Весна народів у Галичині, Детальна інформація

Надії на визволення України звязував Подолинський з надіями на визволення усеї Словянщини, що її уявляв собі, слідом за Кирило-методіївцями, як ліберальну федерацію всіх вільних словянських народів.

На польську концепцію накинення українцям польської мови, бо мовляв, українська мова це те саме що польська, відповів Подолинський: «Коли українцям треба спольщитися, щоби Польща була сильна, то чи не краще, щоби поляки зукраїнщилися? Коли українці, то поляки і навпаки — поляки, то українці, то чи не краще завести по школах українську мову навчання і хай усім здається, що вони творять по польськи? Колиж така наша претенсія до поляків видається кому смішна, то як можна трактувати поважно претенсію поляків до нас, щоби ми виреклися своєї мови тому, що вона і так польська?»

Думка про політичну незалежність України, якнебудь не війшла тоді ще в кров і кість загалу галицької інтелігенції, кільчилася в політичному світогляді не одного тільки о. Подолинського. Губернатор Голуховскі, денуйціюючи український національний рух перед віденським урядом, писав м. і: «Переміг цісарський уряд польську шляхту, що змагала до самостійної Польщі зі столицею у Варшаві, а тепер готов підтримувати український сепаратизм, що змагає до незалежної держави зі столицею в Києві». Нажаль на самому кільченню таких думок мусіло, покищо, покінчитися. Революційний буревій, що примусив габсбурську династію до уступок для народів монархії, притих. Повстання мадярів, здавлене при допомозі військ царя Миколи І, було перемогою австрійської реакції й гаслом повороту до «старих добрих часів» абсолютизму. «Весна Народів» не розвинулася в палке, соняшне літо.

Приборкання революції

Австрійський фельдмаршал Радецкі, висланий на приборкання італійських повстанців, зайняв зревольтований Медіолян і розгромив повстанчі війська під Кустоццою. Тимчасом у Відні кинулися на барикади робітники, звільнені від публичних робіт. Дня 13 серпня прийшло до кривавої зустрічі поміж робітниками і національною гвардією й військом. Впало тоді 18 робітників а 282 було ранених; гвардія залишила на полі бою 4 трупи й 56 ранених. Дня 5 жовтня дістали війська віденського гарнізону наказ до вимаршу і проти угорських повстанців. Італійські гренадирі відійшли на двірець під ескортом кавалєрії, але віденські гренадирі збунтувалися. Висланий проти збунтованих генерал Бреда з частиною полку Нассав, поляг один з перших. Юрба кинулася до міністерства війни, вхопила міністра Лятура й заколовши багнетами, повісила на ліхтарні. Дня 7 жовтня цісар утік з Шенбруну, залишаючи на полі бою кн. Віндішгреца, що вже мав за собою приборкання зревольтованої Праги. Права частина парляменту розбіглася, ліва проголосила себе в перманенції. Перед проголошенням революційного тимчасового уряду спинило віденців тільки випробуване привязання до династії. Віденці — вірні династії, але збунтовані проти двірської камарилі, пробували ставити опір військам Віндішгреца. Про завзятість того опору свідчить ок. 4.000 жертов по стороні революціонерів та біля 1.200 по стороні Віндішгреца, що 30 жовтня таки вмаширував до напів зруйнованого Відня.

Бомбардація Львова

Польська народова гвардія певна перемоги революції, вважала себе вже кадрами війська нової Польщі й супроти австрійської влади і війська поводилася надміру визиваюче. Самопевність галицьких поляків змоглася особливо з моменту, коли до Львова приїхав повстанчий генерал Бем і заофірував гвардії моральну й матеріяльну підтримку Франції, якщо поляки повстануть проти Австрії, Прусії та Росії. Поміж гвардією та військом, у якому переважав український елємент, почало приходити до чимраз гостріших сутичок. Врешті дня 1 листопада прийшло до рішучої розправи. Гвардія й академічна легія, спровокована якимсь дрібним інцидентом, кинулися ставити по вулицях барикади. Виступило військо й по безуспішних переговорах командантів, почався бій, за яким послідувала бомбардація обсаджених гвардією обєктів, з гармат. Від гарматнього вогню зайнявся новий тоді ратуш, університет з бібліотекою, старий театр та багато приватних домів. При тому погибло 55 осіб, а 75 було ранених. Дня 2 листопада зревольтоване місто капітулювало. «Весна Народів» закінчилася й на львівському грунті.

