Доля людини в XX столітті, Детальна інформація

Реферат з соціології

ДОЛЯ ЛЮДИНИ В XX СТОЛІТТІ

«Сова Мінерви вилітає в сутінки»,— писав Гегель, маючи на увазі, що осмислення будь-яких подій починається лише після того, як вони вже відбулися, або, принаймні, наближаються до завершення. Тому, мабуть, не випадково наприкінці кожного століття робляться спроби підбити його головні підсумки. Що ж нового — хорошого чи поганого принесло нам XX століття, як воно вплинуло на життя і погляди людей?

Тріумфи і трагедії XX століття. Ніколи раніше людство не досягало таких вершин свого технічного та інтелектуального розвитку, яких воно досягло в нашому столітті. На самому його початку вчені змогли проникнути у світ атома, і відтоді вони не припиняють досліджувати невідомий людям інших століть мікросвіт, роблячи у ньому нові й нові відкриття. У цьому ж столітті людина вперше покинула свою колиску — Землю і залишила свій слід на поверхні Місяця. Людство почало активно опановувати повітряний простір і підводний світ. Воно заглибилося у земні надра — і для нього стали доступними майже всі природні багатства, накопичені на Землі природою упродовж мільйонів і мільярдів років. На самій земній поверхні зникли «білі плями» і майже не залишилося куточка, куди б не ступала нога людини або куди б не проникав її погляд із космосу.

Саме в XX столітті виникли такі наукові дисципліни, як теорія відносності, квантова механіка, ядерна фізика, кібернетика, хімія полімерів, інформатика, молекулярна біологія, які визначають обличчя сучасної науки.

Незрівнянно зросла енергетична озброєність і міць людства. Воно надійно впрягло в колісницю своєї історії електричну енергію, яка ще на початку століття здавалася майже дивом. Розпочалося освоєння атомної і сонячної енергії. Вперше були створені електронно-обчислювальні машини, які відкрили нову еру роботів та інформатики.

Справжня революція відбулася у засобах зв'язку і спілкуванні людей. Завдяки застосуванню радіо, телебачення і телефону в сотні і навіть у тисячі разів зросла швидкість передачі інформації — люди можуть чути і бачити майже все, що відбувається у різних куточках нашої планети. Автомобільні й залізничні магістралі густим павутинням вкрили материки, а повітряні лайнери, які почали теж застосовуватися лише в XX столітті, зробили швидким і зручним міжматерикове сполучення.

Саме в нашому столітті, завдяки досягненням хімії, люди навчилися створювати і широко використовувати нові штучні речовини і матеріали, яких не існувало в природі. Досягнення біології не тільки розкрили таємниці життя, але й допомогли людям сконструювати механізми, які будовою і функціями нагадують живі органи. Дивом нашого часу можна вважати також проникнення у механізм спадковості і структуру мозку. На цій основі маємо також разючі досягнення в галузі генетики й медицини.

Успіхи історичної науки дали змогу розширити наші знання про минуле людства, повернути із забуття цілі цивілізації. Згадаймо хоча б археологічні відкриття Едварда Еванса і Генріха Шлімана, які ознайомили людей XX століття з крито-мікенською культурою.

Поряд з їхніми іменами на скрижалях людської пам'яті навічно вписані золотими літерами прізвища і таких видатних людей XX століття, як Альберт Ейнштейн, Норберт Вінер, Володимир Іванович Вернадський, Юрій Гагарін, та багатьох інших. І це також є свідченням того, що XX століття зробило величезний внесок у загальнолюдські досягнення, зокрема і в розвиток науки і техніки (не випадково ж його називають століттям науково-технічної революції).

Але XX століття багате не тільки на досягнення й тріумфи. Сотні видів рослин і тварин, що безслідно зникли з Землі, мільйони неповноцінних людей, що народжуються у кожному поколінні, висихаючі моря і забруднені річки, озонові дірки і кислотні дощі — усе це теж, на превеликий жаль, своєрідні «досягнення» нашого століття.

Саме у XX столітті майже буденним явищем стала загибель мільйонів і мільйонів людей. Якщо за попередні сто років від війн загинуло менше 6 млн., то лише у першій половині XX століття світові війни відібрали життя у 65 млн. чоловік, не кажучи вже про десятки мільйонів тих, хто був скалічений і на все життя залишився інвалідом. Лише в концтаборах під час останньої світової війни було замордовано 11 млн. чоловік. А скільки людей, які перенесли на собі тягар війни, передчасно померли або втратили здоров'я!

