Галичина Українським П`ємонтом, Детальна інформація

Безпосередно по процесі примушено митрополита Йосифа Сембратовича зрезигнувати з митрополії й виїхати до Риму. Закидувано йому «брак енергії в поборюванню православної пропаганди».

Народовецький табор мав нагоду покористуватися вислідом москвофільського процесу, що скомпромітував москвофільство цілковито, але не найшов на це відваги й посередно причинився до того, що москвофільська гангрена не переставала підточувати здорового організму галицького громадянства.

«Змартвихвстанці»

Ще в 1866 р. писав польський консерватист Станіслав Тарновскі: «Тут в Галичині, слід нам, не винищувати але підтримувати українську національність, а скріпіться вона над Дніпром. Тут у Львові позволити їй розвиватися, а небаром втягатиме вона соки з Волині, Поділля й України. Русею буде але Русею збратаною з Польщею і одній справі посвяченою». По свойому зрозумів це «збратання» однодумець Тарновского — польський історик о. Валєріян Калінка й разом з кількома своїми чернечими собратами «змартвихвстанцями» заложив у Львові інтернат для української молоді, яку мали виховувати в дусі всіх тих «з роду русинів, по національности поляків», які стільки вже шкоди накоїли українському рухові в Галичині.

«Поляки готувалися, при помочі «змартвихвстанців» доконати діла, яке при кінці XVІ ст. не вдалося Потієві й Рагозі, а при кінці XVII ст. Шумлянському, тобто за посередництвом скріплення релігійної унії й надихання її латинським духом, скріпити звязок українців з Польщею. Не помогли огнисті промови Качали в соймі (1881 р.): на інтернат «змартвихвстанців» ухвалив сойм давати річно 10.000 ринських, а на пропозицію Качали: вибирайте війну, або мир з українцями, без вагання вибрав війну». (І. Франко).

Рівночасно в Римі приготовлявся декрет, яким одинокий український чернечий чин Василіян піддавано під заряд Єзуїтів: польський чернечий чин записаний найчорнішими буквами в історії України, мав перевести реформу українського чину, якої політичні тенденції були аж надто прозорі.

Куліш у Львові

Зимою 1882 р. зявився на львівському грунті Панько Куліш, що приїхав сюди з свого глухого хутора й наважився по свойому мирити галицьких народовців з поляками. «Тепер по містах на Вкраїні все Драгоманівщина пішла, — писав Куліш. — Треба махнути на них рукою. Тільки з хуторів може прийти обнова, відси повіє справжнім, українським духом».

Приїхав Куліш до Галичини «мов місіонар до краю ботокудів, не знаючи ані місцевих звичаїв ані настроїв». До тогож він вибрав саме час, у якому поляки задумали «помиритися» з українцями при помочі ренегатів, що їх мав виховати інтернат «змартвихвстанців», а над василіянським чином повисла чорна, єзуїтська хмара. Як своє місіонарське «посланіє» видав Куліш «Крашанку русинам і полякам на Великдень 1884 р.», яку потім видав ще раз з послівям. Але «Крашанка» викликала тільки обурення серед українців і зовсім не розентузіязмувала поляків. З українців переговорював Куліш тільки з Барвінським, але недоговорившись з ним, найшов собі «однодумця» в особі москвофіла Івана Омеляновича Левицького, який мав стати редактором-видавцем угодової газети Куліша «Хутір». Зате переговорював Куліш з такими поляками, як кн. Юрій Чорторийський, кн. Адам Сапіга, Ф. Смолька та Зємялковскі, що готові були підтримати акцію Куліша грішми. Щож дивного, що Куліш остаточно таки розчарувався й не довівши до нічого путнього виїхав зі Львова до Відня, де несподівано опублікував німецьку брошуру про... «Знасилування Василіян Єзуїтами».

«Народня Рада»

На «змартвихвстанцях», єзуїтській реформі Василіян й нарешті на невдачній місії Куліша, не вичерпуються ще тогочасні спроби осідлання української стихії, що найшла собі вираз у народовецькому русі.

Коли в 1885 р. повстав у Львові центральний виборчий комітет до державної ради, москвофіли відсепарувалися від нього, а новоіменований митрополит Сильвестер Сембратович (20 лютня 1885 р.) увійшов у порозуміння з графом Альфредом Потоцьким і на спілку з ним зааранжував єзуїтсько-угодований часопис «Мир». Редактором часопису став ректор львівської, духовної семинарії о. Олександер Бачинський, а його завданням було «зректися шумного знамени народнього ідеалу» й поваливши народовецьке «Діло», віддати провід національно-політичного руху «людям лагідним і приємливим для високого правительства й поляків»... І справді, парляментарні вибори відбулися під знаком «Мира». До державної ради увійшло трьох митрополичих ставлеників (Ксенофонт Охримович, Корнило Мандичевський та М. Сінгалевич) а тільки один кандидат народовецького виборчого комітету (Василь Ковальський) та один самостійний (о. Іван Озаркевич).

Народовці, побачивши, що їх досьогочасна політична незорганізованість здає їх раз-ураз на ласку політичних противників і їхніх українських прихвостнів, приступили в жовтні 1885 р. до оснований першого по Головній Руській Раді з 1848 р. політичного товариства п. з. «Народня Рада». Ініціятором справи був Юліян Романчук, а довкола нього зібралися всі без виїмку народовецькі діячі. В статуті товариства було сказано, що «Народня Рада» ставить собі завданням розвиток української національности, як самостійної поміж словянськими, окремішної від польської й московської, шляхом реалізації забезпеченої конституцією рівноправности під політичним, культурним, суспільним та економічним оглядом.