Про людське око радив ще якийсь час австрійський парлямент, перенесений з Відня до Кромерижа на Моравії, але дні конституційних свобід були почислені. Дня 2 грудня абдикував цісар Фердинанд у користь свого 18-літнього братанича Франца Йосифа. Правда, в маніфесті нового цісаря «до моїх вірних народів» була мова про «потребу в Австрії свобідних і відповідаючих духові часу установ», але це вже були тільки слова, за якими чаїлася реакція.

Справа поділу Галичини

Вже в пропамятному письмі Головної Руської Ради до цісаря Фердинанда з 9 червня 1848 р. поставлено м. і. домагання, щоби «ті простори Галичини, що є заселені українцями, творили для себе провінцію з осідком політичної краєвої управи у Львові. Ця частина обіймає східні округи Галичини з українським населенням, так як ця частина краю була первісно самостійним князівством, потім Галицьким Королівством, та вкінці Червоноруським Воєвідством; та щоби ті части краю, які заселюють мазури відділити від української провінції. Ця частина краю обіймає західню частину Галичини і має польське населення». На спротив польського «Руского Собору» проти поділу Галичини видала Головна Рада обширно умотивований меморіял до міністерства внутрішніх справ (17 липня) а рівночасно візвала громадянство до підписування петиції в тій справі. В черговому меморіялі з 28 жовтня названо справу поділу Галичини «питанням життя для українців», Нарешті дня 6 листопада 1848 заявилася перед цісарем Фердинандом депутація Головної Руської Ради (о. Куземський, Борисикевич, о. Григорій Шашкевич і й.) й предложила йому меморіял, що його перша й основна точка говорила про поділ Галичини на українську й польську частину. Т. зв. Східна Галичина з частиною Волині й Лемківщиною, українською частиною Буковини й Закарпаттям, повинна була утворити окремий коронний край з власним соймом і .власним краєвим урядом (виділом). Українці мотивували своє домагання більше менше так:

«Хоча поляки належать до великого словянського племени, але українці ріжняться від них мовою, письмом, звичаями, обичаями й релігією. Вони заселяють одну з найплодовитших полос Европи й числять 15 мільйонів населення. Українська нація творить зовсім окрему цілість, подібно як москалі, поляки, чехи, хорвати, болгари й інші словянські племена. А хочаб заборонено науку всякої історії, спалено всі книжки, то знищити великого народу нікому ніколи не вдасться».

