Проблема субстанції в філософії XVII ст, Детальна інформація

Проблема субстанції в філософії XVII ст

Обгрунтування методології наукового пізнання філософи Нового часу шукають у загальнофілософських (метафізичних) засадахосмислення буття. На цій основі розробляється ще одна важлива проблема, фундаментальна категорія філософії Нового часу — субстанція як сутність буття. Якщо Б.Паскаль, обґрунтовуючи засадні принципи своєї методології пізнання, звертається до світоглядного осмислення людського буття, то переважна більшість його сучасників ці принципи шукають у сутності буття взагалі, зафіксованій у категорії субстан-ції. Субстанція — це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу. Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження орга-нічною і гармонійною єдністю духовного і природного, філософи Нового часу намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень наукового пізнання.

ої обумовлені природою. Перевагу серед них він віддає по-чуттям, а не розуму, підкреслюючи, що міркування не звеличує душу, а лише втомлює. Людину звеличує моральна гідність, яка походить не від розуму, а від серця. Голос совісті звучить в'усіх серцях, проте не всі його чують, тому що забули його мову, а, між тим, це мова самої природи. Причиною того, що люди забули мову природи, голос со-вісті і серця є протиріччя природи і цивілізації. Цивілізація, техніч-ний прогрес є причиною руйнування природної цілісності та гармо-нійності людського буття, заснованого на безпосередності почуттів. Руссо першим осягнув суперечливі тенденції цивілізації і дійшов вис-новку, що розвиток виробництва, науки, техніки приносить не тіль-ки користь, а й має і негативні наслідки. Велику надію у вирішенні суперечностей природи і цивілізації, суспільного життя в цілому Рус- со покладав на просвітництво та виховання. Він підкреслює, що у людей буде все, якщо вони виховають гідних громадян, а без цього усі, навіть правителі, будуть лише жалюгідними рабами. Матеріалістичний напрямок філософії Просвітництва представ-лений насамперед французьким матеріалізмом XVIII ст., що у своїх концепціях обстоює ідеї просвітництва, гуманізму, наголошує на пі-знанні природи як головному засобі утвердження гуманізму в су-спільному житті, прогресу розуму, прогресу моральності, свободи і реалізації Царства Розуму та самоутвердження людини. Одним з визначних представників цього напрямку був Жюль'єн Офре де Ламетрі (1709—1751), який оголосив матеріалізм єдино пра-вильним філософським напрямком, ворожим спіритуалізму (читай ідеалізму) та релігії. Свої ідеї він розкриває у працях: "Трактат про душу" (1745), "Людина-машина" (1747), "Анти-Сенека, або роздуми про щастя". Ламетрі намагається поєднати досягнення емпіризму та раціоналізму XVII ст., вирішити основні суперечності цих протилеж-них методологій наукового пізнання. Він підкреслює, що пізнання починається з чуттєвого сприймання, продовжується його подаль-шим досвідно-експериментальним дослідженням і завершується ра-ціональним узагальненням дослідних даних. Ламетрі вважав, що ро-зум є надійним керівником у пошуках істини, коли спирається на дані чуттєвого досвіду та перевіряється ним. Першим кроком філософських досліджень Ламетрі було створен-ня матеріалістичного вчення про душу людини. Він оголосив здат-ність відчувати одним з атрибутів матерії, її невід'ємною властивістю. Матеріальною основою душі людини Ламетрі вважає мозок, проте підкреслює, що мозок необхідна, але не достатня передумова людсь-кої свідомості. Щоб свідомість сформувалась у своїх змістовних про-явах, необхідне виховання та спілкування з іншими людьми. Хоч одна з основних праць Ламетрі має назву "Людина-машина", однак він наголошує на суттєвій відмінності людини від мехаінзмів. Людина, підкреслює він, — це, по-перше, особлива машина, яка здатна почувати, мислити, розрізняти добро і зло; по-друге, це машина, яка сама себе заводить, органічно, шляхом надходження у кров "хілусу" — харчового соку, утвореного при перетравлюванні людським орга-нізмом їжі. Ламетрі вислювлює думку про хімічний характер процесу перетворення "хілусу" в енергію, яка вже потім механічно оживляє