Соціально-політичні реалії кінця XX століття, Детальна інформація

Реферат з соціології

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ РЕАЛІЇ КІНЦЯ XX СТОЛІТТЯ

Суспільно-політичний розвиток XX століття. Світ стоїть на порозі нового тисячоліття. З надією і тривогою за долі цивілізації ми дивимося в майбутнє. Цей погляд ми звіряємо з підсумками розвитку людства в XX столітті. Історичний досвід людства, особливо останніх поколінь, настійно вимагає від усіх жителів Землі розв'язання найгостріших проблем, зумовлених суперечливим розвитком відносин між країнами світового співтовариства, незбалансованістю їхніх інтересів, що породжує між ними антагонізм, збройні конфлікти, війни.

Світ, в якому ми живемо, докорінно відрізняється від того, яким він був не тільки на початку нинішнього століття, але й усередині XX віку. Впродовж останніх років ми є свідками стрімких і бурхливих змін у світі, які істотно трансформують його обличчя.

До початку XX століття міжнародний порядок представляли шістдесят сім великих держав з їхніми колоніальними територіями, сферами впливу і політичними союзами. Перша світова війна завдала сильного удару по цьому порядку, але не обумовила його. Версальська система несла в собі привиди другої світової війни. Створена за ініціативою держав-переможниць у 1919 році на Паризькій мирній конференції, Ліга Націй була практично недієздатною. Після жовтня 1917 року світ було розділено на СРСР і капіталістичний світ, який був представлений у свою чергу метрополіями Заходу і колоніями (напівколоніями, залежними територіями) Сходу та Півдня. Такими були політична картина світу, типологія держав, заснована на їхньому соціально-економічному устрої і політичній орієнтації в першій половині XX століття.

Поява після другої світової війни Організації Об'єднаних Націй (1945 р.) хоч і була кроком уперед, також не привела до встановлення нового світового порядку внаслідок розколу світу на ворожі військово-політичні блоки. Після краху колоніальної системи виникла нова типологія країн: країни розвинуті і країни, що розвиваються. До останніх було віднесено близько 120 країн, котрі стали незалежними (сюди включено було й латиноамериканські держави, що здобули свободу ще в XIX столітті). На цю типологію накладалася класифікація за класовою ознакою: серед розвинутих країн вирізнялися капіталістичні (їх нараховувалося понад 20 — США, ФРН, Японія, Франція та ін.) та соціалістичні (15 країн — СРСР, НДР, КНР, Куба та ін.), а серед країн, що розвиваються,— країни капіталістичної орієнтації (їх була переважна більшість) і країни соціалістичної орієнтації (Алжир, Ангола, Ефіопія, Мозамбік, Сирія, Танзанія та ін.). Таким чином, як бачимо, світовий порядок, що склався в повоєнний період, як і раніше, тримався на «рівновазі сил». Але рівновага тепер була атомною.

Особливості розвитку сучасного світу. Докорінні зміни, що відбулися у світі в останнє десятиріччя, значно видозмінили політичну картину світу. В цьому контексті можна говорити про дві важливі особливості сучасного світу. Перша — це припинення «холодної війни» та входження до нового етапу цивілізаційного розвитку; друга пов'язана з розпадом соціалістичної системи і створенням нових геополітичних та соціальних реалій. Зупинімось детальніше на характеристиці цих особливостей.

«Холодна війна», як відомо, почалася після другої світової війни, і в основі її лежала концепція поділу світу на дві протилежні суспільні системи та неминучості їхнього протиборства, оскільки відносини між ними є антагоністичними. Відкритим проголошенням «холодної війни» заведено вважати відому промову У. Черчілля 5 березня 1946 року у Фултоні (США), в якій він закликав створити англо-американський союз для боротьби зі «східним комунізмом». За короткий час по тому було створено ряд воєнно-політичних блоків, зокрема НАТО (1949), CEATO (1954-1977), СЕНТО (1955-1979), Варшавський договір (1955-1991). Ситуація особливо ускладнювалася ще й у зв'язку з тим, що науково-технічна революція привела до створення нового виду зброї, здатної знищити все живе на Землі. Йдеться перш за все про атомну і термоядерну зброю, ракетну техніку, хімічну і бактеріологічну зброю. Протягом кількох десятиліть за умов «холодної війни» тривало жорстке протиборство двох суспільних систем, двох наддержав, які уособлювали ці системи — СІЛА й СРСР. Важкою ношею для людства стала викликана протиборством двох систем гонка озброєнь. Лише в середині 80-х років на озброєння пішло 6 відсотків світового валового продукту. Як результат — у світі накопичено страхітливих засобів масового знищення стільки, що їх вистачить, аби кілька разів знищити усе живе на нашій планеті. Це привело на початку 80-х років до стану психологічної війни між двома суспільно-політичними системами, і передусім між СІЛА й СРСР.

