мазепи через Дніпро, особисті й політичні його звязки з Палієм були дружні, подиктовані вимогами добра обох, розєднаних українських територій. Окупувавши Київщину й Волинь й осівши в Бердичеві, Мазепа зразу попав у суперечку з Палієм. Гетьман-аристократ не міг таки зговоритися з хвастівським полковником-демократом, що за ним були маси й чого доброго могли його видвигнути на становище, загрозливе для гетьманського авторитету. Мазепа звелів Палія арештувати, вислав до Батурина, а відтіля, дорогою через Москву, на... Сибір. Усунув справжнього чи уявленого супірника з поверхні політичного життя, але разом з тим настроїв проти себе народні маси, що їх ідеалом був і залишився до нині — Семен Палій-запорожець, герой цілої низки народніх пісень а потім романів і поем.

Даремне українські війська, під проводом Апостола й Мировича, ішли в боротьбі з шведами від перемоги до перемоги. Не врятувала Польщі козацька перемога над шведським генералом Льонгельмом, ані прогнання шведів з Варшави. Карло XII таки прогнав Августа з Польщі, вступним боєм заняв Львів й перейшов до Саксонії. Тодіто гетьман Мазепа рушив з 40-тисячною армією на Галичину. Та Карло XII недовго бавився з Августом. Розбивши його остаточно, перейшов на Литву, ведучи з собою свого ставленика Лєщинського. Ранньою весною 1706 р. зайняли шведи Несвіж, відтак Ляховичі. В Несвіжі згинув козацький полковник Миклашевський, під Ляховичами попав у шведську неволю Мирович. 18 вересня 1706 р. піддалася Саксонія, Август зрікся польського престолу, цар Петро опинився проти неподоланого «льва півночі» сам, без союзників. Цар затривожився. Стягнув козацькі сили з Галичини й наказав фортифікацію лінії Дніпра. Впала тривога на Московщину, глухий шум незадоволення покотився по Україні. Стільки літ боротьби зі шведами, за московське «вікно в Европу», стільки втрат у людях і майні для чужої справи, примусило українських патріотів застановитися над тим, чи й далі їм по дорозі з москалями. Призадумався над тим питанням і сам Мазепа... Віджила з свіжою силою ідея українсько-шведського союзу, реалізована вже великим Богданом Хмельницьким. В умовах моменту, де перемога Петра була рівнозначною зі смертю останків державности й автономії України, а перемога шведів, віддавала Україну в руки шведського ставленика Лєщинського, треба було зважитися на рішучий крок і зпоміж двох ворогів вибрати собі менше загрозливого на союзника. Україна нищена й виснажувана Петром хвилювалася. Прорубуючи москалам «вікно в Европу» сама вона котилася в пропасть політичної неволі й економічної руїни. Щож дивного, що свідома загрози українська старшина, зважилася на рішучий крок і вже в 1706 р. апелювала до Мазепи, устами полковників Горленка й Апостола:

«Всі ми за душу Хмельницького Бога молимо за те, що він визволив Україну зпід польського ярма, а твою душу й кости діти наші клястимуть, коли ти залишиш козаків у такій неволі»...

Колиж весною 1707 р. зібралася старшина в Жовкві, то в кватирі генерального обозного Ломиковського відбула потайне зібрання, що на ньому обмірковувано вихід з важкого політичного положення. Думка про можливість союзу з шведами прозябала й оформлювалася чимраз виразніше, накидувана гетьманові не тільки самими обставинами, але й людьми з його найближчого окруження.

Про те, коли Мазепа зважився на рішучий крок навязання звязків з шведами чи то з їх ставлеником, польським королем Лєщинським, не знаємо нічого. Однодумець і продовжувач незалежницької політики Мазепи — Пилип Орлик оповідає в своїх споминах, що ці звязки почалися ще з 1705 р., коли Мазепа був з військом у Польщі. В 1707 р. думка Мазепи про порвання звязків з Московщиною вже скристалізувалася. Сімдесятькількалітній старець, що прожив 20 літ на гетьманському столі, серед добробуту й роскоші, що їх не зазнав ніхто з його попередників, в пошані й довірю царя, що відзначив його гідністю першого кавалера ордену Андрія Первозванного й титулом князя святої римської імперії, поклявся тоді перед Орликом:

«Я кличу всемогучого Бога на свідка й клянуся, що не для почестей, не для багатства, або яких інших цілей, а для вас усіх, що остаєте під моєю владою, для жінок і дітей ваших, для добра Матері нашої, безталанної України, для добра всього українського народу, для помноження його прав і повернення вольностей, хочу я, при божій допомозі так чинити, щоби ви, з жінками вашими і рідний край наш, не загинули ні під москалями, ні під шведами. Колиж я це роблю ради якихнебудь приватних користей, то хай покарає мене на тілі й душі Бог в Трійці святій, єдиній і неповинна мука Христова»...

Зрада Кочубея й Іскри

В повені доносів на гетьманів, що від часу приєднання України до Московщини, не переставали напливати до царської канцелярії, найшлося в 1708 р. два однозгідні, що їх трудно було злегковажити. Генеральний суддя Кочубей та полтавський полковник Іскра скомпонували на Мазепу донос, де у 27 точках була зясована змова Мазепи з ворогами Петра. Донос, що походив від людей, втаємничених у заміри гетьмана, мав усі познаки правдоподібности. Алеж становище Мазепи в опінії царського двора було надто сильне, щоби донос міг захитати довірям царя до нього. Замісць пошкодити Мазепі, донощики пошкодили собі: їх арештували, вивезли в Москву й тут, на тортурах, примусили відкликати донос. Засуджені на смерть, оба донощики поклали голови на шафоті, під Києвом, а тимчасом те, про що вони писали в доносі, починало здійснятися. Карло XII маширував на Москву, а гетьман ждав тільки гасла, щоби спільними силами вдарити на москалів.

Похід Карла XII на Україну

Ранньою весною 1708 р. станула шведська армія на Виленщині й зручними маневрами почала витискати москалів з їх позицій над Вислою. В Карла було 38.000 війська, але за ним ішов 17-тисячний корпус генерала Лєвенгавпта з Курляндії. Розбивши москалів біля Головчина на Білій Руси, Карло посувався на Могилів й, не діждавшися тут корпусу Лєвенгавпта, завернув на Сіверщину. Він думав обійти московські сили й помаширувати з України на Москву, дорогою через Брянськ і Калугу. Алеж Лєвенгавпт, розбитий москалями під с. Лісним на Білоруси, пробився до Карла ледви з 6.000 жовнірів, втративши в бою всю артилєрію й харчі. Рівночасно генерал Лягенкрон, що його вислав Карло попереду, не вспів упору захопити головніших, стратегічних пунктів на Сіверщині. Випередили його в тому москалі й Карло наткнувся на сильний московський опір. Уступаючи перед шведами, москалі нищили оселі й харчеві засоби так, що шведам не залишилося нічого іншого, як пересунути свої сили на Україну, кудою ще не пройшли московські війська. Це й був той непередбачений зворот у протимосковській кампанії Карла, що пересудив остаточно вислід кампанії на його некористь і на загладу незалежлицьких плянів Мазепи. Для Мазепи був марш Карла в глиб України жахливою несподіванкою. Про те, що шведи йдуть сюди, як гетьманські союзники, знала тільки жмінка генеральної старшини. Козаки й народні маси, хоч і як обурені на москалів, не були приготовані на те, щоби приняти шведів, як визвольників з московського ярма. Несподіванкою був той зворот ще й через те, що гетьманські війська не були сконсигновані як слід, скрізь по Україні стали сильні, московські залоги, а сам гетьман, звязаний з рухами московських військ, мусів, про око, співділати з ними, а перехід до шведів міг, у найкращому разі, обмежитися до невеличкої частини української армії.