мускули і серце. По-третє, на відміну від годинникового механізму, який постійно фігурує в філософії Нового часу як образ ідеально від-регульованої самодіючої машини і з яким Ламетрі порівнює людське тіло, останнє продовжує функціонувати і після серйозних пошкод-жень, навіть після втрати деяких органів. Ламетрі першим у філософії Нового часу будував свої філософські узагальнення про природу не лише на основі механіки, а й осмислюючи результати біологічних та частково хімічних досліджень. Визначним досягненням Ламетрі було також усвідомлення ним того, що походження людства неможливо пояснити лише біологічними факторами. Він висуває положення про необхідність суспільного життя як умови формування людини та її свідомості. Ламетрі вважає, що людині від народження притаманний "природний закон", суть якого полягає в умінні розрізняти добро і зло. Найважливішим виразом "природного закону" моральності, на його думку, є почуття вдячності за добро та почуття розкаяння за зло, вчинене у відповідь на добро. Ще одним видатним філософом-матеріалістом XVIII ст. був Дені Дідро (1713-1784), основні ідеї якого викладені у працях: "Думки про тлумачення природи" (1754), трилогії " Розмова Д'Аламбера з Дід-ро", "СонД'Аламбера", "Продовження розмови" (1769), "Філософські принципи відносно матерії та руху" (1770). Понад двадцять років Дідро присвятив праці над "Енциклопедією" (1751-1780), яка стала одним з величних культурних звершень того часу і відіграла значну роль у розробці та поширенні просвітницького світогляду та згуртуванні просвітителів. У проспекті "Енциклопедії" Дідро проводить думку, що в історії людства, особливо починаючи з епохи Відродження, вже спостерігається певний прогрес у пізнанні природи і що в майбутньо-му він стане ще значнішим, набуде неперервного характеру. При цьому він чітко розумів, що внаслідок безкінечності Всесвіту вичерпне піз-нання природи неможливе. Природу як об'єкт пізнання Дідро упо-дібнює неосяжній книзі, в якій вчені послідовно один за одним про-читують все нові й нові сторінки, але ніхто ніколи не може розрахо-вувати, що коли-небудь зможе перегорнути її останню сторінку. Про-те ніяких конкретних меж розвитку людського пізнання Дідро не ста-вив, будучи переконаним у можливості розгадати найскладніші "сві-тові загадки". В теорії пізнання Дідро поєднує переваги як емпіриз-му, так і раціоналізму, підкреслюючи необхідність нової раціональ-ності, яка б функціонувала в органічній єдності з чуттєвим пізнан-ням, визначаючи суть філософської методології як перевірку розуму розумом, контроль розумом та експериментом чуттєвого пізнання, відображення чуттєвим досвідом природи. На думку Дідро, по-справ-жньому адекватно тлумачити природу може лише мислитель, який органічно поєднає "раціональну" філософію з "експериментальною", що практично означало філософське осмислення природничо-науко-вого матеріалу. Важливим досягненням Дідро було вчення про універсальну внут-рішню активність матерії. Рух не зводиться ним лише до механічного переміщення у просторі, а розуміється як будь-яка зміна, як актив-ність взагалі. Рух, на його думку, є як в тілі, що переміщується, так і в тілі, яке перебуває в спокої. Як і всі філософи-просвітники, Дідро велику увагу приділяє кри-тиці релігії. Аналізуючи особливості релігійної віри, він робить вис-новок, що вона не веде людину до справжніх істин, а підкоряє її свідомість дикунським забобонам. Релігійну віру Дідро порівнює з тугою пов'язкою на очах, яка робить людей сліпими, не здатними правильно визначити життєвий шлях до щастя, і тоді вони потрапля-ють до рук священиків, які спрямовують їх на тернисту стежку страж-дань. Лише розум, підкреслює Дідро, є єдиним дороговказом людині в пошуках благодатної істини, яка має вище вираження в філософсь-кому знанні. Дідро висунув широку антиклерикальну програму: усу-нення впливу церкви на уряд, секуляризація більшої частини церков-ного майна, знищення інституту чернецтва та контролю духівництва над системою освіти, що, на його думку, призведе до того, що релігія через два-три століття зникне сама собою. Дідро був прибічником повної ліквідації релігії і перетворення