З іншого боку, вже з 70-х років почався процес розрядки. Початок йому було покладено Договором про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) від 1 липня 1968 року, який набрав чинності в 1970 році. З того часу й понині його учасниками стало понад 150 держав. За цей період було підписано ряд важливих для зміцнення безпеки у світі договорів і угод між США й СРСР. Це, зокрема, договори СНО-1 (1972) і СНО-2 (1978), угоди між СРСР і США про відвернення ядерної війни (1973). Наприкінці 70-х років розпочатий процес був перерваний конфронтацією між двома супердержавами. Лише після квітня 1985 року, коли керівництво Радянського Союзу по-новому й реалістично осмислило міжнародну ситуацію, виникла можливість почати відхід од конфронтації та протиборства й стати на шлях співробітництва з країнами Заходу для припинення гонки озброєнь і розв'язання глобальних проблем. Початок поліпшенню ситуації поклала зустріч М. Горбачева і Р. Рейгана в листопаді 1985 року у Женеві, де було визнано, що в атомній війні не може бути переможця, а також висловлено наміри докласти всіх зусиль, аби уникнути гонки озброєнь у космосі, припинити її на Землі, обмежити й скоротити ядерні озброєння та зміцнити стратегічну стабільність. У наступні роки були зроблені нові важливі практичні кроки, що вели до відведення загрози атомної катастрофи. В 1987 році СРСР і СІЛА підписали Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності, через чотири роки — Договір про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь. У листопаді 1990 року під час загальноєвропейської зустрічі у верхах у Парижі було підписано Угоду про звичайні збройні сили в Європі, яка передбачала глибоке та значне за масштабами скорочення збройних сил і озброєнь на європейському континенті. Досягнуто також важливих результатів у врегулюванні регіональних збройних конфліктів — між Іраном та Іраком, на півдні Африки, в Камбоджі, у Центральній Америці. Спільними зусиллями було зірвано іракську агресію проти Кувейту. Були ухвалені політичні рішення щодо виведення значних контингентів американських військ із Західної Європи, радянських військ із колишніх соціалістичних країн Східної Європи.

Наслідком усіх цих подій стало припинення «холодної» та «психологічної» воєн. Для всіх країн та народів відкрилися нові можливості розв'язання численних глобальних проблем, що стоять перед людською цивілізацією.

