Богдан Лепкий з когорти незаслужено забутих..., Детальна інформація

правителя держави — факт в історії Київської Русі безпрецедентний. Жінка сіла на княжий престол. І не просто сіла, і не тільки не стала маріонеткою у руках княжих мужів, а зуміла дуже скоро зміцнити, централізувати свою владу. Прославилася також як далекоглядний політик. У відносинах з іншими державами намагалася дотримуватися добросусідських взаємин, розвивати з ними торгівлю, обмінюватися послами. І ніколи не йшла на однобічні поступки, не схиляла голову перед диктатом. Навпаки — проявляла твердість, силу волі, не прощала підступу і зневаги. її велич полягає ще й у тому, що вона перша серед київських князів, не рахуючи Аскольда і Діра, зуміла збагнути перевагу християнської релігії над язичницькою. Охрестившись, вона власним прикладом спонукала свого внука князя Володимира прийняти християнство в державному масштабі. Роль цієї акції у культурному та освітянському розвитку нашого народу неможливо переоцінити...

Правда, у повісті зображено передусім не діяння княгині, а її духовний світ. В її душі постійно точиться боротьба. З одного боку, Ольга як християнка повинна дбати про спасіння своєї душі, проявляти милосердя, прощати провини, з другого — тримати підлеглих у послуху, карати їх, бо вона — княгиня. Сум'яття її посилюється ще й тим, що вона не знаходить спільної мови з князем Святославом. Розуміючи, що її син занадто захоплюється завойовницькими походами, не дбає про свій тил, навіть нехтує безпекою Києва, вона робить спробу спам'ятати його, просить припинити війни і взятися за розвиток культури та торгівлі. Коли ж переконалася, що Святослав злегковажив її порадою, у своїх думках намагається виправдати його вчинок. Русь, мовляв, мусить сильною бути, а сила здобувається тільки на війні, без неї воїни можуть знікчемніти і втратити здатність тримати в руці зброю.

У повісті цікаво змальовано образ князя Святослава, його невгамовну вдачу. Він — буря, ураган, грім, блискавка. Всі помисли і мрії князя — війни, бої, січі, перемоги. Він ненаситний перемогами. І чим більше їх здобуває, тим сильніше відчуває потяг до нових походів. Суть його натури автор оригінально передає через згадку про сон, що його князь бачив ще в дитинстві. Йому приснилося, що буцімто він уже завоював усі країни і, зупинившись перед великою водою, почав розглядатися навколо, чи не побачить ще хоч би одного ворога. Не було нікого. На цілім світі не стало ворогів. І Святославу раптом стало страшно. З ким же воювати? Безділля! І як же втішився він, коли протер очі й переконався, що це був тільки сон, пустий хлоп'ячий сон.

Дуже колоритна в повісті постать молодого воїна Вадима. Його образ не просто плід фантазії письменника, а має під собою цілком реальний грунт. У багатьох літописах, у тому числі в Іпатіївському,

Львівському, першому Псковському, зберігся переказ про молодого киянина, який врятував своє місто від печенігів. Відомий російський скульптор минулого століття Матвій Чижов навіть створив скульптуру, зобразивши молодого юнака з вуздечкою, який пробивається до своїх воїнів через натовп печенігів. Богдан Лепкий блискуче використав літописні відомості про цього хороброго юнака.

У повісті «Каяла» описується конкретний історичний факт: похід у 1185 році новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців. Повість тісно перегукується з відомою поемою «Слово о полку Ігоревім» та розповідями Іпатіївського літопису. Саме звідти автор черпав джерельну наснагу для написання свого твору.

За манерою побудови, розгортанням сюжету, характеристикою персонажів, їх мови, внутрішніх монологів, описів природи «Каяла» співзвучна з повістю «Вадим». І це не дивно. В обох творах йдеться про схожі події в історії Київської Русі. Дарма, що вони відбувалися на різних соціально-політичних фонах. І в середині X століття, і в кінці XII століття Русі доводилося воювати з кочовими племенами, які нападали зі степів. Різниця полягала в тому, що під час князювання Святослава Ігоревича держава була міцною, централізованою і у війнах з печенігами він особливих труднощів не відчував. Кінець XII століття характеризується іншими суспільними процесами. Русь занепадає. Замість єдиної держави виникло багато удільних князівств, які часто-густо не тільки конфліктували — воювали між собою. Постійні чвари ослаблювали сили князів. З їх міжусобиць користалися половці і набігами спустошували міста та села, нищили культуру, полонили людей.

Ради істини треба зазначити, що руські князі не раз робили спробу об'єднатися і виступити проти спільного ворога, але особисті амбіції, претендування на старшинство, а інколи — й пряма зрада зводили ці зусилля нанівець.