Проте у XX столітті люди гинули не тільки на полях битв. Якщо під час війни мільйони людей ставали просто «гарматним м'ясом», то у так звані мирні часи вони перетворювалися на просте знаряддя виконання волі «вождів», «великих керманичів» або «фюрерів», які, прикриваючись «інтересами народу», нації або класу, здійснювали свої людиноненависницькі експерименти в різних країнах світу. Згадаймо хоча б фашизм у Німеччині та Італії, сталінську диктатуру у Радянському Союзі, «культурну революцію» Мао Цзедуна у Китаї, режим Пол Пота у Кампучії, хунту Піночета в Чилі.

В умовах цих тоталітарних режимів абсолютній більшості людей відводилася роль «гвинтиків» державної машини, відкидалося право людини на власну індивідуальність, на свободу не тільки дій, але й слів та думок. Найменший протест, спроба якось захистити свої права та інтереси переслідувалися й каралися. Ціла система репресивних органів була спрямована на те, щоб поселити страх у людських душах, викликати між людьми взаємну підозру і недовіру, принизити людську гідність.

Нам відомо зараз, чого варте було людське життя у країні, про яку ще донедавна співали: «Я країни іншої не знаю, де людина вільно так живе». Тут, починаючи з революції, мільйони людей ставали жертвами «білого» і «червоного» терору, гинули безслідно у сталінських гулагах як «вороги народу», вимирали цілими родинами, як це було, наприклад, в Україні під час жорстокого голодомору. За жменю зібраних колосків, за п'ять хвилин запізнення на роботу, за необережно сказане слово, за відмову доносити на свого ближнього людина часто навіть без суду і слідства могла бути позбавлена волі. Вона розглядалася лише як засіб виконання державних планів, інструмент побудови «світлого майбутнього».

Звичайно, в цих умовах людина була абсолютно незахищеною, її життя і життя її близьких повністю залежали від ворожих людині і непідвладних її контролю соціальних інститутів і сил. Це породжувало почуття безнадії, невпевненості, страху, було основою виникнення всіляких міфів і створення в людській уяві різного роду ідолів.

Не була абсолютно вільною людина і в капіталістичних країнах Заходу. І тут дуже часто вона виявлялася беззахисною перед дією невблаганних законів ринку, перед економічними кризами і безробіттям, перед жорстким контролем з боку держави, перед загрозою мафіозних структур та інших злочинних організацій. У зв'язку з цим людина відчувала себе іграшкою в руках невблаганних і ворожих їй сил. Як відзначали західні соціологи, у XX столітті людина перестала бути вільною, перестала належати собі не тільки на виробництві, а й у побуті, де її вчинки, смаки, думки опинилися під диктатом реклами, масової культури і засобів масової інформації. Відчуження людини від засобів виробництва, від політичної влади доповнилося в XX столітті відчуженням людини від людини.

Ще трагічнішою була і залишається доля людини в країнах, що розвиваються, де мільйони людей, унаслідок економічної відсталості цих країн, позбавлені можливості задовольняти навіть елементарні потреби.

Ось таким багато в чому невтішним і дуже суперечливим нам бачиться сьогодні наше XX століття. І, певна річ, ті зміни і події, що відбувалися в ньому, не могли не вплинути на погляди і думки людей.

Надії і розчарування. XX століття починалося, як відомо, з великих сподівань і надій, а інколи і впевненості у тому, що у ньому настане край усім людським несправедливостям та стражданням, зникнуть хвороби і голод, панування одних людей над іншими, припиняться кровопролитні війни і людство заживе однією спільною сім'єю, у якій всі люди будуть рівні і кожна людина буде вільною і щасливою.

Сьогодні ми можемо, мабуть, сказати, що певною мірою деякі з цих сподівань здійснилися. В багатьох країнах люди справді почали жити краще, досягай гарантованого забезпечення своїх демократичних прав і свобод. З політичної карти світу зникли домініони і колонії. Значно розширилося співробітництво між різними народами, і в багатьох випадках відносини між ними стали більш цивілізованими.

Разом з тим наше століття можна назвати й століттям великих розчарувань. Це розчарування, насамперед, в ідеї прогресу, в можливостях людей свідомо творити свою історію, підпорядковуючи її інтересам самої людини.