Другою особливістю сучасної міжнародної ситуації став драматичний та швидкоплинний розпад соціалістичної системи. Широкий демократичний рух у країнах Східної Європи, який розпочався восени 1989 року і в основі якого лежав протест проти нав'язаної їм сталінізмом тоталітарної командно-адміністративної моделі «казарменного соціалізму», протягом кількох місяців змів існуючі режими. Це призвело до ліквідації Ради Економічної Взаємодопомоги та Організації Варшавського Договору. Лише кілька держав залишилися на позиціях побудови соціалістичного суспільства (Китай, Куба, Північна Корея, В'єтнам). Але особливо серйозні міжнародні геополітичні і воєнні наслідки стоять за розпадом Радянського Союзу — однієї з двох наддержав, що володіють величезним ракетно-ядерним потенціалом. На його місці утворилося 15 незалежних держав, 11 з яких об'єднались у грудні 1991 року в Співдружність Незалежних Держав. Це, по суті, конфедерація нових незалежних держав. Таким чином, розпад СРСР привів до зникнення двополюсного світу. На зміну старому світовому порядку прийшли нові політичні реалії. Сьогодні зберігається соціально-класова неоднорідність (гетерогенність) світу і в той же час посилюється тенденція до нівелювання економічного і політичного розвитку країн світового співтовариства на основі створення в них соціального ринкового господарства. У світі утверджується багатополюсність, поліцентризм, регіональна і субрегіональна інтеграція. Стрімкими економічними темпами розвивається Японія, яка вже сьогодні інколи характеризується як фінансова супердержава. Відбуваються інтеграційні процеси в Європі, яка в недалекому майбутньому може стати новою супердержавою. На європейському континенті розклад сил суттєво змінився з об'єднанням у 1990 році Німецької держави: в центрі Європи з'явився 80-міль-йонний гігант з потужним економічним і науково-технічним потенціалом. Нові економічно сильні держави заявили про себе в Південне-Східній Азії — Південна Корея, Тайвань, Сингапур, Таїланд. Набирає сили Китай, не можна скидати з рахунку і сильний економічний та воєнний потенціал Росії. Можливо, невдовзі змусять заговорити про себе й інші держави або регіональні об'єднання держав.

Таким чином, стан сучасної міжнародної ситуації свідчить, що світ переживає перехідний етап від повоєнного міжнародного порядку до нового світового впорядкування, коли місце конфронтації, політики сили й жорсткого протиборства держав з різним суспільним устроєм заступає їхнє партнерство та співробітництво. Вперше виникла можливість утвердити мирний період в історії людства.

Сучасні країни світу. В зв'язку з економічним і соціальним становищем у суспільстві розрізняють традиційні (доіндустріальні), індустріальні і постіндустріальні країни. Як ми вже зазначали, для сучасного світу характерний неоднаковий рівень економічного, політичного, соціального й культурного розвитку. Так, західноєвропейські країни пройшли через етап модернізації (індустріалізація, науково-технічна революція) в порівняно сприятливих умовах, хоч і не без внутрішніх потрясінь. Для більшості інших країн, які втягуються в процес модернізації під впливом зовнішніх чинників, цей шлях, як правило, болісніший і важчий. Більшість країн світу ще далекі від завершення цього процесу, в багатьох із них (країни Азії та Африки) він зачепив лише незначну частину населення. Розрив між найбільш розвинутими і «недорозвинутими» країнами поглиблюється, оскільки в умовах технологічної революції перші «втікають» уперед швидше, аніж встигають модернізуватися другі.

На нижчій сходинці перебувають країни з доіндустріальним виробництвом. Вони дістали назву «традиційні суспільства». До традиційних країн відноситься більшість держав «третього світу». Це такі країни, як Гвіана, Гвінея, Малі, Сенегал та ін. У них переважає первинна сфера економічної діяльності — сільське господарство, де зайнята переважна більшість населення. Тут збереглися «допотопні» форми організації виробництва з початками суспільного розподілу праці. Про відсталість тутешнього виробництва говорить такий приклад. Один африканський житель, що зайнятий ручною працею, виробляє продовольства для двох чоловік, хоч сучасні технічні можливості дають змогу сільськогосподарському робітникові прогодувати близько 50 чоловік. Стану виробництва в цих країнах відповідає і традиційна структура населення. В середині 70-х років тут почав наростати процес утвердження релігії як вирішального фактора суспільного життя.

Близько 40 країн входять до групи так званих «найменш розвинутих» держав. За класифікацією ООН до них відносяться країни, в яких: 1) доход на душу населення менший ніж 100 доларів на рік; 2) частка освічених людей в населенні менша ніж 20 відсотків; 3) питома вага промисловості в національному доході не перевищує 10 відсотків.

Звичайно, кожна з цих країн має свої причини крайньої відсталості, але їх усе більше об'єднує і ряд загальних рис. По-перше, в цих країнах населення росте більш високими темпами, ніж національний доход. По-друге, всі вони практично не мають промисловості й тому повністю залежать від сільського господарства, в якому зайнято близько 70 відсотків населення. По-третє, країни цієї групи є експортерами одного-двох видів традиційних сировинних товарів, переважно кави, какао, ціни на які мають на світовому ринку стійку тенденцію до падіння. Все це робить найменш розвинуті країни зонами абсолютної і поки що безпросвітної бідності.