суспільства на атеїстичне. Проте атеїзм, на його думку, має базуватись на високих духовних цінностях, філософській аргументованості та морально-соціальній відповідаль-ності. Дідро вважав, що соціальна справедливість, яка забезпечується законами "просвітницького правління", є найважливішою об'єктив-ною передумовою для втілення моральних начал у житті народів. Дід-ро переконаний, що законодавчо-юридичні заходи, спрямовані на забезпечення моральності громадян, необхідно органічно поєднувати з системою морального виховання та просвіти, інтелектуального роз-витку особистості, яка при осмисленні людських відносин була б здат-ною зрозуміти, що для особистого щастя кожного краще врешті-решт бути чесною і добродійною людиною. Особливе місце в системі поглядів просвітників-матеріалістів посідає творчість Поля Гольбаха — Пауля Дітріха Тірі (1723-1789), відображена у працях: "Система природи" (1770), "Універсальна мо-раль, або Права людини, основані на природі" (1776), "Етократія, або Правління, основане на моралі" (1776). Головна праця П.Гольбаха "Система природи" була своєрідним колективним кредо французь-кого матеріалізму, де з енциклопедичною скрупульозністю подані основні принципи, методологічні засади та висновки матеріалістич-ного осмислення дійсності у XVIII ст. Гольбах підходить до осмислення питання про відношення приро-ди, матерії та духу, свідомості як центральної філософської проблеми Нового часу і виділяє два протилежні напрямки — натуралістичний та спіритуалістичний. Він також конкретизує та обгрунтовує вчення про субстанцію, наголошуючи, що субстанцією може бути лише матерія — вічна, безкінечна і самопричинна. У Гольбаха ми знаходимо одне з перших визначень матерії: матерія — це те, що, діючи на наші органи чуття, викликає відчуття. Гольбах також наголошує на єдності матерії і руку. Рух є способом існування матерії, який не зводиться до про-стого механічного переміщення, а включає також фізико-хімічні та біологічні зміни, що виявляються в народженні, зростанні, розквіті, старінні та вмиранні живих істот. Гольбах розрізняє зовнішній рух, що чуттєво сприймається як певна зміна у просторі та часі, і внутріш-ній, прихований рух, залежний від притаманної тілам енергії, тобто від їх сутності, від комбінації, дії та протидії невидимих молекул ма-терії, з яких складаються тіла. Цей "молекулярний" рух він розглядає як процес, що відбувається постійно і неперервно і викликає якісні перетворення в тілах. Гольбах підкреслює, що в тілах діють внутрішні сили дії та протидії, які як єдність протилежностей стимулюють про-цес руху, тобто він близько підійшов до розуміння руху як саморуху. У відносному спокої тіл Гольбах вбачає результат взаємного врівно-важення протилежно спрямованих сил. Він намагається навіть в ста-тичних взаємодіях виявити прояв внутрішньої активності матерії. Завдяки органічній єдності матерії і руху Всесвіт, на думку Голь-баха, постає як неосяжний, безмежний та неперервний ланцюг при-чин та наслідків. Причина, з його точки зору, це тіло чи істота приро-ди, що спонукає до руху інше тіло чи здійснює в ньому якісні зміни, а наслідок — це самі зміни, що здійснюються яким-небудь тілом в іншому за допомогою руху. Основою закономірностей природи Голь-бах вважає детермінізм, зведений ним до причинно-наслідкових взаємов'язків. Універсальну природну причинність він розумів як про-цес зваємодії між причиною та наслідком, відмежовуючись від одно-бічного її трактування, яке визнавало активність лише за причиною. Проте і сам Гольбах не уникав однобічності в розумінні природи. На його думку, в природі всі зміни, всі дії підкоряються лише необхід-ності, випадковість же виключається. В природі діє вічний, немину-чий, необхідний порядок або неминучий зв'язок причин дії з похід-ними від них діями. Людина теж, будучи частиною природи, підкоря-ється цим універсальним необхідним закономірностям. Всі її вчинки підпорядковані фатальності, ніщо в ній, як і в природі в цілому, не є випадковим. Людина вважає себе вільною, оскільки не помічає іс-тинного мотиву, який спонукає її до дії. Щоб бути щасливою, люди-на має пізнати свою природу і діяти відповідно до