Філософія. Її предмет та функції, Детальна інформація

Філософія. Її предмет та функції

ичного і теоретичного знання в науці. Оскільки йдеться про особливості теоретико-пізнавальних проблем науки, проблема співвідношення чуттєвого і раціонального повсякденного знання у "знятому" вигляді перейшла в нову проблему. У сучасній науці виявилась структурна складність, неоднорідність компонентів або "шарів" емпіричного і теоретичного знання. Емпіричне знання як система взаємопов'язаних спостережень, вимірювань і експериментів, що задовольняють критерії побудови і розвитку наукового знання, має специфічні ознаки порівняно з чуттєвим (досвідним), повсякденним знанням не в останню чергу і тому, що теоретичне знання обумовлює особливості конструювання спеціальних приладів, експериментального обладнання. Теоретичне знання в науці відрізняється від повсякденного раціонального знання, оскільки відповідає вимогам наукової та філософської логіки та методології науки і чіткості та однозначності використання понять і мови науки взагалі, Сучасна математика, що належить до теоретичного знання, як підкреслюють А.М.Фінкельштейн і В.Я.Крейнович, "на відміну від математики кінця XIX — початку XX ст., яка в основному обмежувалася дослідженнями об'єктів, що мають прямий фізичний смисл, нагромадила і продовжує нагромаджувати велику кількість суто формальних, безпосередньо не мотивованих фізикою моделей, які, однак, можуть бути, і досить часто бувають, математичним підґрунтям альтернативних теорій". З урахуванням цього оптимальна стратегія здобування нового емпіричного знання в сучасній науці "полягає вже не в простому нагромадженні нових експериментальних даних, а в постановці в основному лише таких експериментів, які дають змогу виключати найбільшу кількість альтернативних теоретичних концепцій". Розвиток наукового пізнання від теоретичних конструкцій розуму до пошуку реальних прототипів цих конструкцій в об'єктивному світі — це прояв дедалі зростаючої ролі людського розуму в процесі пізнання. Не тільки математика, а й логіка і фізика нині дають численні приклади, коли чисто теоретично сконструйовані системи накладаються як пояснювальні схеми на певні фрагменти, "зрізи" дійсності і виявляють свою, на перший погляд, дивовижну емпіричну фундаментальність. Такий механізм руху пізнання визначав перехід від неевклідових геометрій до розуміння фізичного простору в теорії відносності. Поняття джерела знань про світ — відчуттів, досвіду, емпіричного знання — відрізняється від поняття джерела (начала) побудови знання. Лише на ранніх стадіях наукового дослідження, коли здійснюється перехід від переважно емпіричного вивчення об'єктів до їх теоретичного опанування, конструкти теоретичних моделей створюються через безпосередню схематизацію досвіду. А потім вони використовуються в функції засобів побудови нових теоретичних моделей, і цей засіб починає домінувати в науці. А це означає, що є глибока раціональна ідея в теорії пізнання І.Канта, коли він веде мову про апріорні (від лат. a priori— до досвіду, незалежно від досвіду) передумови знання. Цілком очевидно, що дилема теорії пізнання XVII—XVIII ст. — від досвіду, відчуттів рухатись до побудови теорії, чи, навпаки, — сьогодні має надуманий вигляд. Обидва шляхи діалектичне поєднуються в процесі пізнання. Це, звичайно, не виправдовує агностицизм І.Канта, за яким у пізнанні природи людське знання не може відобразити сутність речей в собі, тобто пізнати їх такими, якими вони існують незалежно від людської свідомості. Такою ж принциповою в теорії пізнання є проблема істини. В основі її лежить дослідження взаємного зв'язку між суб'єктом і об'єктом пізнання. Як суб'єкт пізнання функціонує і окрема людина, і група людей, і суспільство в цілому, причому наслідки пізнання цих суб'єктів взаємопов'язані. Як об'єкти пізнання функціонують і природа, і суспільство, і сфера духовної діяльності людей. Теорія пізнання узагальнює пізнавальні