На якісно вищій сходинці перебувають країни з різноманітним індустріальним виробництвом. До них можна віднести більшість держав Європи, в тому числі й Україну. Великі промислові комплекси (металургійні, хімічні, машинобудівні та ін.) складають їхню технологічну базу. Індустріальна цивілізація — це цивілізація екстенсивного типу, якій притаманний розвиток виробництва задля виробництва. Мета індустріальної цивілізації — матеріальне збагачення, яке досягається завоюваннями, примусом, насильством, нехай то буде природа, етноси чи духовні цінності. Людина в індустріальній цивілізації — всього лиш «гвинтик», елемент виробничого процесу. В складі всього населення більш високу питому вагу мають міські жителі у порівнянні з сільськими. В промисловості та інших галузях господарства робітники поділяються на основні групи, які виконують різні види праці й умовно називаються «синіми комірцями» (індустріальні робітники), «сірими комірцями» (рядові службовці) і «білими комірцями» (інженерно-технічний чи науковий персонал).

До індустріальних країн приєдналася й частина країн, що розвиваються. Десь із середини 70-х років різкий ривок у своєму науково-технічному та економічному розвитку зробили Гонконг, Сингапур, Тайвань і Південна Корея, їх стали називати «новими індустріальними державами» або «азіатськими драконами». Дещо пізніше до цієї групи додалися Бразилія і Мексика. У 80-х роках сформувався «другий ешелон» нових індустріальних держав, до якого ввійшли Індонезія, Малайзія, Таїланд і Філіппіни. До них приєднуються держави «нафтової еліти» — Саудівська Аравія та Кувейт.

Більшість економістів вважають, що це стало можливим завдяки проведенню глибоких перетворень у структурі народного господарства. Приступивши до прискореної індустріалізації, ці країни зробили головну опору на переважаючий розвиток так званих галузей високої технології, які вимагають невеликих об'ємів сировини, а головним чином кваліфікованої робочої сили. Це — радіоелектроніка, автомобілебудування, суднобудування, виробництво засобів для видобування нафти. При цьому випуск подібної продукції був зорієнтований в основному на завоювання стійких позицій у світі. Сьогодні «нові індустріальні країни» імпортують сировину — метал, нафту, а експортують готові промислові товари — від кольорових телевізорів та відеомагнітофонів до малолітражних автомобілів та бурових установок. Вони значно переважають усі інші країни, що розвиваються, а їхня продукція конкурує навіть з продукцією розвинутих країн світу.

Передові ж позиції займають так звані постіндустріальні країни (США, Японія, Німеччина, Великобританія та ін.). В них досить помітний рух від традиційної машинної індустрії до інформаційного суспільства. Тут широко застосовуються найновіші досягнення інформатики та обчислювальної техніки в усіх галузях виробництва, соціального життя і побуту. Найшвидше розвивається третинна галузь господарської діяльності — сфера послуг, де працює 50-70 відсотків у національному господарстві.

Оволодіння комп'ютерною технікою вимагає якісно нової кваліфікації робітника. До початку 80-х років на підготовку робочої сили в західних суспільствах потрібно було в середньому 14 років навчання. Вища і середня спеціальна освіта стають базовими для багатьох професій. У СІЛА, наприклад, її мають 50 відсотків торгових і 40 відсотків конторських службовців, 24 відсотки кваліфікованих робітників, 33 відсотки працівників сфери послуг.

Підвищення рівня освіти й кваліфікації впливає на співвідношення розумової і фізичної праці. Розмиваються класові кордони, формуються перехідні міжкласові групи, зростає внутрішньокласова стратифікація. Сформувалася велика група працівників, яка різко виділяється зі всієї маси трудівників. Це — науковий і проектно-конструкторський персонал, інженерно-технічні спеціалісти широкого профілю, які створюють і обслуговують високу технологію — електронно-обчислювальну техніку, найскладніші автоматизовані виробничі системи. Таких працівників на Заході стали образно називати «золотими комірцями» на відміну від «синіх комірців» — звичайних виробничих робітників і «білих комірців» — традиційних службовців та інженерно-технічних працівників.