Одним із нещасливих виступів проти половців був похід князя Ігоря у союзі зі своїм братом, трубецьким князем Всеволодом, сином Володимиром, що вже окремо княжив у Путивлі, та рильським князем Святославом Ольговичем. їх сили були малочисельні, і протистояти половцям вони не змогли. Могутні сусіди руки допомоги їм не простягнули. Така політика князів-уособників прирекла Ігоря на поразку. Все це яскраво змальовується в повісті «Каяла».

Назва її походить від річки, над якою відбулася вирішальна битва. Опукло, карбкувато, наче різцем по дереву, Лепкий вирізьблює своїх героїв. Ось брати Ігор та Всеволод Святославовичі. їх єднають мужність, хоробрість, ненависть до ворога, а різнять чисто людські особисті якості. Всеволод, мов лісовий тур, рветься до бою, тому й прозваний Буй-Туром. Ігор і характером, і душею ніжніший, ближче сприймає біль своїх рідних, насамперед дружини княгині Єфросинії.

10

Особливо вдався автору образ дружини Ігоря Євфросинії Ярославівни (очевидно, ім'я церковно-календарне, світське, на жаль, невідоме), дочки славного галицького князя Ярослава Осмомисла. І не дивно. Прецедент уже був: оспівування Ярославни (так шанобливо називає її автор) у поемі «Слово о полку Ігоревім».

Між поемою і повістю Лепкого багато спільного. Разом з тим, не можна сказати, що письменник скопіював видатну історико-літера-турну пам'ятку. Лепкий наділяє свою героїню цілком земними рисами, на перший план висуває її переживання за чоловіком і сином, які можуть не повернутися з бою. В поемі ж Ярославна більш одухотворена, метафоризована. її жалібне голосіння-заклинання на забо-ролі Путивля — своєрідна молитва за спасіння чоловіка. Але і в поемі, і в повісті постать Ярославни сприймається як вічний символ жіночої вірності, чистоти і кохання.

У повісті «Каяла» є ще цікаві образи двох юнаків: Володимира, сина Ігоря та Ярославни, і її брата Данила, що приїхав до неї у гості з далекої галицької землі. Якщо молодий князь Володимир відзначається сміливістю і першим рветься до бою, незважаючи на небезпеку, то Данило (в інших творах відомий під іменем Володимир) — людина особливого складу. Він — співець, гусляр, його покликання не стільки гострий меч, як оспівування княжих походів. Лицар Буй-Тур навіть кпить з нього, закликає поміняти гуслі на меч. І хоч Данило сміливо бився з ворогом, був поранений і потрапив разом з Ігорем у полон, його місце у творі слід сприймати в іншій інтерпретації. Адже Лепкий недвозначно натякає, що Данило як поет має намір оспівати події, свідком яких був. Він обіцяє сестрі подарувати пісню: «Вся наша слава й неслава, честь і гріх, провина й покаяння — всі ми в ній житимемо. І я теж. Хоч мене не буде ні в житті, ні в пам'яті людській».

Отже, Лепкий торкнувся дуже полемічного питання про автора поеми. Скільки гіпотез, версій, припущень виголосили дослідники, вчені, літературознавці, історики щодо автора цього історико-літера-турного шедевра. Та все марно. Нам здається, що найбільш аргументоване серед них — дослідження лауреата Шевченківської премії письменника Степана Пушика. На основі словникового аналізу він твердить, що автор поеми «Слово о полку Ігоревім» — син галицького князя Ярослава Осмомисла, себто брат Ярославни. Таким чином думки двох письменників, які представляють різні епохи, цілком сходяться...

Нарешті кілька слів про повість, чи то пак історичне оповідання (так визначив жанр твору автор) «Орли». Події, які описує Лепкий,— це одна з найсумніших сторінок нашої історії середини XVIII століття, коли російський царизм, наслідуючи політику Петра І, усе більше і більше поневолює Україну, перетворює її на колонію. На

11

жаль, цей трагічний відтинок історії — біла, а разом з тим і чорна плями. Цю тему обминають не лише історики, а й письменники Повість «Орли» в якійсь мірі змушує нас замислитися над тим, хто ми і чиї діти, що так безславне не змогли відстояти свої права, записані в березневих статтях, складених на основі Переяславського договору 1654 року.

Період, про який йдеться в повісті, в історії України називається «міжгетьманством». Після смерті гетьмана Данила Апостола з 1734 аж по 1750 рік, себто моменту обрання останнього гетьмана Кирила Розумовського, на Україні правило так зване «Правлєніє гетьманського уряду», яке складалося з шести осіб: трьох представників царського двору і трьох — української козацької старшини. Фактично ж при владі знаходився намісник імператриці Анни Іоанівни князь Шаховський, що намагався в усьому копіювати норов своєї повелительки, тієї, про кого історик В. О. Ключевський писав: «Це царювання — одна з похмурих сторінок нашої історії, і найбільш темна пляма на ній — сама імператриця».

