Хмельниччина Богдан Хмельницький, Детальна інформація

ХМЕЛЬНИЧЧИНА

З повстанням Богдана Хмельницького починається нова епоха історії України — доба відродження української державности. Приспана цілими віками лихоліття ідея державної самостійности, пробудилася серед релігійної боротьби і козацьких повстань першої половини XVII ст. Але весь політичний і національний рух, що тоді так широко розвинувся, був тільки приготовленням до того, що мало прийти пізніше, це були немов вступні маневри перед великою воєнною кампанією. Народні сили поволі збиралися й організувалися до спільного діла, серед труднощів і перешкод пробивалися уперед. Але аж у Хмельниччині виявилася у повнім виді могутність маси, її елєментарна сила, організаційні здібности, культура й громадська зрілість. Серед великого народнього зриву виявилося, що таке український нарід і що він може осягнути. Україна, що довгі часи була невідомою, забутою закутиною на краю світа, знову стала центром уваги цілої Европи, добула собі значіння і пошану, вернувши між інші народи і держави як повноправний громадянин. З печаттю Хмельниччини український нарід пішов у дальшу свою історію.

Причини Хмельниччини

Цей великий народній рух був вислідом різнородних причин, яких коріння сягало у далеке минуле. Народня маса найбільше відчувала соціяльне поневолення. На західній Україні панська влада осягнула вже верх своєї сили так, що селянинові не залишилися ніякі людські права. На сході, у Придніпрянщині, селянин мав ще деяку свободу, але пани намагаються відібрати йому ці останки волі. Нарід боронився, але доля його ставала все більше важка. Це признавали самі поляки. Польський історик Коховський пише: «Що з українським народом поступали без деякої несправедливости, не можу заперечити. Все залежало від суворої або мягкої вдачі старост і панів тамошніх та від вдачі самого народу — покірного супроти влади чи бунтівничого. Брали десятину зі стад кінських, податок від худоби, десятину з пасік і інші підданські повинности, які здавна відбувалися і зносилися. Але коли для збільшення доходів повинаходжено ще нові податки — шкіру за право ловити звіря, небувалі податки від риболовлі, коли збільшено панщину, всякі вини, кари і інші такі речі, — на них селяни нарікали і жалувалися як на незносні тягарі, тим більше, чим сильніше наставали збірщики та немилосердно виконували панські накази. А найбільше обвинувачувано настирливість жидів, що з кривдою людности вишукували різні доходи, або брали на себе горівчану аренду»... Другий польський історик Грондський зображує справу так: «Нарід український тим способом утіснявся: синів змушували пани до всяких служб, а від батьків звичайним способом вимагали роботи і чиншів. У кого було більше синів, то лишали батькові одного, щоби з ним відбував звичайні повинности на пана, а з усіх інших жонатих синів брали на тиждень одну монету, звану «дудком»; жиди цей податок збирали і виплачували. Крім того, коли родилася дитина, особливо хлопець, — не дозволяли хрестити, поки такоїж монети не заплатять. Також коли дівчина віддавалася заміж, не можна було побратися, не заплативши наперед того дудка панові. І це на перший погляд здавалося легке, але потім через жидівську хитрість виросло у важкий тягар. Також інші селянські повинности зростали з дня на день, по більшій части тому, що віддавалися в аренду жидам, а ті не тільки видумували різні доходи, з великою кривдою селян, але й суди над ними собі присвоювали». Навіть сам жидівський письменник Натан Гановер признає, що селяни були дуже обтяжені: «Решта бідного українського народу робила панщину у магнатів і шляхти, а ці обложили його тяжкою працею, дома і на полі. Шляхта накладала на нього великі тягарі, а декотрі шляхтичі страшними способами силували до переходу на пануючу віру. І був він до тої міри понижений, що всі народи, а навіть і той нарід із усіх найбідніший — жидівський — теж панував над ним!» Французький інженер Боплян, будівничий Кодаку, писав просто: «Шляхта живе як у раю, а селяни як у чистилищі, а як ще селянам трапиться попасти у неволю лихому панові, їх становище гірше від галерних невільників»...

Положення міщан було краще як селян, бо міста мали яку-таку самоуправу; але пани, у погоні за зиском, почали вимагати і від міщан чимраз більших данин і повинностей. Ненаситність магнатів дала відчуватися навіть дрібній шляхті; малий шляхтич-хлібороб мусів у всьому іти за паном, а як відважився спротивитися, вельможа міг знайти тисячу способів, щоби його знищити, відібрати йому майно і самого прогнати з батьківщини. Над усіми тяжіла рука могутніх «короленят».

Неменше як соціяльна справа було напружене релігійне питання. Хоч у 1632 р. доведено до релігійного компромісу, то далеко ще було до того, щоби настала повна релігійна толєранція. З тодішніх відносин могли бути вдоволені верхи православної єрархії, яким забезпечено духовні уряди і маєтности і які до влади ставилися льояльно і послушно. Поміркований курс увів уже Петро Могила, а його наступник Сильвестер Косів (1648—1657) у політиці лояльности йшов так далеко, що зірвав цілком зносини з революційною козаччиною, не вважаючи на те, що саме козацтву православна єрархія завдячувала своє обновлення... Але нижче духовенство, особливо дуже чисельне чернецтво, стояло близько народу, прихильно дивилося на козацькі рухи і релігійним «заспокоєнням» цілком не було захоплене. А це заспокоєння ішло дуже поволі і серед різних перепон. Хоч і центральна влада наказувала мир, нижча адміністрація відносилася до наказів неохотно і, де могла, дошкулювала православним. Релігійна боротьба невгавала, усобливо у західніх землях. Сокаль, Белз, Красностав, Грубешів, Ковель, Бересть, Люблин, Більськ, Кобрин, все були ареною взаїмних нападів уніятів і православних, а у Перемищині боротьба перенеслася і на села. Заїзди, напади, відбирання церков, повторялися з року на рік. Відгомони цього ішли по цілій Україні, ворушили уми, викликали фермент невдоволення.

Та найбільше невдоволення було поміж козаками.

Почини повстання

Польська влада на Україні дуже суворо пильнувала постанов ординації 1638 р. і щоби забезпечитися перед новими козацькими рухами, перевела низку гострих мілітарних заряджень. Відбудовано твердиню Кодак, що мала перепинити перехід козаків з волости на Низ. Запоріжжя очищено від повстанчих елєментів. На Січі осаджено залогу з реєстрових козаків під командуванням польських офіцерів. Реєстрових козаків уведено у строгу дисципліну. На спорожнені місця до реєстру приймалися тільки люди певні і віддані Польщі. Козацькі вольности обмежувалися чимраз більше. Місцеві уряди не шанували козацького присуду і намагалися підчинити козаків під свою владу, силували їх до всяких робіт і данин. Козаки ніде не могли добитися справедливости. Комісар запорожського війська Шемберк, що з уряду мав доглядати козаків, пригнітав їх таксамо, як інші урядовці. Коронний гетьман Станислав Конецпольський був здавна ворогом козаччини і старався знищити її в самому корені; гетьманський син Олександер Конецпольський вславився як найбільший гнобитель козаків. Протягом сімох років реєстрові козаки жили у великому ярмі нової ординації.

Аж в 1646 році прийшли для козаччини деякі полекпгі. Король Володислав IV, в останні роки свого панування, став гарячим поклонником христіянської ліги проти турків. Під впливом папи і за намовами Венеції він рішився підняти великий похід на Туреччину двома дорогами, через наддунайські краї і Чорним Морем. До цього походу він задумав ужити і козацькі сили. На королівське візвання в квітні 1646 р. до Варшави приїхали відпоручники реєстрових козаків, військові осаули Іван Барабаш та Ілаш Караімович, а з низової старшини Максим Нестеренко і Богдан Хмельницький. Король прийняв їх на приватній авдієнції, втаємничив у справу війни з Туреччиною, дав доручення збирати військо і обіцяв привернути давні вольности. Як посли вернулися з Варшави, серед козаків почалися оживлені приготування до війни, — козаччина мала надію добути собі наново давнє становище.

Але пляни короля були побудовані на слабих основах, — чужі держави не дали відповідник підмог, польський сойм рішуче відкинув проєкт війни з Туреччиною. На домагання шляхти треба було стримати також козацькі воєнні заходи. Місцеві уряди використали цю зміну, щоби наново почати утиски козаків. Запоріжське військо віднеслося з своїми жалями до Володислава, але король був безсильний супроти шляхти. «Шаблями добувайте ваших вольностей», таку раду короля переказувала козацька традиція.

Козаки заведені у своїх надіях на поправу долі, розярені шляхетським гнетом, кинулися до нового повстання. Осередком організації стали реєстрові полки, що найбільше відчували на собі чужу владу. Від них повстанчі кличі перейшли до козаків, що були виписані з реєстру, — і до всього народу. Зброї поширено так багато, що князь Ярема Вишневецький у своїх підданих на Лівобережжі відібрав кількадесяти тисяч рушниць. Приєдналися до руху також деякі частини польського війська, в яких служили українці, нпр. драгони, що були «з роду українці, з віри греки, з убрання німці». Для агітації послужила легенда про це, що король прийде з підмогою козакам проти шляхти і що він своїми листами заохочує їх до повстання. Під кінець 1647 р. приготування були покінчені; 500 довірених від усіх полків виїхало потайки на Запоріжжя, — на їх чолі Богдан Хмельницький.

Богдан Хмельницький

Богдан Зеновій Хмельницький походив з дрібного шляхетського роду, гербу Абданк. Його батько, Михайло, був дворянином у Жолкевських і Даниловичів, жив зразу в Жовкві й Олеську, потім переселився у Придніпрянщину, заложив на краю степів містечко Чигирин і був там підстаростою. 1620 р. ходив проти турків під Цецору на чолі відділу охотників і там поляг лицарською смертю. Богдан уродився біля 1595 р., учився в якійсь українській школі і потім у єзуїтських колегіях у Львові і Ярославі та добув собі середню шляхетську освіту. Як двацятилітній парубок був теж у бою під Цецорою і попав там у татарський полон. У неволі перебув два роки, в околицях Константинополя. Козаки викупили його і він пристав до запоріжського війська. Тримався з реєстровими козаками і у повстаннях не брав участи: волів спокійне життя; оженився, господарив і побільшував батьківський хутір Суботів під Чигирином. 1638 р. був козацьким писарем і при тодішній ординації дістав уряд чигиринського сотника. 1646 р. їздив до Варшави для переговорів з королем.

Майже до старости, «до сивих літ», як сам казав, Хмельницький був незамітною людиною, нічим не визначався, нічим не звертав на себе уваги. Великі цінности, заховані у глибині його душі, може й ніколи не проявилисяб назверх, може бувби покінчив життя як маловідомий чигиринський сотник. Аж особисті кривди, яких він дізнав, так сильно потрясли тим чоловіком, що нараз з спокійного господаря і льояльного реєстрового козака став проводирем збунтованих мас, славним полководцем, великим організатором та творцем нової Української Держави.

Справа Хмельницького була така сама, як багато інших козаків. Чигиринський підстароста Чаплінський, протегований Конецпольського, почав дошкуляти Богданові; забрав йому воли, забрав улюбленого коня, яким він їздив у дикі поля, побив малого синка, так що той умер; потім оклеветав його перед владою, що він безправно держить хутір, дістав дозвіл відібрати Богданові грунти, уладив збройний напад на його дім, забрав збіжжя і всяке добро. Хмельницький шукав справедливости у суді, в соймі, навіть у короля, але нічого не міг добути. Тоді зійшовся з іншими покривдженими козаками і спільно став готовити повстання. Молодий Конецпольський дізнався про ці пляни і наказав Хмельницького увязнити. За порукою полковника Кричевського його звільнено; але Хмельницький не чекав, що дальше буде, а з іншими змовниками виїхав на Запоріжжя.