Цісар обіцяв «взяти собі до серця» українські домагання, але тимчасом абдикував. Його наслідникові Францові Йосифові зложила привіт чергова українська депутація, зложена з 21 найчільніших діячів, під проводом владики Яхимовича, що знову пригадала йому справу поділу Галичини. Але щойно 22 січня 1849 р. опинилася та справа на денному порядку конституційної комісії парляменту, що тоді радив у Кромерижі. Домагання поділу Галичини мотивував владика Яхимович, бесідником «проти» був поляк Земялковскі. В обороні українського становища промовляли м. і. чехи Паляцкі та Рігер. Алеж у голосуванню український внесок перепав. Паляцкі й Рігер, що промовляли за внесенням, порозумілися в кульоарах з поляками й здержалися від голосування. Та українці не дали за виграну. На засіданню Головної Руської Ради, 16 лютня, 1849 р. вони постановили не уступати, а колиб австрійський парлямент таки не допустив до поділу Галичини, рішили відкликати своїх представників з парляменту. Та дальша боротьба за поділ Галичини на парляментарному грунті виявилася неможлива. Дня 7 березня 1849 р. появився цісарський патент про розвязання парляменту. Рівночасно проголошено т. зв. октройовану конституцію для Австрії, поміж якої коронними краями опинилося «королівство» Галичини й Володимирії з воєвідствами Освєнцімським і Заторським і великим воєвідством краківським». При укладанні статутів для коронних країв існував первісно плян створеня двох сеймів, українського й польського для Галичини, але дальший розвиток подій ті пляни перекреслив. В 1851 р. Головна Руська Рада, разом з своїми провінціональними експозитурами перестала існувати. Справа поділу Галичини вернула ще двічі на порядок дня; раз у незреалізованому проєкті статуту для нашого краю з вересня 1853 р., другий раз у розпорядку австрійського уряду з 24 квітня 1854 р. В проєкті статуту для Галичини й Володимирії говорилося про створення трьох сеймовий курій — львівської, краківської й станиславівської, що мали радити окремо, але в загально-краєвих справах збіратися разом та створити центральну екзекутиву в формі краєвого виділу. З урядового розпорядку про адміністраційний поділ Галичини на дві національні области, виданого 24 квітня 1854 р. увійшов у життя тільки поділ на дві области апеляційних судів (львівську і краківську). Ще раз в 1863 р. вернув австрійський уряд до справи поділу Галичини, але тоді вбила справу штучно створена польська більшість галицького сойму. Перший і основний, політичний постулят Головної Руської Ради з 1848 р., що мав довести що еманципації галицького українства зпід польської супремації, так і не діждався своєї реалізації.

Національно-політичний світогляд представників галицьких українців у 1848—49 рр. зясовувався більш-менш у таких точках: свідомість національної окремішности від поляків та москалів, національно-територіяльний автономізм у межах Австрії, непримирима опозиція супроти поляків і австрійський патріотизм. Позиція, як на ті часи досить ясна і колиб галицькі українці були дальше й послідовно йшли наміченими дорогами, то напевне скорше й певніше вийшлиб на широкий шлях державно-творчих змагань. Нажаль слаба політична підготованість і надто велике довіря в добру волю Відня, впарі з тяжкими умовами чергового десятиліття, перекреслили неодно українське досягнення з бурхливої доби «Весни Народів».

Впарі з зародинами політичного життя серед галицьких українців, мав ще 1848 р. одну заслугу: в його атмосфері зродилася перша в Галичині українська, військова формація т.зв. «Баталіон руських стрільців».

Селянське ополчення в 1848—49 рр.

Протиавстрійське повстання мадярів змобілізувало проти себе не тільки загрожену в своїх основах двоєдину монархію, але й увесь не-мадярський світ, що найшовся в межах «країв корони св. Стефана». Запротестували проти мадярської гегемонії хорвати, словаки, румуни, а південні словяне, під проводом Єлячіча станули на прю з мадярами, зі зброєю в руці. Рівночасно на мадярському пограниччю в Стирії, Долішній Австрії, Моравії та Істрії зорганізувалися добровольчі куріні, що мали охороняти ті краї перед інвазією мадярських повстанчих ватаг. В тій то концентраційній самооборонній системі, не забракло й організації українських сіл. Прикордонні округи — сяніцький, самбірський, стрийський, станиславівський та коломийський, змобілізували українське селянство в ополченські, напів військові відділи, що їх завданням було — спинювати натиск мадярських повстанців на Галичину, та не допустити до обєднання їх з повстанчими загонами поляків з цього боку Карпат.

Напади мадярських повстанців на прикордонні галицькі місцевости, почалися вже в листопаді 1848 р. але де далі, вони ставали частіші та нагальніші. Регулярні військові частини, яких більшість вимаршерувала з краю до Італії, не всилі були забезпечити Галичини й тому уряд попав на думку використати для тієї мети українських, прикордонних селян. Селяне, що в польсько-мадярській, повстанчій спілці бачили останню спробу рятунку панів-дідичів перед демократизацією устрою, пішли з запалом на заклик австрійських «крайсгавптманів» і виставили цілу низку озброєних загонів, що з нараженням здоровля й життя обороняли карпатське пограниччя перед мадярською інвазією. Вистане завважити, що один тільки станиславівський округ виставив 17.810 ополченців, озброєних в старі кремяні рушниці, списи, коси й сокири. Дальші напади мадярських повстанців на Галичину, що в зустрічі з австрійськими регулярними військами йшли від перемоги до перемоги, натрапили на рішучий опір українських селян і їм то мусів австрійський уряд завдячувати, що повстанче полумя не огорнуло собою й Галичини. У спогадах сучасника, в 15. ч. «Зорі Галицької» з 1849 р.:

«Знаєте вже про те — читаємо там — що в цілому нашому краю, в горах і попід гори, зорганізований ляндштурм (краєва оборона). В кожному селі, що належить до ляндштурму мусить бути кождий від 20—50 літ озброєний і на даний знак має збиратися на визначене місце; у кожному селі є один командант, а кілька, або кільканацять сіл мають свого надкоманданта і творять один ляндштурмовий округ. До округа Богородчан належить більше чим 10 сіл, що можуть поставити більше чим 5.000 людей. Нині (17 січня) посходилися вони всі озброєні в списи й коси та ждуть на генерала, що має їх переглянути. Досить значний відділ війська творять міські хлопці. Хоча слота, сніговиця з дощем, всі оживлені та веселі. Приявний при тому окружний комісар оповідав, що в горах, на делятинському гостинці, стоїть, крім ляндштурму, 1.000 стрільців-гуцулів з гарматою, вилитою нашим Дуткевичем. Тому почуваємося досить сильні, щоби ставити опір кожному напорові з боку Мадярщини».

З іншого допису «Галицької Зорі», що появився вже при нагоді розвязання організації селянської самооборони довідуємося, що «оборона була поділена на округи, з одним надкомандантом в окружному центрі. Такі округи складалися з 10—14 сіл. Кожне село мало свого команданта і старшин, відповідно до скількости озброєних людей, а також десятників і сотників. Кожне село висилало до окружного центра одного або двох озброєних людей, т. зв. ордонанс, щоби, як будуть які осібні прикази від команданта, повідомляти командантів у селі. В кожному селі була також варта, що стримувала проїзших, а незнайомих питала за паспортами. Крім цього, від самої границі, від села до села, були розставлені стовпи тривоги, пообвивані соломою й запускані смолою й живицею. На випадок наближування ворога їх запалювали, а озброєні селяне збіралися на призначені місця.

Кожне село становило осібний відділ; більші мали свої прапори, в містах мали й барабани. Був навіть відділ кінноти».

Про перегляд ополченців у Богородчанах, пише в своїх спогадах сучасник подій о. А. П. Шанковський:

«На правому крилі уставилося поверх 300 гуцулів з рушницями через плечі, на маленьких гірських кониках. Коло них уставлено 600 піших гуцулів і підгірян, озброєних власними гвінтівками, кремяними крісами та стрільбами, відібраними від польської гвардії. Далі стояло, в трьох рядах, до 8.000 селян, поділених уже не на сотні, а на громади, а кожним таким відділом проводив селянин, вислужений жовнір. На лівому крилі уставилося біля 400 кінних селян з рівнин, озброєних у коси й списи». Два тижні по перегляді відбувся святочний вимарш ополченців з Богородчан. Головну увагу звертала на себе гармата на жовто-синій ляфеті з обслугою, одягнутою в сині кабати з жовтими вилогами, сірі шаравари та баранкові шапки з жовтими верхами.

По капітуляції мадярських повстанців (13 серпня 1849) перед російським генералом Рідігером, ополченська організація прикордонних селян сталася зайвою. Сповнивши своє призначення вповні, вона ще якийсь час відбувала пограничну сторожу й щойно в пізну осінь 1849 р. була розвязана. Селяне склали зброю й розійшлися по хатах у переконанню, що не тільки сповнили свій обовязок перед державою, але й заманіфестували свій український патріотизм.