Так приміром, коли москалі ввійшли в Стародубщину, то однодумець Мазепи щодо союзу з шведами, стародубський полковник Скоропадський, відрізаний від Мазепи, мусів відразу зректися думки обєднати свої сили з гетьманом і всіми силами підпомагати москалів проти шведів. Не в кращому положенні найшовся й Мазепа в Батурині, до якого наближувалися з одного боку москалі, з другого шведи. Щоби не бути примушеним виступати проти шведів, Мазепа прикинувся смертельно хворим, і щойно коли його «політична хвороба» почала викликати подозріння, рішився на остаточність: залишивши в Батурині 10.000 залоги під проводом полковника Чечеля, сам, з 5 тисячами рушив до шведського табору. Про свій замір получитися зі шведами заявив щойно тоді, коли його військо переправилося через Десну. Так само не всі в Батурині знали про те, що їм слід боронити міста не перед шведами, а перед москалями... В одному й другому випадку, конспірація не вийшла на добро справі. Попереду пімстилася вона на гетьманській столиці.

Загибіль Батурина

Наближення московського війська, під проводом генерала Мєньшикова, привітала батуринська залога гарматніми сальвами. Здивувався таким привітанням Мєньшиков, злякалися москалі, що бачили в Батурині один з своїх найважніших стратегічних пунктів. Остовпів зразу Петро й не хотів вірити, що Мазепа перейшов до шведів. Спамятавшись, видав універсал до українського народу про «зраду» Мазепи та з закликом не вимовляти вірности цареві, проголосив скликання генеральної ради для вибору нового гетьмана, Івана Скоропадського в Глухові, а Мєньшикову наказав узяти Батурин силою.

Та Батурин, сильна, засібна в аритилєрію й муніцію фортеця, не злякався московського наступу. Вдарили гармати й заслали московським трупом батуринські окопи й рови. Щойно зрада якогось нікчемника, що показав москалям таємні ходи до фортеці, передала її в руки ворога. Не помогло геройство залоги й батуринських міщан. Усіх їх, разом з жінками і дітьми, перерізано, а місто й фортецю зруйновано до тла. Мазепа наспів Батуринові з допомогою запізно. Побачив уже тільки недогарки, гори трупів й калюжі крови. Вниз рікою Сеймом плили, привязані до дощок, трупи замучених москалями оборонців гетьманської столиці. Тимчасом московська помста шаліла. В Лебедині, куди Петро переніс свою головну кватиру з Глухова, улаштували царські опричники криваву лазню для козаків і старшин, запідозрених у прихильності Мазепі. Їх «вишукували по домах і віддавали на страшні муки» — оповідає сучасник: «колесували, четвертували, вбивали на палі, а вже зовсім за іграшку вважалося вішати й рубати голови. Муками примушували до того, що люди, непричасні до справи, признавали себе винуватими, а потім уже їх карали смертю»... Так, у самому Лебедині, згинуло 900 людей за недоказану прихильність Мазепі.

Маєтности Мазепи його прихильників поконфісковано та роздано поміж голоту, що в пору поспішилася з заявами льояльности цареві. Москалі мстилися на «зрадниках», обсипаючи рівночасно ласками своїх наємників і донощиків, видвигаючи на поверхню українського життя найнікчемніші елєменти. Рівночасно обловилися українськими маєтностями й московські генерали та полковники, основоположники стану московського поміщицтва на Україні...

Тимчасом Карло не припинював свого форсовного походу на південь України, наміривши обєднання з Кримом і Туреччиною, щоби спільними силами вдарити на москалів. Та скора й люта зима заскочила шведів у Полтавщині. Прийшлося там зазимувати. Серед лютих морозів і безустанних московських наскоків, погибла помітна частина шведської армії. Скріпили її щойно запоріжці, що в числі 9.000, під проводом кошового Костя Гордієнка, оповілися за Мазепою дарма, що досі з ним постійно ворогували. Вимоги загального добра й державної рації переважили в запоріжців над особистими симпатіями й порахунками. Бравурною перемогою над москалями під містечком Нехворощею запрезентувалися запоріжці перед Карлом, як знаменита військова частина. Зате цар Петро напав на запоріжську Січ над р. Чортомликом та зруйнував запоріжську фортецю Переволочну, разом з козацькою фльотилею. Як на здобутій Січі так і в Переволочній шаліла московська помста не гірше Батурина й Лебедина. Вирізано всіх захоплених у полон козаків, не помилувано й населення, без огляду на пол і вік.