Союз з Кримом

На Низу, по Дніпрових островах і в захисних місцях у степу проживало багато козаків — випищиків, що воліли небезпечне життя на безлюдді, як панську владу. Хмельницький почав їх збирати і при їх допомозі добув Січ, на Микитинім Розі, де стояла залога з реєстрових козаків. Добуття Січі мало велике значіння, бо Січ здавна уважалася серцем і столицею Запоріжжя: тут стояла ко зацька гармата, тут був військовий скарб, тут переховувалися військові клейноти. Хмельницький, якого обрано тут гетьманом, міг рахувати на признання серед всього козацтва. Стали до нього напливати все більші відділи охотників, всякі «пластуни, луковники, лисичники».

Хмельницький рівночасно вів переговори з татарами. Козацькі сили, зібрані на Запоріжжі, були за малі до війни з поляками, потрібна була чужа поміч. Козаки вже ранше (1645-1647) порозумівалися з Кримом, хотіли запевити собі невтральність татар на випадок війни. Тепер справа пішла дальше. У посольстві до хана поїхав козак Книш і з ним старший син Хмельницького, Тиміш. В Бахчисараї зустріли послів прихильно; посередником був, як казали, один татарський мурза, котрому Хмельницький відіслав сина, захопленого у полон. Татари були розізлені на поляків, що не діставали на час умовленого гарачу, та що поляки нападали на їх оселі й забирали худобу. Хан Іслам Гірей дав дозвіл одному з мурзів Тугай-беєві іти на підмогу козакам. Ця поміч була для Хмельницького дуже цінна. Козацьке військо мало добрих піхотинців, але неставало йому кінноти, що швидкими рухами моглаб заскочити ворога, — легка татарська їзда якраз добре надавалася до цього. Притім повстанці мали забезпечену південну границю від несподіваного набігу татар. Обі сторони заприсягли союз, а татари дали притім обітницю, що не будуть брати у полон українського населення.

Жовті Води

Вчасною весною 1648 р. почалася війна. Польський коронний гетьман Микола Потоцький мав плян кинути значне військо на Запоріжжя, щоби не дати повстанцям перейти на «волость» і тут побільшити свої сили. Один відділ під проводом зненавидженого козацького комісаря Шемберка і молодого Степана Потоцького вислано суходолом здовж Дніпра у степи. Реєстрові козаки, під командою осавулів Ілаша Караїмовича і Барабаша, поплили човнами Дніпром. Обі частини мали зустрітися біля Кодака і звідтам разом ударити на повстанців. Але Хмельницький випередив ці пляни. Він рушив з Запоріжжя швидким походом, не дав обом відділам злучитися й окружив військо Шемберка над річкою Жовті Води. Не почав відразу наступу, а наперед порозумівся з реєстровими козаками, то плили Дніпром. Біля Камяного Затону серед реєстровців счинився розрух; вони убили Ілаша і Барабаша й під проводом Джелалія пішли на стрічу Хмельницькому.

Тепер повстанці з усіх сторін ударили на поляків. Шемберк пробував відступати під заслоною табору, але на урочищі Княжі Байраки 16 травня 1648 року запорожці разом з татарами розірвали табор і почали громити польське військо. Польські полководці попали у полон. Шемберка, за його жорстокість, козаки убили на місці, Степан Потоцький умер від ран.

Корсунь

Микола Потоцький разом з польним гетьманом Калиновським пішли на поміч обложеному війську, але на вістку про бунт реєстрового війська і безвихідне положення Шемберка рішили уступати на північ, у безпечне місце. Хмельницький дізнався про польський відворот і вислав попереду поляків козацьку і татарську кінноту. Недалеко Корсуня під Гороховою Дібровою козаки зробили засідку. У болотнистому ярі, між двома горами, перекопали дорогу, насипали з боків шанці і чекали поляків. Дня 26 травня 1648 р. прийшло до бою. Як тільки польський табор увійшов у яр, козаки почали стріляти з переду і з боків, а з заду ударили татари. Польське військо у тісному місці не могло рушитися ні в одну ні в другу сторону. Прийшло до страшного погрому. Багато поляків лягло на місці, багато пішло у полон. Козацькими бранцями стали також оба гетьмани Потоцький і Калиновський; їх віддано татарам.

