УПА, Детальна інформація

Антинімецькі настрої ще більше посилилися, коли нацисти вирішили використати Україну не лише як головного постачальника продуктів, а й як джерело примусової праці для недостатньо забезпеченої робітниками промисловості та сільського господарства Німеччини. Спочатку українці самі їхали працювати до Третього рейху, рятуючись від скрутних умов на батьківщині або щоб набути якоїсь спеціальності. Проте коли стало відомо про жорстоку трудову дисципліну, презирливе ставлення до робітників зі Сходу (ОїіагЬеііег), сміхотворно мізерні заробітки, люди всіма можливими засобами почали уникати цього. Із початку 1942 р. поліція Коха була вимушена проводити масові облави, хапаючи українську молодь на базарах, при виході з церков чи кінотеатрів, щоб відправити її до Німеччини. Про «перевагу», яка надавалася українцям у трудовій мобілізації до Німеччини, свідчить те, що з 2,8 млн. остарбайтерів наприкінці війни 2,3 млн. походили з України.

Страхітлива жорстокість нацистської влади проявлялася також у ставленні до

міського населення та інтелігенції. Кох різко обмежив надходження продуктів харчування в міста, стверджуючи, що українські міські центри непотрібні. У майбутньому німці планували перетворити Україну на цілком аграрну країну, а в даний момент Німеччині самій були потрібні ті продукти, що їх споживали українські міські мешканці. В результаті голод став звичайним явищем, а багато жителів міст були змушені перебиратися на село. Київ, наприклад, втратив близько 60 % жителів. У Харкові, населення якого під час приходу німців налічувало 700 тис., за всю війну для роботи в Німеччині було вивезено 120 тис. мешканців, ЗО тис. розстріляно й 80 тис. померли з голоду.

Незабаром після приходу німців на Україні виник підпільний рух, що був головним чином реакцією на політику нацистів. Йому сприяло те, що німцям бракувало війська для належного контролю над величезними захопленими територіями. До того ж на Україні вже існували підпільні організаційні мережі ОУН, більшовиків і — на північному заході — поляків, кожна з яких мала власні партизанські сили. Рекрутів для партизанської війни з німцями було достатньо — їхні ряди поповнювали найрізноманітніші особи: колишні червоноармійці, українські націоналісти, члени комуністичної партії, євреї, перебіглі поліцаї, утікачі-остарбайтери тощо. До них приєднувалися ті, хто просто шукав нагоди

виступити проти нацистів. Оскільки велика частина України є степом і тому непридатна для партизанської війни, то партизани в основному зосереджувалися в північно-західній частині країни — в лісах Волині, болотах Полісся та Карпатах.

Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку, як не дивно, не були пов'язані з ОУН. Як тільки вибухнула нацистсько-радянська війна, місцевий український діяч Тарас Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував на вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою «Поліська Січ» (пізніше перейменовану на Українську повстанську армію) з метою очищення свого регіону від залишків Червоної армії. Коли під кінець 1941 р. німці спробували розпустити його частину, він повів своїх бійців «у ліси», щоб воювати як із німцями, так і з більшовиками. У 1942 р. невеликі підрозділи створили на Волині члени ОУН-Б та

ОУН-М, що ховалися від переслідувань Коха.

Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили, поклавши тим самим початок регулярній українській армії, котра, як вважалося, знадобиться, коли закінчиться нацистсько-радянська війна. До цього краху спонукали й такі нагальні причини: по-перше, з посиленням німецьких репресій проти місцевого населення селяни вимагали, щоб ОУН вжила заходів для їхнього захисту, й, по-друге, коли наприкінці 1942 р. з Білорусії у Північно-Західну Україну почали проникати радянські партизани, потрібно було, щоб ОУН узяла на себе роль «народної армії», перш ніж це зроблять більшовики.. У результаті об’єднання окремих відділів Української національної самооборони, січових військових формувань ОУН у жовтні 1942р. була створена Українська Повстанська Армія ( УПА ). Вона стала грізною військовою силою, яка повела боротьбу як проти німецьких загарбників, так і проти більшовицьких партизанів. Улітку 1943р. УПА здійснила низку успішних боїв з окупаційними військами, внаслідок яких величезні території України були фактично під її контролем.