процеси, які мають місце і в повсякденному житті, і в сфері природознавчих та соціально-гуманітарних наук, і в сфері духовної культури. Проблема істини — це проблема відповідності змісту людських знань змістові об'єкта пізнання. Якщо зміст об'єкта пізнання адекватно відображається суб'єктом пізнання, то ми маємо ситуацію пізнання істини. Якщо такого відображення немає, то ми маємо ситуацію омани. Такий підхід характерний для класичної концепції істини, основні положення якої були сформульовані ще Платоном та Арістотелем. Важливим поняттям цієї концепції є поняття дійсності або реальності. У випадку, коли пізнання спрямовано на зовнішній світ, це поняття тотожне поняттю об'єктивного світу. І пізнання його означає пізнання об'єктивної істини. Окрім класичної концепції істини, в сучасній теорії пізнання є ще когерентна і прагматична концепції. Когерентна, тобто логічно несуперечлива, самопогоджена система характеризується виправданими вимогами до логічності будови людських знань. Коли ці вимоги задовольняються і одночасно приймається теза про можливість адекватного відображення в знаннях зовнішнього світу, об'єктивної реальності, то визначається і об'єктивна істина. Але є варіанти когерентної концепції, які виключають визнання об'єктивної істини. Ахілесовою п'ятою когерентної концепції є абсолютизація положення про залежність чуттєвого досвіду від мислення, його раціональних форм. Така залежність, справді, є, але вона не позбавляє людей можливості пізнання об'єктивної реальності. Явно протилежною класичній концепції істини є прагматистеська концепція, в основі якої лежить положення: істина — це тільки те, що корисно для дій людей. Одним із варіантів такої концепції є операціоналістська концепція фізика і методолога науки П.Бріджмена. Доповнивши вказане вище визначення істини критерієм існування (існує те, що приводить до успіху), операціоналізм, як дотепно підкреслив С.М.Чудінов, вимагає елімінації абстрактних систем, які відіграють у сучасній фізиці важливу роль. Фізична теорія розглядається ним як споруда, що складається не з багатьох поверхів фізичних абстракцій, а лише з понять і суджень, безпосередньо пов'язаних з досвідом. Такому уявленню про науку не відповідає не тільки загальна теорія відносності, а взагалі будь-яка достатньо розвинена фізична теорія. Прагматизм, що обіцяв зробити науку більш "реалістичною", позбавити її від химер умоглядних спекуляцій, виявився, таким чином, концепцією, яка створює для неї серйозну загрозу. Якщо поєднати гносеологічні аргументи С.М.Чудінова з його ж діагнозом про негативні практичні наслідки прийняття гносеологічних настанов прагматизму в науці, то стає зрозумілим, що в гносеології дослідження ведуться не тільки для філософського осмислення складних і різноманітних шляхів людського пізнання, а й для того, щоб зробити застереження щодо "тупикових стежок" руху людської думки. В системі філософського знання всі без винятку функції філософії перетинаються, тобто жодна частина філософського знання, яка реалізує кожну із функцій філософії, не може ефективно розвиватись без ефективного розвитку інших. Так, гносеологічні висновки щодо можливості або неможливості пізнання істини обумовлюють різні і навіть протилежні світоглядні, онтологічні, праксеологічні, методологічні і аксіологічні висновки. Із світоглядної точки зору прямо протилежним чином буде розумітись місце людини в світі, якщо, наприклад, виходити із гносеологічних настанов німецького філософа Х.Файхінгера і творця теорії відносності А.Ейнштейна. Згідно з концепцією фікціоналізму Х.Файхінгера, наше уявлення про світ "як колосальне переплетення фікцій" протистоїть дійсності, яка недоступна пізнанню. Цілком зрозуміло, що він не може запропонувати будь-якого критерію для розрізнення істини і заблудження. А.Ейнштейн писав: природа людини така, що вона завжди намагається скласти для себе простий і неперевантажений зайвими подробицями образ навколишнього світу. При цьому вона намагається побудувати картину, яка б певною мірою давала реальне відображення того, що людський розум бачить у природі. Та й про яку онтологічну картину світу можна серйозно ставити питання у випадку з гносеологічними настановами Х.Файхінгера? Про онтологію фікцій? А.Ейнштейн близько 30 останніх років свого життя присвятив розробці теорії поля, в якій фактично, намагався втілити новий онтологічний варіант фізичної картини світу. Розмежування гносеологічних позицій у розв'язанні проблеми істини безпосередньо пов'язане з праксеологічною функцією філософії. Практика не тільки як об'єктивні процеси взаємодії людей і природи, взаємодії людей, їх угрупувань, а й як практика пізнавальної і, зокрема, наукової діяльності потребує філософських узагальнень. Праксеологічний вимір філософського знання пов'язаний не тільки з аналізом і узагальненнями своєрідності взаємних змін людей і природи, окремих людей і суспільства в цілому в практиці їх взаємодії, а й у практиці наукових спостережень, вимірів, експериментів. Крім того, є великий прошарок практики і окремих людей, і людства в сферах діяльності, які виходять в основному за межі пізнавально-раціональної сфери. В тих сферах, де не тільки відносно незначну питому вагу мають раціональні і наукові способи постановки і вирішення питань, панують вогненні спалахи емоцій, відчайдушні прояви незламної волі (не тільки як у Прометея, а й як у Сізіфа), де з глибин підсвідомості виникають казкові, дивовижні музичні (як у М.Паганіні), поетичні (як у Т.Шевченка), драматичні (як у У.Шекспіра) образи. Практика значною мірою нераціональних форм осягнення світу в мистецтві, в моралі, в релігії і т.д. стала основою виділення в філософському знанні таких розділів, як естетика, етика, філософія, релігія. Своєрідне місце посідає в діяльності людей конкретно-історичне життя людства в таких його спільнотах, як раса, плем'я, народ, етнос, нація. Осмислення цієї сфери в проблематиці філософії як теоретичного світогляду спричинила виникнення такої галузі філософських знань, як філософія історії. А практика політичного і нормативно-правового життя привела до виникнення філософії політики і філософії права. Осмислення ж досвіду розвитку філософії привело до виникнення історії філософії. Складається, здавалося б, парадоксальна ситуація. З одного боку, філософія є теоретична, раціональна форма світогляду. А з іншого — далеко не всі сфери практичної життєдіяльності людей, які узагальнює філософія, належать до теоретичної або раціональної сфери. Але парадоксу тут немає. Оскільки Буття взагалі і Буття людей "різнобарвні", "мозаїчні", то теоретичність філософії полягає не в тому, щоб як у тиглі "переплавити" в одну сіру теоретикоподібну масу якісне багатство світу, а в тому, щоб засобами раціонального дискурсувідтворити як єдність, спільні риси, зв'язок різноманітних форм світу, так і неповторну "тональність звучання" кожної струни (об'єкта, події, процесу) Всесвіту. Фактично протягом усієї історії філософії ідеал Піфагора — виразити Всесвіт як "гармонію сфер" — не покидав найбільш далекоглядних філософів. Це стосується і Платона, і Арістотеля, і Лейбніца, і Канта, і Гегеля. Суттєвою функцією філософського знання є методологічна. Для розуміння цієї функції необхідно чітко уяснити як спільні риси, так і відмінності таких понять, як метод та методологія. Метод (від гр. methodos — шлях дослідження, пізнання) — спосіб організації практичного і теоретичного освоєння дійсності, який обумовлено закономірностями відповідного об'єкта, сукупність правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності. Методологія (від гр. methodos — шлях дослідження, пізнання та гр. logos — вчення, тобто вчення про метод: 1) вчення про методи пізнання та перетворення дійсності; 2) сукупність прийомів дослідження, які застосовуються в певній галузі знань. Становлення методології як зрілого і всебічного вчення про принципи, методи і прийоми пізнання відбулось у філософії Нового часу в XVII-XVIII ст. в зв'язку з бурхливим розвитком науки. Відтоді розробка наукової методології стає центром теоретичної думки. Ф.