Тріюмф козацький був незвичайний. Перемога була така велика, як дотепер ніколи у козацькій історії. Богдан Хмельницький з своїми військами пішов дальше на північ аж до Білої Церкви, де кінчилася давна козацька займанщина. Нарід витав переможців з хоругвами, з хлібом і сіллю. Тут козацький гетьман відправив свято перемоги, при участи військової музики, гарматних вистрілів і радости війська.

Переговори

Козаки підняли постання з одною означеною метою, добути назад старі козацькі вольности. Інших, ширших змагань вони не мали. Не думали про це, щоби викликати соціяльний переворот, знищити шляхту, увільнити селян від підданства, або щонебудь інше. Ще менше думали про національне повстання й утворення самостійної держави. Вони уявляли собі, що козаччина може жити свобідно у Польщі, як тільки король матиме більшу владу, — вони вірили, що король має найкращі наміри, а все лихо походить тільки від магнатів, «короленят». Світлі перемоги на Жовтих Водах і Корсуні не змінили цих поглядів. Богдан Хмельницький і його однодумці почували, що зробили більше, як задумали, але уважали, що якраз тепер пора до переговорів, бо сили магнатів розбиті, — тепер можна свобідно говорити з королем. Хмельницький рішив зараз зпід Білої Церкви вислати посольство до короля. Як посередник прийшов йому у поміч браславський воєвода, Адам Кисіль. Був це православний шляхтич, дуже привязаний до православної церкви, гарячий оборонець її прав; він чванився своїм українським родом і тим, що ніби його предок боронив Києва від наїзду Болєслава Хороброго, — але сам не уявляв собі інакше України, як тільки у злуці з Польщею. Перед поляками він заступався відважно за права свого народу, але знову серед українців голосив безупинно потребу державно-польського патріотизму. За його радою Хмельницький поставив дуже помірковані домагання: він жадав, щоби побільшено козацький реєстр до 12 000 та виплачено військову плату, що залягала 5 років; разом з тим просив, щоби не нарушувано прав православної віри у Польщі й Литві та привернено православним кілька забраних церков.

Повстання черні

Але поміркована козацька політика не мала ніяких видлядів на успіхи. В тім самім часі, коли Хмельницький приготовляв посольство до Варшави, умер король Володислав IV. Була це подія, що помішала всі козацькі пляни. Козаки були певні, що король їм співчуває, що розуміє причини, які загнали їх до повстання, що погодиться з тим, що сталося, і простить запоріжському війську його «поневільну вину». А тут на місце цього поміркованого, розумного володаря приходили до влади недоступні магнати і юрба шляхти, що кипіла ненавистю до козаків, — тяжко було думати про мир.

З другого боку мировим переговорам перешкодило всенароднє повстання. Від самого початку агітація за повстанням ішла не тільки серед козаків, але й між «посполитими людьми», панщизняними селянами і дрібним міщанством, між яким було багато випищиків. Це були природні союзники козацтва. Але Хмельницький і його однодумці не сподівалися, що на їх зазив повстануть такі величезні маси народу та що повстання, мов огонь, піде по цілій Україні. «І так народ посполитий на Україні, почувши про знищення військ коронних і гетьманів, зараз почав збиратися в полки, не тільки ті, що козаками бували, але хто й ніколи козацтва не знав», оповідає про це наш літописець Самовидець. «І на той час туга велика людям значним всякого стану була і наруга від посполитих людей, а найбільше від гультайства, тобто броварників, винників, могильників, будників, наймитів, пастухів; що хочби який чоловік значний не хотів приступати до козацького війська, то мусів, щоби позбутися того посміховиська і нестерпних бід...»