21-25 липня 1943р. відбувся ІІІ Надзвичайний збір ОУН, який визначив головні програмні вимоги організації в нових умовах: право кожного народу на творення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національної приналежності, свобода слова, друку, совісті й світогляду. Збір заявив , що ОУН бореться проти імперіалізму та проти імперій, тому має за противника як СРСР, так і нацистську Німеччину.

У середині 1943р. УПА С.Бандери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т.Бульби-Боровця та частини ОУН А.Мельника. рештки її утворили незалежне партизанське зєднання під назвою Українська Народна Революційна Армія (УНРА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів та німців аж до кінця 1943р. (на той час Т.Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору).

З кінця 1943р. центр УПА перенісся в Галичину, де тривала боротьба проти німецького терору. У зв’язку з територіальним поширенням дій УПА розділилася на кілька груп: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь, УПА-Схід. Для загального керівництва було створено Головне командування УПА з Головним військовим штабом, який очолив безстрашний борець за волю України Роман Шухевич. Восени 1943р. Головне командування УПА прийняло рішення створити посаду Головного командира УПА, яким і став Р.Шухевич під псевдонімом Тарас Чупринка ( спочатку в ранзі підполковника, а з 22 січня 1946р.- у ранзі генерала-хорунжого ). На початку 1944р. УПА, за приблизними даними, нараховувала 100 тис. вояків.

Активізація дії УПА у західних регіонах України викликала занепокоєння не лише в німецького , а й у радянського командування, оскільки повстанці ставали “третьою силою”, що намагалася втримати під своїм контролем значні території. Численні криваві сутички з радянськими партизанами свідчили , що УПА хотіла охопити якомога більше українських земель і ні з фашистами, ні з більшовиками владу ділити не збиралась. Щоб не випустити ситуацію в західноукраїнських землях з-під контролю, у серпні 1943р. за наказом радянського командування з Білорусії в район Ковеля та Любомля було перекинуто 2 тис. радянських партизанів, але, втративши в протистоянні з повстанцями півтори тисячі осіб, ці формування були змушені відійти. Про намагання УПА утвердитися як “третя сила” свідчить статистика: лише в жовтні-листопаді 1943 року вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів.

Повстанці були змушені в роки війни воювати ще й на третьому фронті – проти поляків. Початком конфлікту стали масові вбивства українців Холмщини та Підляшшя, здійснені польською Армією Крайовою 1941р. Незабаром ці терористичні акції були поширені й у Галичині та на Волині. Тільки на Холмщині 1943-1944рр. польські формування знищили майже 5 тис. українців. Спроби керівництва УПА досягти порозуміння і звертання митрополита А Шептицького успіху не мали. На Волині, в Галичині розпочалася різанина, жертвою якої стали не лише солдати, а й десятки тисяч мирних жителів, як українців так і поляків. Кривава українсько-польська боротьба, то спалахуючи, то затухаючи, тривала аж до 1947р.

Центральна ідея, яку відстоювало УПА , сформульована в одній із листівок: “Ми боремося за Українську державу, а не за чужий імперіалізм. Ми мусимо берегти наші сили, бо ми впевнені, що війна у своїй кінцевій фазі надасть нам державу”. Зростання лав УПА , поновлення загонів людьми різних національностей та політичних поглядів зумовлювали необхідність суттєвого перегляду ідеології і політики.