Бекон обґрунтовує метод індукції, Р.Декарт, Б.Спіноза та Г.В.Лейбніц — метод дедукції. При цьому слід мати на увазі, що сучасна класифікація методів і прийомів пізнання враховує як своєрідність, так і зв'язок різних методів: конкретних наук, загальнонаукових, емпіричного пізнання, загальнофілософських. Як загальнофілософські методи діалектик та метафізик були започатковані ще в античності, інші методи запропоновані пізніше. Діалектика — це філософський метод, за яким Всесвіт і різні його сфери розвиваються шляхом якісних змін, боротьби протилежних сил, сторін на основі універсального зв'язку всіх явищ, об'єктів, процесів, а метафізика — це метод, протилежний діалектиці. Щодо загальнонаукових методів, то до них належать аналіз та синтез, індукція та дедукція, моделювання та ін., а також прийоми дослідження: гіпотеза, ідеалізація, формалізація тощо. В фізиці ще І.Ньютоном було запропоновано метод принципів. Звичайно, загальнофілософська методологія пов'язана не тільки з філософським осмисленням специфіки і зв'язку вказаних вище методів, а й з обгрунтуванням на цій основі різних типів філософської методології. Історико-філософські традиції різних країн щодо визначення методологічних засад науки значно відрізняються. В Англії все XX ст. домінував і домінує аналітичний метод. Він націлений на аналіз мови і понятійної структури наукового і повсякденного знання. У першій половині XX ст. в Німеччині, а згодом у Франції та США значні позиції завоював феноменологічний метод. На відміну від методу феноменології, орієнтованого на аналіз проблем людської свідомості і Буття людини, метод філософського структуруалізму орієнтується на виявлення структур та їх елементів у різних сферах культури: історії, мові, соціальних установах та ідеях, уявленнях тощо. Якщо феноменологічний метод широко використовувався в філософії екзистенціалізму, то метод філософського структуралізму найбільшого поширення набув у філософській школі французького філософського структуралізму (К.Леві-Стросс, М.Фуко, Р.Барт). На відміну від перелічених вище філософських методів, характерною рисою яких є обмеженість тільки певними конкретними сферами їх застосування, метод діалектики виник і особливо нині функціонує як найбільш універсальний метод вирішення філософських проблем. Метод діалектики з його вихідними настановами аналізу всіх природних, соціальних і духовних процесів із позиції визнання універсального зв'язку всіх явищ, предметів, процесів їх розвитку як прояву єдності протилежних сил і тенденцій, переходу кількісних змін у якісні та іншими проявив себе як найефективніший у розв'язанні філософських проблем. І, нарешті, однією з функцій філософії є аксіологічна функція. Аксіологія — вчення про цінності, філософська теорія загальнозначущих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності, характер їхніх вчинків. Цінності як філософська категорія відображають певні аспекти, сторони явищ дійсності, пов'язані з соціальною і культурною діяльністю людини і суспільства. Розрізняються предметні і суб'єктні цінності. Об'єктами ціннісного відношення є і природа, і окрема людина, і суспільство, і духовна сфера людини та суспільства. Оцінка одного й того ж явища, наприклад руйнування будинку, житла чи то внаслідок землетрусу, чи то під час війни, може збігатися, а може відрізнятися у тих людей, у тих суспільств, у яких не домінують загальнолюдські цінності поваги до рівних прав усіх людей, народів, націй на життя, свободу совісті, честі та гідності людей і націй. Але завжди оцінка буде або позитивна, або негативна. В яких би категоріях ця оцінка не проводилася, — "істина і заблудження", "добро і зло", "краса і огидність" тощо — завжди її основою є суб'єктні цінності. Суб'єктні цінності як критерії вибору