неї. Незнання ж своєї природи і природи світу веде до рабства та нещастя. Праця "Система природи" починається гіркою констатацією, що людина нещасна. Рабство, деспотизм у суспільному житті, всі кон-флікти та вади, соціальне зло є продуктом неосвіченості, незнання людиною своєї природи. Завдання цієї праці Гольбах визначає як від-криття єдино правильного шляху до щастя. Щоб бути щасливою, людина має повернутися до природи, якої вона зреклася через своє невігластво. Отже, щоб досягти щастя, слід адекватно пізнати природу світу і природу людини. У світі ж немає нічого, окрім матерії, способом існування якої є рух. Універсальним же законом матеріаль-ного руху, на думку Гольбаха, є закон інерції. Все в природі, в тому числі і людина, підкоряється цьому закону. В людському житті цей закон проявляється в тому, що кожна людина прагне самозбереження, відстоює своє буття і намагається продовжити його у безкінечність і вічність. Далі Гольбах робить висновок, що кожна людина відповідно до своєї природи намагається задовольнити свої власні особистісні ін-тереси, саме в цьому проявляється універсальний закон інерції як праг-нення до самозбереження. Немає інших двигунів, інших мотивів ді-яльності, окрім власних інтересів. Зробіть так, щоб людина вбачала в суспільному інтересі свій особистісний інтерес, і тоді лише божевільні будуть аморальними. Отже, наголошує Гольбах, єдиним можливим шляхом до щастя є пізнання природи та створення відповідного зако-нодавства, яке б враховувало природу людини, її прагнення до само-збереження як прояв універсального закону інерції та грунтувалося на органічній єдності й узгодженні особистісних та суспільних інтересів. Це єдиний шлях утвердження в суспільстві принципів Розуму і Спра-ведливості. Але як цього досягти? На це питання спробував відповісти відомий філософ-матеріаліст XVIII ст. К.-А.Гельвецій. Клод Андріан Гельвецій (1715-1771) у своїх головних працях "Про розум" (1758) та "Про людину" (1770) намагається застосувати ос-новні матеріалістичні принципи до осмислення проблем людського буття, перебудови суспільного життя на принципах Розуму і Спра-ведливості, дослідження морально-етичної проблематики, механізмів узгодження особистісних та суспільних інтересів. Головне завдання своєї філософії Гельвецій вбачає в пошуку мож-ливого суспільного стану, який би забезпечив умови для втілення моральності і досягнення щастя. Найкращою формою суспільної ор-ганізації він вважає таку, при якій закони мають забезпечити загальне благополуччя і достатню справедливість. Людину Гельвецій, як і інші філософи-просвітителі, розглядає як частину природи, проте враховує, що суттєві її характеристики не-можливо пояснити лише природною організацією. Так, розглядаючи проблему походження свідомості, він наголошує на зв'язку розвитку свідомості не просто з суспільним життям, а насамперед з трудовою діяльністю, з виготовленням та застосуванням знарядь праці. Гельве-цій підкреслював, що розум розвивався із чуттєвості тому, що завдя-ки наявності рук, пальці яких можуть маніпулювати різними предме-тами, люди виробляли різні знаряддя та засоби добування Їжі, будува-ли житло, винаходили та удосконалювали ремесла. Без цієї діяльнос-ті, на його думку, люди не змогли б вийти із стану дикості і створити Цивілізацію. Гельвецій підійшов до осмислення суспільно-історичної обумовленості свідомості і пізнання, пов'язуючи їх з практичними інтересами людей. Він наголошує, що розум не дається людині від народження. Від природи людина має лише здатність відчувати, з якої потім уже розвивається розум, здатність усвідомлення та мис-лення. На його думку, подальша ж величезна розумова нерівність є результатом відмінностей у вихованні. Гельвецій підкреслював, що ніхто не отримує однакового виховання і не може бути поставленим в однакові умови з іншими, проте в належних умовах кожна людина здатна піднятися на найвищі ща-блі культури. В питаннях свідомості Гельвеція цікавив не стільки її гносеологічний аспект, скільки цін-нісний, аксеологічний, що спрямовує поведінку людини в суспільст-ві. На відміну від інших просвітителів Гельвецій заперечує вродже-ний характер моральних