З наближенням лінії фронту до підконтрольних УПА територій її керівництво спочатку вирішило зайняти позицію невтручання в протистояння між вермахтом та Червоною армією. У цей час ставка робилася на збереження та зміцнення своїх сил, очікуванням слушного моменту для вирішального удару. З огляду на це, очевидно, і слід сприймати укладення угоди про ненапад у липні 1944р. між невеликою частиною УПА, що перебувало в горах на німецькому боці фронту, і вермахтом. Проте це були не союзницькі відносини, а вимушені кроки обох сторін. Німеччина вже не мала ілюзій щодо українського руху, про що вказано в одній з інструкцій головного штабу вермахту: “З огляду на ... ненадійність , не може бути мови про якісь спільні дії з УПА з подальшою метою. УПА...відмовляється воювати на боці німецького вермахту”. І хоча на цьому етапі боротьба повстанці проти фашистських окупантів мали затухаючий характер, вона все ж тривала майже до останніх днів німецької окупації. 1 вересня 1944р. у районі Коломиї відбулася остання сутичка повстанців з гітлерівцями.

Отже, у роки Другої світової війни основною стратегічною метою ОУН-УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти роль “третьої сили “, що представляє та відстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти – проти німецьких окупантів, радянських партизанів та польських формувань. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватись своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, очікування слушного моменту для вирішального удару.

З кристалізацією справжніх намірів окупаційних властей в Україні наростав радянський партизанський рух. У своєму розвитку він пройшов кілька етапів. Перший – “зародження і становлення” – тривав із початку війни і до кінця 1942 року. Його змістом було збирання сил, визначення оптимальних організаційних норм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий – “стабілізації” – тягнеться до середини 1943 року. Поява штабів партизанського руху, матеріальна допомога Великої землі дає змогу боронити не тільки власні бази, відбиваючи каральні акції фашистів, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій. Третій – “активних наступальних дій” – триває до цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду характерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій.

На початковому етапі війни перші виступи в тилу були нечисленними і неорганізованими. За донесеннями із штабу вермахту в Україні дії партизан не були активними аж до квітня 1943 року.

На початковому етапі партизанського руху дуже гостро відчувався дефіцит підготовлених партизанських кадрів, кваліфікованих командних кадрів, військових фахівців – радистів, мінерів – підривників, шифрувальників. Партизанські загони і підпільні групи були недостатньо організовані і підготовлені для роботи в тилу. Через це як свідчить один з керівників партизанського руху в Україні І.Старинов із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були залишені в перший рік війни на окупованій території, на червень 1942р. були дані лише про 22 діючих загони. Решта розпалося або була розгромлена. Отже, кінець 1941 і початок 1942рр. був найтяжчим, найтрагічнішим в історії радянського партизанського руху на території України. Лише на кінець 1942р. зявилися переконливі ознаки його відродження.

30 травня 1942 року при Ставці Верховного Головнокомандувача було створено Центральний штаб партизанського руху. Через місяць формується Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т.Строкарем.

Спираючись на підтримку місцевого населення, знання місцевості, координацію дій і матеріальну підтримку з Великої землі, партизанський рух набирає сили, сіючи серед німецьких солдатів постійне відчуття небезпеки. Особливу активність партизанський рух виявив у вирішальному 1943 році: цього року партизани в окупаційній зоні підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. “Рейкова війна” стає однією з основних форм партизанської активності, оскільки вона давала змогу наносити потужні руйнівні удари малими силами.

Всього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. В період 1941 – 1945 рр. у партизанських загонах і з’єднаннях налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули.

Отже , радянський партизанський рух в окупованих районах України у своєму розвитку пройшов кілька етапів, від зародження до широкого розгортання та активного протистояння фашистам. Стримуючими чинниками його розвитку (особливо в початковий період) стали: наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30 – х років і призвела до згортання підготовки кадрів і вироблення засобів для ведення “малої війни”, ліквідації документації та партизанських схованок та баз; дефіцит підготовлених партизанських кадрів; відсутність координаційного центру, погане постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами; жорстоке придушення окупаційними властями будь – яких виявів опозиції фашистському режиму. Створення Центрального партизанського штабу, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних методів боротьби (”рейкова війна”) і значна підтримка місцевого населення дали змогу партизанському руху перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на важливий фактор війни, на справжній другий фронт.

Література.

РумянцевВ.О. Страхов Н.Н.: “Історія держави і права України”, 1992р.

Бойко, “Історія України”, 2002р.

Микола Либідь, “УПА”

Орест Субтельний, “Історія України”, 1991р.