оцінки реалізуються в формах настанов, цілей, проектів, імперативів, заборон. Сукупність ціннісних орієнтацій людини — своєрідний маяк свідомості, котрий в разі прийняття загальнолюдських цінностей освітлює шлях до гуманістичних ідеалів, які не просто виробило, а вистраждало людство в процесі розв'язання проблем і суперечностей минулих і сучасних цивілізацій та культур. Сьогодні перед людством нагально постала проблема його виживання, вибору шляхів у майбутнє. І цінність філософії в цих пошуках полягає не в тому, що вона 24 має готові відповіді на гострі проблеми сучасності, а в тому, що, узагальнюючи практичний, інтелектуальний і, ширше, духовний досвід людства, як справжня мудрість поколінь, з одного боку, застерігає ("не переступіть межі загальнолюдських цінностей, бо це шлях у нікуди"), а з іншого — пропонує ("тільки спираючись на накопичений віками позитивний світоглядний, пізнавальний, методологічний та інший арсенал можна його збагатити, щоб вирішити нові проблеми"). І так буде завжди, доки існує людство. Розглянуті раніше питання специфічності проблем та предмета філософії дають змогу з'ясувати проблему критеріїв класифікації філософських вчень на напрямки, течії, школи. Критерії ці змістовні, часові та просторові. З точки зору оцінки філософських поглядів за змістовним критерієм філософські напрямки характеризуються постановою і рішенням проблем, які за своїм змістом найбільше впливають на детермінацію ключових висновків філософської думки. До основних філософських напрямків належать матеріалізм та ідеалізм і меншою мірою філософський дуалізм. Хоча лише в філософії Нового часу розрізнення матеріалізму та ідеалізму набуло чіткого усвідомлення, але протягом усієї історії філософії саме матеріалізм та ідеалізм виявили найбільший вплив на зміст філософської думки. За своєю змістовною питомою вагою окремі філософські школи посідають, так би мовити, "останнє" місце за впливом на розвиток філософської думки. Філософська школа — це філософські погляди конкретного історичного філософа, які підтримуються, розвиваються певним колом філософів-послідовників. Прикладом філософської школи є давньогрецька школа кініків (від гр. kinykoi — кініки), яку заснував Антисфен, учень Горгія і Сократа. Учнем і послідовником його був Діоген із Синопа. Кініки вбачали щастя в автономії особи від навколишнього соціального світу. Вони закликали "вчитися у природи", "жити як тварини", відкидали релігію, мораль, право. За своїм впливом на розвиток філософської думки проміжне місце між філософським напрямком та філософською школою посідає філософська течія, яка формується на основі спільних програмних ідей певної, меншої чи більшої, кількості філософських шкіл. Так, впливова в західній філософії течія позитивізму об'єднує і школу першого історичного позитивізму XIX ст. О.Конта, Д.Ст.Мілля, Г.Спенсера, і школу другого позитивізму (кінець XIX — початок XX ст.) — емпіріо-критицизму Е. Маха, Р.Авенаріуса і школу неопозитивізму "Віденського гуртка" М.Шліка, Р.Карнапа, О.Непрата та ін. у 20—30-х роках XX ст., і школу американського, насамперед логічного емпіризму" в 40-50-60-х роках XX ст. Що об'єднує школи позитивістської філософської течії? Спільність таких програмних філософських настанов як заперечення "метафізики" (синоніма теоретичної філософії), і, перш за все, заперечення пізнавального змісту філософських висловлювань: сцієнтизм (від лат. scientia — знання, наука) — намагання довести, що саме конкретні науки завдяки аналізу їх змісту можуть дати відповіді на ті запитання, на які безсила відповісти теоретична філософія. Навіть із наведених вище прикладів з точки зору часових та просторових (географічних) характеристик напрямків, видно, що течії, школи відрізняються ступенем своєї універсальності. Філософські напрямки матеріалізму й ідеалізму найбільш універсальні. Матеріалістичні вчення в античній філософії — це й Мілетська школа в Греції VI ст. до н.е. (Фалес, Анаксімен, Анаксімандр), і атомістична теорія Демокріта в V-VI ст. до н.е., це й матеріалістична діалектика Геракліта в VI — на початку V ст. до н.е. В давньому Римі в першій половині І ст. до н.е. ми знову зустрічаємося з атомістичним матеріалізмом у поемі Лукреція "Про природу речей". Навіть у середньовічній західно-європейській філософії, коли панували релігія та ідеалізм, матеріалізм у прихованій формі як тенденція проявлявся в пантеїзмі як антиподі креаціонізму, в номіналізмі як протилежності реалізмові. У філософії Нового часу матеріалізм був основою поглядів Ф. Бе-кона, Т.Гоббса, Д.Локка в Англії. У Франції XVIII ст. — матеріалістами були Д.Дідро, П.Гольбах та інші. В Німеччині XIX ст. — це Л.Фейербах, К.Маркс, Ф.Енгельс та інші. В XX ст. — це не тільки різні форми марксистського матеріалізму майже у всіх країнах та континентах, а й інші форми матеріалізму. Приклади такої ж часової та просторової універсальності ідеалізму теж переконливі. В давній Греції Піфагор та Парменід у VI ст. до н.е., Сократ у V ст. до н.е. до н.е. В західно-європейській середньовічній філософії Нового часу — це М.Мальбрант, Б.Паскаль в XVII ст. у Франції, Д.Берклі у XVIII ст. в Англії. В німецькій класичній філософії — це І.Г.Фіхте, Ф.В.Й.Шеллінг, Г.В.Ф.Гегель у першій половині XIX ст. У XX ст. персоналізм Е.Хокінга, Е.Ш.Бройнімена в США, Е.Муньє, Ж.Лакруа у Франції, феноменологічний ідеалізм Е.Гуссерля у Німеччині тощо. Інша справа — часові та просторово-географічні ознаки філософських шкіл і напрямків. Ключовою фігурою марбурзької школи неокантіанства в Німеччині був Г.Когне (1842-1918). Однодумцями його були П.Наторп (1854-1924) та Е.Кассірер (1874-1945). Провідником баденської школи неокантіанства був В.Віндельбанд (1848-1915), а систематизатором його поглядів був Г.Ріккерт (1863-1936). Обидві школи мали наприкінці XIX — на початку XX ст. численних послідовників в інших країнах, в тому числі в царській Росії. Спільні програмні ідеї згаданих вище шкіл зводились до заклику "назад до Канта", філософію якого намагалися "очистити" від "речей в собі". Ця спільність — основа утворення філософської течії неокантіанства. Подібні за своєю структурою процеси групування філософських шкіл мали місце при формуванні філософських течій неогегельянства, позитивізму всіх течій. При цьому необхідно мати на увазі, що за назвою "часові та просторові критерії" розрізнення напрямків, течій, шкіл стоять не абстрактні "час" та "простір", а специфічні культурно-історичні, соціальні, наукові та інші детермінанти змісту філософської думки в ту чи іншу історичну епоху, в тих чи інших країнах або в ряді країн. Для нашого XX ст. найтиповішими є такі філософські течії: сцієнтистсько-позитивістська, антропологічна, релігійно-філософська, лінгвістична, структуралістська, герменевтична, постмодерністська. Вони впливають одна на одну. Скажімо, в сцієнтистсько-позитивістській течії, крім домінуючої ролі позитивістських шкіл, своє законне місце посідають школа "інтегрального раціоналізму" французького філософа Г.Башляра (1884-1962), школа "критичного раціоналізму" К.Поппера тощо. В лінгвістичній течії, вирішальну роль у виникненні якої відіграв австро-англійський філософ Л.Вітгенштейн (1889-1951), програмні установки змінювались від сцієнтистських до антисцієнтистських. Фігурально кажучи, він у XX ст. однією ногою стояв у сцієнтистсько-позитивістській течії, а другою — в лінгвістичній. Дещо схожу ситуацію маємо і з М.Хайдеггером (1889-1976). Цей німецький філософ належав до школи екзистенціалізму, що тяжіє до антропологічної течії, одночасно розвивав ідеї герменевтики, яка скла-лась як філософська течія завдяки дослідницьким зусиллям німецького філософа Г.Г.Гадамера. Як бачимо, ідейні витоки герменевтики формувались тисячоліття. Ось чому серед сучасних західних та вітчизняних філософів немає одностайності щодо того, які течії для XX ст. головні, які філософські школи в них найбільш вагомі.