В XX столітті мільйони людей у всьому світі свято вірили в можливість реалізації соціалістичних ідей, втілення яких привело б до створення суспільства більш гуманного і справедливого, ніж капіталістичне. У зв'язку з цим великі надії покладалися на будівництво соціалізму в СРСР. Цей невдалий соціальний експеримент підірвав у багатьох людей віру у можливість прогресивних соціальних перетворень взагалі, як це було, наприклад, і під час «великої депресії» 30-х років у США. Зараз вчені ще дискутують відносно того, чи самі ідеї соціалізму виявилися не життєздатними, чи неправильним було їх втілення, але зрозуміло одне: жодна, навіть найкраща мета не може виправдати злочинних засобів. Шляхом насильства, на крові і жорстокості не можна зробити людей щасливими.

Величезні надії у нашому столітті пов'язувалися також із науково-технічним прогресом, з тими можливостями, які створювалися ним у розвитку продуктивних сил людства і підкоренні природи.

Проте, як виявилося насправді, науково-технічний прогрес не тільки приніс людству блага технічної цивілізації і дав можливість підкорити багато стихій природи, але й породив чимало нових, невідомих раніше проблем, призвів до реальної можливості самознищення людства, до загрози самому його існуванню.

Зміни, що відбувалися протягом XX століття в житті людства, знаходили своє певне віддзеркалення і в філософії. Представники різних філософських шкіл і напрямів намагалися осмислити ці зміни, з'ясувати їх глибинні причини, виробити до них певне ставлення. Внаслідок цього утворювалися нові форми сприйняття світу і розуміння самої людини.

Уже соціальні катаклізми (війни, революції, економічні кризи), що відбулися в першій чверті нашого століття, змусили багатьох людей відмовитися від наївної віри у те, що вони живуть у світі, де «все йде на краще». Філософським виразом цього стала відмова від ідеї соціального прогресу. Великого поширення набули погляди представників так званої філософії історії, наприклад О. Шпенглера, згідно з якими людська історія — це існування багатьох незалежних одна від одної і замкнених у собі «локальних цивілізацій». Існування цивілізацій подібне до життєвого циклу організму і включає в себе такі етапи, як дитинство, юність, зрілість і старість. Саме «старечим маразмом» і безсиллям пояснювали представники цього напряму неспроможність «західної цивілізації» подолати кризові явища в суспільному житті і знайти розумне розв'язання існуючих суперечностей.

Разом з тим існували й інші спроби пояснення «нерозумності» людської історії. Однією з найпоширенішим серед них стала думка про нерозумність і недосконалість самої людини. Людина нібито від природи є злою й агресивною істотою. Тому війни, революції, злочинність слід розглядати як цілком закономірні прояви людської агресивності.

Певною мірою з розуміння недосконалості людини виходили у своїх поглядах і ті соціальні мислителі, як вважали за необхідне встановлення жорсткого контролю за людськими діями з боку суспільства і його інститутів, обмеження свободи і підпорядкування цих дій інтересам суспільства. Ці ідеї розроблялися як на Заході, наприклад у концепції панування «раціональної бюрократії» Макса Вебера або в теорії «структурного функціоналізму» Р. Мертона і Т. Парсона, де людині відводилася лише роль виконавця певних соціальних функцій, так і в тоталітарних країнах, де людина, по суті, «розчинялася» І певних соціальних спільностях (народі, нації, класі партії тощо), яким вона повинна була бути повністю підпорядкована. Нарешті, деякі представники структуралізму взагалі проголосили положення про «теоретичну смерть» людини у XX столітті, оскільки предметом вивчення, на їхню думку, мають бути не людські індивіди, а лише соціальні структури, що повністю визначають людину. Неважко помітити, що такий погляд на людину певною мірою служив теоретичним виправданням знецінення людини й людського життя, її повного підпорядкування державі та суспільству.

Крах соціальних і технократичних ілюзій призводив до розчарування у людському розумі й пізнанні, спираючись на які людство мріяло свідомо перебудувати світ і саме суспільство. Зневіру у всесилля людського розуму породжували також ті злочини і безглуздя (світові і локальні війни, гонка озброєнь тощо), які коїлися і продовжують коїтися стосовно людей і всупереч людяності. Тож і не дивно, що чимало філософських учень нашого століття пов'язували сутність людини не з її розумністю, а шукали цю сутність «по той бік розуму» — в підсвідомих інстинктах і почуттях.