принципів. Людина не народжується ні до-брою, ні злою. Всім тим, чим вона є, людина зобов'язана вихованню як цілісному процесу формування особистості, у якому велике зна-чення має вплив суспільного середовища. Правда, при цьому Гельве-цій все ж весь час апелює до "людської природи". Вихідною характеристикою "людської природи" Гельвецій вва-жає "фізичну чуттєвість", внаслідок якої людина є чутливою до болю та задоволення, насолоди і відповідно має почуття любові до насоло-ди та відрази до страждання. З цих двох почуттів, які завжди прита-манні душі людини, у неї формується любов до себе. Ця любов до себе, на думку Гельвеція, є первинним мотивом усіх наших дій і як вихідне природне почуття може перетворюватись як у найвищі чесноти, так і в найниціші пороки. З огляду на цей принцип Гельвецій намагається пояснити механізми людської діяльності. В цих механіз-мах він виділяє три головні пружини, які утворюються на основі лю-бові до себе: пристрасті, прагнення до щастя та інтереси. Гельвецій підкреслює, що в сфері моралі пристрасті, прагнення до щастя та інтереси мають таке ж значення, яке має рух у світі фізичному. Рух створює, руйнує, зберігає, оживляє, без нього усе було б мертвим, а пристрасті та інтереси все оживляють у світі моральному. Поняття пристрастей, прагненя до щастя та інтересів у Гельвеція пов'язані дуже тісно і часто співпадають за змістом. Пристрасті спрямовані на реалізацію людського прагнення до щастя, а воно в свою чергу вхо-дить до визначення інтересу як всього того, що може дати нам задо-волення, насолоду або ж звільнити нас від страждання. Слід підкрес-лити, що пристрасті та інтереси у Гельвеція наповнені соціально-культурним змістом. Він апелює до тих пристрастей та інтересів, які своїм виникненням зобов'язані існуванню суспільства. До них Гельвецій відносить: гордість, прагнення до слави, патріотизм, любов, дружбу і т.д., підкреслюючи, що вони не існували для людини, яка могла відчувати лише фізичні задоволення чи страждання. Вони є 86 продуктом суспільства, і тому саме вони оживляють все в світі людсь-ких відносин та діянь. Положення про пристрасті та інтереси як пружини людської ді-яльності орієнтоване у Гельвеція на виявлення об'єктивних соціаль-них детермінант цієї діяльності. При цьому він шукає детермінанти діяльності не лише індивідів, а й великих соціальних груп, станів, класів і суспільства в цілому. Гельвецій розрізняє три групи інтересів: інтереси індивідів (особистісні), інтереси соціальних груп (спільні) та інтереси суспільства (суспільні). В філософському осмисленні інтере-сів він бачив шлях до розуміння того, що таке чесноти і пороки, добро і зло. З його точки зору, інтереси є етично нейтральними, а своїми чеснотами чи пороками люди зобов'язані виключно тим ви-дозмінам та викривленням, яким піддаються особистісні інтереси під впливом суспільства. Ту чи іншу етичну спрямованість особистісні інтереси набувають в суворій залежності від того, як верховна влада, законодавець визначає суспільні інтереси. Тому, помічаючи в тому чи іншому суспільстві домінування пороків, слід говорити не про злос-тивість людей, а про нерозумність та неуцтво законодавців, які винні у протиставленні особистісних та суспільних інтересів. Отже, єдиний шлях до суспільства доброго, справедливого — це узгодження шляхом розумного законодавства особистих та суспіль-них інтересів. Необхідно, щоб суспільні інтереси стали для громадян особистими, щоб служіння суспільству стало вищим особистим інте-ресом і пануючою пристрастю. Доброчесна людина, як підкреслює Гельвацій, — це не та, яка жертвує своїми звичками та найсильніши-ми пристрастями заради спільного інтересу — така людина просто неможлива, а та, чия сильна пристрасть до такої міри узгоджується з суспільним інтересом, що вона завжди змушена бути добродійною. На думку Гельвеція, все це цілком можливо реалізувати в сучас-ному йому суспільстві шляхом втілення у дійсність розумного зако-нодавства, просвітництва та відповідного виховання, що цілком уз-годжується з основною тенденцією філософії Нового часу — вірою у всемогутність Розуму та пізнання як рушіїв прогресивного розвитку людства.