Перша українська військова формація в Галичині

В універсалі з 1 січня 1849 р. писала Головна Руська Рада м. і.: «Мир вам братя! Але... хто хоче спокою, хай бере за зброю! Коли в сусіда.хата горить, годі у власній спати! Бутні мадяри, забажали нараз піднестися коштом пониження злучених з ними словянських народів. Підняли бунт проти свого монарха й царя нашого й примусили його виступити збройною силою, в обороні слабших, своєї поваги й цілости та слави Австрійської Держави. За нашою стіною розгорілася страшна війна. А пожар той для нас тим небезпечніший, що й на нашому обістю вже тліє. Бо й у нас, як знаєте, є такі, що задумують подібний неспокій. Багато з них пішло за гори, помагати мадярам. А колиб вони, що неправдоподібне, перемогли, то вернуться до нас. А щож тоді буде з нашим спокоєм? Тому треба завчасу подумати й так, як це зробили інші народи, що межують з мадярами, поставити полк українських добровольців, щоби обсадити наші гори, не ждучи аж страшний вогонь, що розгорівся в наших сусідів, обійме й наші хати».

Така була провідна думка мобілізаційного універсалу Головної Руської Ради, що своєчасно зрозуміла, що без мілітарної сили нема забезпеки для здобутків її політичної й культурної праці. Полк українських добровольців, організований ніби в допомогу монархії проти мадярської революції, був насправді подуманий, як орган національної самооборони, а при сприятливих умовах національної армії. Так бодай зрозуміли заходи Ради наші політичні противники.

Коли пізніше, по сформуванню першого добровольчого куріня, Головна Руська Рада почала заходи над формацією другого куріня, тогочасний губернатор Галичини гр. Голуховскі писав дня 28 квітня 1849 р. до ради міністрів: «Не можу поминути завваги, що формування дальших українських курінів слід признати згори недопустимим, бо я довідався, що українці носяться з невисловленим ще дотепер отверто заміром виєднати ступнево цісарский дозвіл на помноження корпусу до 10.000 людей. Не заперечуючи льояльности українців, вважаю це надто сміливим, а навіть небезпечним для держави кроком, щоби, без потреби, дозволяти на помноження корпусу, оживленого національними, в остаточній консеквенції сепаратистичними змаганнями, корпусу, що бувби наче збройною репрезентацією народу».

Про слушність таких підозрінь говорить ледви не все, що було звязане з організацією першого куріня українських добровольців, формально прозваних «руськими стрільцями». В першу чергу однострій. Згідно з пляном Ради, кожний доброволець мав дістати рушницю і багнет. «Одіжжю буде гарно вшитий, короткий гірський сірачок з українсько-народніми, жовто-синіми вилогами, червоні або сині штани, ходачки й крисаня; до того ташка й ремінь з ладівницею». В практиці цей однострій не відбіг далеко від первісного пляну. Крім сірої гуцульської крисані з перами на лівому боці, носили наші перші стрільці складані шапки з дашком і жовтим обрамуванням. Кабат мали червоний (старшини — бронзовий) з синім стоячим ковніром і синіми «рогальками» на раменах, запинаний одним рядом золотих гузиків. Штани сині, з жовтими, шнуровими лямпасами. Підперізувалися стрільці звичайним військовим ременем, а ремені ладівниць, що перехрещувалися на грудях, були, з гуцульська, цяцьковані металевими набивками. Замісць плаща носили стрільці короткий сірак з синім обрамуванням, синіми, плетеними гузиками і такимиж, шнуровими петлями. Замісць первісне задумуваних «ходачків», носили стрільці черевики. Рядовики носили кріси з довгими багнетами, старшини білі щаблі.

На загал, в однострою «руських стрільців» не було натяків на історичну традицію. Його відрубність від австрійського зясовувалася, крім вилогів, у деяких елєментах селянської, головнож гуцульської ноші.

Мобілізаційний універсал Ради, опублікований по українськи, з німецьким контекстом, був разом з поученнями розісланий до всіх окружних Рад і деканатів. Рівночасно у Львові почала свою працю «Комісія для утворення полку добровольців», що подбала про лєгалізацію своїх агенд львівською генеральною командою, міністерством війни й нарешті цісарською, надвірною канцелярією. Дня 10 березня вийшла з цісарської канцелярії відручна грамота про дозвіл на організацію добровольчого куріня та усталений для нього «народній однострій».