До «золотих комірців» тісно примикають робітники високої кваліфікації, постійно зростаюча кількісно група працівників сфери послуг (зайнятих в освіті, охороні здоров'я, органах державного управління і т. ін.), фермери і творча інтелігенція. Інколи всіх цих людей називають «класом, озброєним знаннями». Справді, якщо врахувати, що ці люди мають високий рівень матеріальної забезпеченості, ведуть специфічний спосіб життя, користуються для захисту своїх інтересів засобами, відмінними від тих, які застосовує робітничий клас (приміром, як правило, не беруть участі у страйках), то про них можна говорити як про особливий клас, який відіграє важливу роль у житті суспільства. Його зараз умовно називають середнім класом, оскільки він займає, так би мовити, проміжне місце в суспільстві, перебуваючи між буржуазією і традиційним робітничим класом. Західні дослідники нерідко використовують для визначення середнього класу такі терміни, як «новий клас», клас «професіоналів-менеджерів» і навіть «нова дрібна буржуазія» або «працююча за наймом дрібна буржуазія».

Крім зростання ролі вчених і професійних спеціалістів у суспільному прогресі, одночасно множиться кількість «залізних комірців» (роботів). Усе це знаменує перехід до так званих високих технологій. Якісно новими способами створення потрібних речей є безмашинні (електронні, плазмові, біотехнологічні та інші процеси), малолюдні і безлюдні (комплексна автоматизація за допомогою роботокомплексів, роторних ліній і т. ін.), ресурсозберігаючі (застосування синтетичних та композиційних матеріалів), екологічно чисте виробництво та ін. Все це свідчить про шлях переходу від високорозвинутого індустріального суспільства до інформаційного.

Інформаційне суспільство — це суспільство, в якому інформація і рівень її використання обумовлюють економічний розвиток і соціальні зміни. Термін «інформаційне суспільство» закріпився в науковій літературі на початку 80-х років. Уявіть собі місто майбутнього — парки, озера, клумби, чисте повітря, індивідуальний транспорт знаходиться за містом; під вулицями розміщені кабельні лінії, які забезпечують усі можливі види комунікацій; відпала потреба в ділових поїздках; уся необхідна інформація надходить на домашній екран; грошові розрахунки здійснюються за допомогою банківських карток; люди носять при собі спеціальні радіопристрої, через які автоматично викликаються поліція і швидка допомога; будинки мають сигнальні системи на випадок пожежі; злочинність зникла; відбулися великі зміни і в політичному житті; активний обмін інформацією; врахування багатьох думок призвело до формування єдиної політичної платформи для всіх партій і соціальних груп; настала епоха небаченої демократії. Саме таку картину майбутнього суспільства малює американський соціолог Дж. Мартін.

Деякі підтвердження цієї картини ми знаходимо в сучасних розвинутих державах. Система виробництва, що зароджується, дає змогу створити дрібні колективи на основі електронної техніки. Вже зараз багато фірм дозволяє своїм службовцям виконувати роботу вдома. Завод перестав бути основною моделлю виробництва. При цьому і на самих заводах помітні істотні зміни. Продукція новітніх підприємств не є більше масовою. Використовується менше сировини, енергії, робляться спроби підняти на небувалий рівень дизайн. Трудящі вже не приковані до ритму конвеєрів. Рівень шумів знизився до мінімуму. На робочих місцях поруч з машинами — зелень і квіти. Звичайно, таких підприємств зараз небагато, але за ними майбутнє.

Інформаційне суспільство надає простір для використання найрізноманітніших джерел енергії — водяної, сонячної, геотермальної, термоядерної та інших. Інформаційна техніка відкриває достатньо можливостей для демократії, вона дозволяє проводити електронні плебісцити і з'ясовувати громадську думку, організовувати телеконференції з урядом. Телекомунікаційна кабельна мережа може забезпечити двосторонній зв'язок між громадянином і політичним діячем, що дасть змогу врахувати думку більшості людей при прийнятті важливих політичних рішень.