В першому універсалі Народньої Ради була навязана нитка традиції з Головною Руською Радою з 1848 р., яку зрадила москвофільська «Русская Рада». «Ставайте до нас, горніться разом! А супроти наших ворогів сказано, що ми не хочемо нікому відбирати його справедливих прав, але хочемо мати свої права, а як стрінемо ворогів, то' за народню справу не злякаємося ані боротьби ані жертві» Покищо працював тільки головний виділ Ради, а щойно в 1888 р. скликано перші загальні збори Товариства, на яких проголошено його політичну програму, що зясовувалася в домаганню національної автономії для українців під Австрією: «Хочемо автономії країв і автономії народів, а доки не позискаємо тої другої не можемо одушевлятися для першої, бо без тамтої перша стає гегемонією».

Для цього Народня Рада, переступивши накреслену колись Юліяном Лаврівським угодовецьку лінію заявила, що «галицькі українці не можуть зрікатися ідеалу патріотів Головної Руської Ради з 1848 р. та що тому мусять настоювати на поділі Галичини на українську й польську».

Цьогож 1888 р. «Діло» почало виходити як щоденник, а народовецький рух увійшов у русло політичної програмовости й організаційної систематики.

Молода Україна

Іван Франко, пишучи свою студію-мемуар про український літературний рух двох останніх десятиліть XIX ст. висловився між іншими: «Як у лікаря нема нічого приємнішого, понад слідження, як хорий звільна приходить до здоровля, як у нього вертає органічне тепло, обіг крови наближується до правильної норми, появляється апетит, вертає блиск очей і здорова краска на обличчю, так і для історика нема нічого приємнішого, як слідити регенераційний процес нації, що з важкого, духового й політичного пригноблення, звільна, але постійно двигається до нормального життя».

Якраз такий регенераційний процес переживало українство в 90-их рр. м. в. «Інтензивність, ширина й глибина розвоєвого руху українства була в тому часі більша ніж колибудь перед тим. Ніколи досі на ниві нашого слова не було такого оживлення, такої маси конфліктів суперечних течій, полеміки різнородних думок і змагань, тихих, але глибоких переворотів».

В 90-их рр. XIX ст. народилася й оформила себе остаточно — «Молода Україна».

«В останньому двацятиліттю XIX ст., на підмогу, а почасти на зміну давнішим діячам вийшла нова генерація робітників і вкинула в прірву велику працю, велику силу гарячого запалу й тверду віру в майбутнє нашої нації. Вона розбудила пристрасти там, де перед тим була байдужність і рутина, оживила пульс народнього життя».

Повстання радикальної партії

В пору, коли народовецька партія вагалася на яку ступити у відношенню до скомпрометованого москвофільства й усе скріплюваної польської гегемонії в Галичині, вплив Драгоманова викликав серед частини галицької молоді фермент, що врешті решт оформився в створенні першої політичної партії в Галичині.

Вже перші статті Драгоманова, вмішені в москвофільсько-рутенському органі галицької молоді «Друг» (1875) мали той успіх, що від москвофільства в бік свідомого українства й щирого народолюбства перейшов цілий гурт молоді з Іваном Франком та Михайлом Павликом у проводі. Та вже в 1877 р. перевела австрійська поліція низку трусів і арештів (понад 100 осіб) серед української молоді, й закинувши їм приналежність до тайної соціялістичної організації, вимогла на суді низку діймаючих кар. Поміж арештованими й засудженими найшлися — Франко, Павлик та Остап Терлецький, що вийшовши з тюрми були ще покарані загальним бойкотом галицького громадянства. Воно, без ріжниці переконань, злякалося натиску поліції на поступову молодь, що по словам Франка — «опинилася в положенню банітів, викинених із суспільности».

Не дивлючись на все те, Павлик і Франко, при моральній і матеріяльній допомозі Драгоманова, починають у 1878 р. видавати перший український, соціялістичний часопис «Громадський Друг», а по його припиненню прокураторією збірки «Дзвін» та «Молот». Разом з женевською «Громадою» Драгоманова, ці публікації. робили своє. З початком 1890 р. почав виходити, під редакцією Франка й Павлика, радикальний часопис «Народ», а в осені тогож року оформилася нарешті Українська Радикальна Партія. В днях 4—5 жовтня 1890 р. відбувся у Львові перший зїзд галицьких «драгоманівців», у якому, крім Франка, Павлика, Терлецького, Евгена Левицького й сеймового посла Теофіля Окуневського, приняло участь біля 30 осіб.

На зїзді усталено програму партії, що в своїй «максимальній» частині проголосила:

1. В суспільно-економічних справах змагаємо до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціялізму, то є, хочемо колективного устрою праці й колективної власности продукційних засобів.

2. В політичних змагаємо до повної волі особи, слова, сходин і товариств, друку й совісти, забезпечення кожній одиниці, без різниці пола, як найповнішого впливу на вирішування всіх питань політичного життя; автономії громад, повітів і країв у справах, що тільки їх торкаються, та уділення кожному народові можности як найповнішого культурного розвитку.

3. В культурних справах стоїмо на грунті позитивної науки, за раціоналізмом у справах віри і реалізмом у мистецтві, та домагаємося, щоби всі здобутки культури й науки сталися власністю всього народу.

В «мінімальній» частині радикальної партії було сказано: