Екологічні проблеми, пов'язані з видобутком корисних копалин. Ресурсно-екологічна безпека, Детальна інформація

- всі види господарської діяльності, природокористування й природоперетворення слід здійснювати з обов'язковим урахуванням екологічних чинників, законів, критеріїв, вимог та обмежень і таким чином, щоб вони не завдавали біосфері непоправної шкоди, не підривали її біопродуктивного потенціалу та екологічної рівноваги, не зумовлювали негативних незворотніх змін, спроможних перевести біосферу в інший режим функціонування, за умов якого місця для людини може вже не бути.

Особливого значення тепер набирають питання формування раціональної та дієвої системи державного регулювання й управління природокористуванням і природоохороною, ресурсо-екологічною безпекою на національному, регіональному й місцевому рівнях стосовно до умов ринкової економіки. Ця система має бути спрямована на реалізацію сучасної еколого-економічної стратегії природокористування та досягнення високого рівня ресурсо-екологічної безпеки держави. Вона має грунтуватися на застосуванні комбінації взаємоузгоджених цілей, засобів і еколого-економічних критеріїв прийняття рішень у сфері природокористування, природоохорони й вирішення ресурсо-екологічних проблем з мінімальними затратами праці та коштів, а також на чітко визначених екологічних пріоритетах.

Основними національними та регіональними екологічними пріоритетами на найближчу перспективу в Україні слід вважати:

- реалізацію програми екологічного відродження Дніпра і регіональних заходів, які забезпечать істотне підвищення якості питної води, відновлення втраченої корисної біопродуктивності, зокрема рибо-продуктивності внутрішніх водойм;

- екологічне оздоровлення, повномасштабна детоксикація природи та населення в гостроекокризових регіонах (Донбас, Кривбас та інші) на основі технологічної реконструкції та формування раціональної регіональної структури економіки, здійснення комплексу ефективних природоохоронних заходів;

- гарантування екологічної безпеки АЕС і мінімізація негативних соціально-екологічних наслідків аварії на Чорнобильській АЕС з метою створення нормальних умов життєдіяльності населення на радіоактивно забруднених територіях;

- всебічну охорону земельного фонду держави, боротьбу з ерозією та деградацією грунтового покриву на основі екологічної оптимізації агроландшафтів, удосконалення структури сільгоспугідь й агротехніки, застосування екологобезпечних технологій, а також істотного зменшення рівнів розораності земельної площі;

- повне припинення забруднення екосистем басейнів Чорного й Азовського морів і прибережних смуг, їх екологічне відродження з метою відновлення колишніх рівнів рибопродуктивності та рекреаційних потенціалів;

- проведення екологічної реконструкції Полісся і Карпат з тим, щоб відновити там порушену екологічну рівновагу та підвищити їх роль у стабілізації екологічної ситуації на значній частині території України;

- довести в кожному регіоні області і районі до екологічно обгрунтованих нормативів площі заповідних і природоохоронних територій, створити загальнодержавну мережу національних парків, біосферних заповідників та екологічних пам'ятників з метою підтримання належного рівня біорізноманіття;

- збереження та відновлення екосистем санаторно-курортного комплексу "Велика Ялта" й інших рекреаційних комплексів, розвиток екотуризму на основі формування в усіх природно-кліматичних зонах України відповідних упорядкованих природоохоронних територій.

Доцільно, на наш погляд, уже сьогодні визначити ряд модельних територій, на яких будуть відпрацьовуватися регіональні схеми сталого й екологобезпечного розвитку. Це дасть можливість не лише реально оцінювати результативність та ефективність здійснення запропонованих заходів, а й вносити певні корективи як до концепції, так і механізмів і способів її реалізації на практиці. Водночас необхідно створити ефективні організаційно-управлінські структури, на які покласти відповідальність за проведення цієї надзвичайно важливої роботи.

Україна серед європейських держав, незважаючи на великий спад виробництва в більшості галузей національної економіки, має найвищий інтегральний показник негативних антропотехногенних навантажень на навколишнє природне середовище практично на всій її території. Причому в двох третинах областей екологічна ситуація та якість довкілля характеризуються як гостро критичні і несприятливі з точки зору інтересів здоров'я людини. Природокористування ж є вкрай нераціональним, марнотратним й екологоневрівноваженим, а ефективність використання природних ресурсів надзвичайно низька, в зв'язку з чим природомісткість, насамперед земле- та водомісткість, а також енергомісткість валового внутрішнього продукту, навпаки, надто високі.

Окремо слід звернути увагу на зростання обсягів забруднень з боку автомобільного транспорту, який у сучасному вигляді належить до найбільших і наймасовіших джерел забруднення атмосферного повітря та основних екологодестабілізуючих чинників. Інтенсивний розвиток цього виду транспорту, високі темпи збільшення кількості автомобілів, зростання потужності їх двигунів неминуче ведуть до збільшення обсягів вихлопних газів і частки останніх в атмосферному повітрі. Вже нині світовий автомобільний транспорт викидає в атмосферу щорічно близько 400 млн т вуглекислого газу, понад 70 млн т вуглеводнів і понад 40 млн т окислів азоту. Вихлопні гази автомобілів містять понад 200 хімічних сполук - продуктів згорання пального, переважна більшість яких токсичні та канцерогенні.

Концентрація автомобільного транспорту у великих містах, функціонування існуючих і прокладання нових транспортних коридорів та автомагістралей через населені пункти чи поблизу них, поряд з різким розширенням автомобільного парку застарілих та зношених моделей, призводять до підвищення рівнів забрудненості повітря. А відтак - суспільству, природі й виробництву завдається чимала шкода.

”

"

а локальному рівнях. Успіх у цій важливій і складній справі тепер значною мірою залежить не лише від послідовної державної екологічної політики, а й від того, наскільки дієвими та ефективними є регіональна екологічна політика і механізми її практичної реалізації.

Отже, необхідність цілеспрямованого та ефективного вирішення екологічних проблем в Україні зумовлена, з одного боку, внутрішніми чинниками. До них слід віднести в першу чергу нераціональне природокористування, надмірне забруднення навколишнього природного середовища, особливо водних, земельних ресурсів та атмосферного повітря, деградацію довкілля загалом, що набрала високих темпів. З другого боку - зовнішніми чинниками і міжнародними вимогами. Оскільки стратегічною метою України є розвиток всебічного співробітництва з Західно- та Центральноєвропейськими державами з тим, щоб у перспективі вона могла стати повноправним членом Європейського Союзу, то потрібно, щоб країна відповідала європейським стандартам і вимогам як у політичному, соціально-економічному, так і в екологічному відношеннях. На сучасному етапі екологічний чинник стає дедалі актуальнішим й одним з пріоритетів у міжнародних відносинах, економічному та науково-технічному співробітництві практично всіх держав світу.

Отже, Україна має рухатись по шляху гармонізації національного природоохоронного законодавства, вимог і стандартів екологічної безпеки господарської діяльності та всебічної адаптації їх до західноєвропейського екологічного простору. Поряд з цим екологічний стан навколишнього природного середовища, рівень і характер природокористування та природоохоронних заходів, екологобезпечність застосовуваних технологій тощо також мають максимальною мірою відповідати західноєвропейським стандартам і нормативам.

Цілком зрозуміло, що для ефективного вирішення проблем еколого-ресурсної безпеки потрібно мати необхідні кошти, щоб фінансувати реалізацію природоохоронних заходів та запроваджувати екологобезпечні технології, здійснювати структурну перебудову економіки з урахуванням екологічних чинників, вимог та обмежень. Одним з найважливіших джерел фінансування природоохоронної діяльності тепер справедливо вважаються бюджетні та позабюджетні екологічні фонди, які виникли в країнах з перехідною економікою. Формування цих фондів відбувається переважно за рахунок платежів за забруднення навколишнього природного середовища суб'єктами господарської діяльності. І хоча у формуванні, розподілі та використанні коштів зазначених фондів нині мають місце істотні недоліки, що нерідко підривають до них довіру та ставлять під сумнів доцільність їх подальшого функціонування, необхідно констатувати: в сучасних умовах гострої нестачі бюджетного фінансування природоохоронних заходів їм, по суті, найближчим часом нема реальної альтернативи.

Тому проблема зміцнення екологічних фондів в Україні, ефективного контролю за надходженнями і видатками коштів, цільовим та високоефективним їх використанням, безперечно, і в науковому, і в практичному плані є для України досить важливою та актуальною.

Нарешті, слід окремо сказати про екологічні аспекти міжнародного економічного та науково-технічного співробітництва України. Розширення та зміцнення механізмів зовнішньоекономічних зв'язків у сфері екології, розповсюдження позитивного досвіду зарубіжних країн щодо раціоналізації природокористування й поліпшення природоохорони можуть стати важливим чинником зміцнення як національної, так і міжнародної ресурсо-екологічної безпеки, орієнтації світового співтовариства на пошук ефективних шляхів, методів і техніко-технологічних засобів вирішення нагальних глобальних та регіональних екологічних проблем.

У зв'язку з цим наша держава має радикально змінити стан справ щодо реального забезпечення власних ресурсо-екологічних інтересів у зовнішньоекономічній діяльності на основі застосування ефективних інструментів досягнення міждержавного паритету під час розгляду питань про транскордонне перенесення шкідливих речовин та промислових викидів і скидів, будівництва й функціонування трансконтинентальних комунікацій, нафто- та газопроводів тощо. Крім того, слід розробити і запровадити в практику дієві механізми стимулювання залучення іноземних інвестицій на екологічні цілі, а також всебічно сприяти виконанню своїх зобов'язань по міжнародних угодах з проблем навколишнього середовища і розвитку.

Особливого значення проблема дотримання вимог ресурсо-екологічної безпеки набирає при створенні та функціонуванні трансконтинентальних нафто- і газопроводів, автомагістралей та інших транспортних коридорів, які пролягають (або тих, що проектуються) через територію України. Те ж саме стосується і вільних економічних зон та інтернаціональних портів, які передбачається сформувати в деяких регіонах нашої держави, приватизації підприємств за участю іноземних інвесторів. Головне завдання тут полягає в тому, щоб повною мірою враховувались як національні, так і міжнародні пріоритети й імперативи в сфері екології, ресурсо-екологічної безпеки.

Одним з найважливіших принципів створення та функціонування трансконтинентальних транспортних коридорів, вільних економічних зон, спільних підприємств за участю іноземного капіталу тощо слід вважати всебічне й обов'язкове врахування ресурсо-екологічних чинників, критеріїв, стандартів і обмежень при будь-яких видах спеціалізації їх господарської діяльності.

Беручи до уваги гостроту екологічної ситуації в Україні й особливо той факт, що втрати від цього нині становлять від 12 до 15% її внутрішнього валового продукту, в жодному випадку не можна допустити, щоб у вільних економічних зонах, у прилеглих до трансконтинентальних коридорів місцевостях та в інтерпортах, на приватизованих підприємствах, розміщувалися екологічно шкідливі виробництва і застосовувалися екологонебезпечні технології, застарілі технічні засоби. З метою усунення енвіронментальної загрози, переведення на модель сталого й екологозрівноваженого розвитку національної економіки в таких зонах, транспортних коридорах та інтерпортах, на приватизованих і спільних підприємствах мають передусім застосовуватись екологічно чисті технологічні процеси, економні й ефективні методи та способи ресурсоспоживання в усіх секторах господарської діяльності.

Алгоритм ефективного вирішення гострих проблем ресурсо-екологічної безпеки при проведенні приватизації має грунтуватися, на наш погляд, на таких принципах. По-перше, потрібно виходити з міжнародних, зокрема європейських, екологічних стандартів і вимог та забезпечувати єдиний підхід до всіх інвесторів і власників. По-друге, вся відповідальність за радикальне підвищення рівня цієї безпеки переходить до нового власника чи стратегічного інвестора, але держава виявляє готовність до зменшення їх ризику в зв'язку з раніше завданою екологічною шкодою. По-третє, в системі органів приватизації створюються спеціальні екологічні підрозділи, які здійснюють екологічне обстеження всіх підприємств, і насамперед тих, де висока ймовірність економічних ризиків, зумовлених екологічними чинниками або умовами. По-четверте, проведення екологічними підрозділами через своїх екологічних експертів переговорів з потенційними інвесторами (новими власниками) щодо вирішення наявних екологічних проблем у післяприватизаційний період та можливої участі держави в цій справі за рахунок спрямування певної частки плати за приватизацію на охорону навколишнього природного середовища, модернізацію екологічного обладнання тощо.

Необхідно також відзначити, що практика світогосподарських зв'язків останніх двох-трьох десятиріч дає чимало прикладів, що вказують на намагання розвинутих країн винести за межі своїх метрополій екологічно шкідливі, багатовідходні та ресурсомісткі виробництва і розмістити їх на території інших держав. Ця тенденція зберігається й тепер як своєрідний феномен "екологічного колоніалізму". Основні риси останнього - широкомасштабний імпорт мінерально-сировинних, лісових, біологічних та інших природних ресурсів; перенесення в країни, що розвиваються, "брудних" галузей промисловості й експорт до них застарілих, екологічно небезпечних технологій і видів продуктів; захоронення на їх територіях токсичних та радіоактивних відходів тощо.

Отже, в умовах інтернаціоналізації господарсько-економічних зв'язків слід діяти екологічно грамотно і виважено, щоб Україна не перетворилася на специфічну екологічну колонію. А щоб цього не сталося, при оцінці проектів створення спільних підприємств, вільних економічних зон, трансконтинентальних комунікаційних коридорів, газо- і нафтопроводів, акціонерних компаній за участю іноземних інвесторів має бути забезпечений еколого-економічний підхід та їх всебічна й об'єктивна екологічна експертиза з залученням фахівців-екологів різних галузей знань, у т.ч. зарубіжних.