Свавілля, сила кулака, жорстокість, приниження гідності народу — ось основні напрямки політики царизму щодо України. Саме тоді відбулося дальше обмеження її автономії, посилення феодально-кріпосницького гніту селянства, ліквідація решток правових норм козацької старшини, яка не хотіла схиляти голови перед царськими сатрапами.

Саме про цей жахливий період розповідає повість Богдана Лепко-го «Орли». Хоч твір за обсягом скупий і обмежується по суті однією сюжетною лінією, автор спромігся на конкретному факті показати тогочасну історичну епоху. У творі багато посилань на правдиві події, згадуються імена полководців російської армії, називаються місця битв та інші історичні події. Випадок з царськими орлами, від чого й пішла назва повісті, теж не вигадка. Через зображення орлів на кахлях печі справді постраждав один козацький старшина з Чернігівщини.

Герої повісті «Орли» — і сотник Тригуб, і його дочка красуня Орися, ключниця Векла, німий — змальовані автором хоч і сумними фарбами, зате з любов'ю, зі співчуттям до їх страждань, яких вони зазнають від прибулого у містечко війська. Тепло, ніжно, якось цнотливо розповідається в повісті про кохання Орисі та Петра Су-лими. Зате злим стає перо письменника, коли описує офіцера Чека-тунова, людини жорстокої, підступної, здатної на будь-який злочин.

Дещо осібно у порівнянні з трьома іншими творами стоїть повість «Крутіж». І хоч вона теж історична, з часів козаччини, як і «Орли»,— має свою відміну: більш романтична, більш пригодницька, більш напружений сюжет, в ній чимало бойових сцен, двобоїв, а

то й просто герців. Словом, у повісті є все те, що так подобається юному читачеві. .

Сама назва «Крутіж» свідчить, що письменник звернувся до трагічного періоду нашої історії. Точніше буде сказати, що автор описує початок руїни, яка наступила після смерті гетьмана Богдана Хмельницького у результаті жахливого розбрату між його наступниками. Ворохобня, інтриганство, підступництво, фарисейство, зрада — хронічна недуга в політичному житті України того часу. Від того страждав її нарід; польські, московські, татарські орди плюндрували міста та села, вбивали~чи поярмлювали людей. У повісті безпосередньо не діють гетьмани Іван Виговський, Юрій Хмельницький, претенденти на булаву Павло Тетеря, Василь Золотаренко, Цюцюра, Брюховець-кий, Сомко, інша козацька старшина,— але їх вплив на тогочасні події дуже відчутний. Автор це передає через своїх героїв: Валентія Босого (Босаковського), зубожілого шляхтича, балагура і вигадника, але щирого, хороброго і чесного козака, юнака Бориса Крученка, бандуриста Помела, козака Журби та інших. У повісті цікаво змальовано образ дочки Богдана Хмельницького Олени, в яку безнадійно закоханий Босаковський. Неординарністю привертають увагу такі персонажі, як подружжя Устя та Улас, Фтерапонт.

У творі вчувається жива пам'ять, любов і пошана до покійного гетьмана Богдана Хмельницького. Трагізм оповіді посилюється тим, що винуватці розрухи на Україні в тій чи іншій мірі зв'язані родинними узами. Перша дружина Богдана Хмельницького, мати Юрія, походила з сім'ї Сомків, третя — Золотаренків, старша його дочка Катерина вийшла заміж за брата Івана Виговського полковника Данила Виговського, молодша Олена — за їх прибічника полковника Івана Нечая. Міжусобиця між ними супроводжувалася вбивствами, спустошеннями, грабунками, насильством, від чого найбільше страждали прості люди. Словом, повість «Крутіж» репрезентує одну з важливих тем Богдана Лепкого — зображення зубожілої української шляхти і служіння рідному народові.

Для всіх чотирьох повістей характерним є те, що автор дуже точно, навіть педантично описує історичні події; характеризуючи політичних діячів, проявляє повну об'єктивність, з відповідальністю ставиться до географічних назв.

Прозаїчний доробок Богдана Лепкого далеко не обмежується повістями, опублікованими в книзі. Це радше спроба привернути увагу нашого молодого покоління до творчості талановитого письменника. Хочеться вірити в те, що незабаром побачать світ й інші його повісті та романи. А їх написано стільки, що годі перерахувати. Та все ж основне місце в його історичному набутку займають твори про період гетьманування Івана Мазепи, відомого політичного діяча, однієї з найяскравіших постатей тогочасної Європи. На жаль, діяль-



12