Злочини та покарання за законами Ману, Детальна інформація

На нашу думку, у Стародавній Індії існував, як і в Стародавньому Єгипті і Вавилоні, азіатський спосіб виробництва. Правове становище окремих категорій населення визначалось не соціально-економічним положенням, а належністю до тієї або іншої варни.

Найвище становище у суспільстві займали брахмани. Вони мали монопольне право тлумачити закони і давали поради представникам інших варн. Брахмани мали навчати Ведам (священним книгам індусів), вивчати їх, приносити жертви за себе і за інших, давати й отримувати підношення. За вченням брахманів, між ними і кшатріями має існувати зв`язок і взаємодопомога: “Без брахмана не процвітає кшатрій, об`єднавшись, процвітають і в цьому, і в тому світі”. Брахман визнавався володарем всьго сущого. Він міг вимагати від членів інших варн всьго чого бажав. Особа брахмана була недоторканою. Його вбивство тягло за собою тяжку і мученицьку смерть.

До варни кшатріїв належали цар і всі представники апарату управління державою. Закони Ману покладали на цю варну обов`язок охороняти підданих, здійснювати жертвоприношення і вивчати веди. Головний же їх обов`язок полягав у здійсненні влади і несенні військової служби. Економічне становище окремих членів варни брахманів і варни кшатріїв було неоднаковим. В них поряд із власниками великих багатств були і незаможні, деякі кшатраї, наприклад, за несплату боргів попадали у кабалу.

Варна вайшіїв була найчисельнішою. Її членам наказувалось пасти тварин, добре розбиратися у вартості коштовностей, у якості товарів і турбуватись про збільшення свого майна. Члени цієї варни мали створювати все необхідне як для свого власного прожитку, так і інших.

Члени варни шудр формально не були рабами. У законах Ману зазначалось: “Але одне заняття Владика (Ману)вказав для шудри – смиренно служити трьом іншим варнам”. Шудри були особисто вільні, мали право володіти майном, жили своїми сім`ями. Але “шудра не повинен нагромаджувати багатство, навіть маючи таку можливість, оскільки шудра, набуваючи багатства, пригноблює брахманів”.

Рабство в Індії мало партріархальних характер. Його джерелом було: полон, народження від раба і рабині, перетворення у рабів вільних за борги і злочини.Разом з тим зазначимо, що раби-зеблероби жили громадами, мали свої сім`ї, а кшатрії забирали у них лише частину вироблюваного ними продукту, невтручаючись у їх повсякденне господарське життя. Стародавні індуси називали їх даса (раби). У великих маєтностях працювали нестільки раби, скільки наймити – кармкари.

За формою правління Індія була монархією. На думку деяких дослідників, вона не була деспотичною, оскільки влада монарха нібито стримувалась самоізоляцією сільських громад та релігійно-етичними нормами, що наказували виконувати особливу дхарму – обов`язки:охороняти підданних, опікувати мадлолітніх, вдів, хворих, організовувати роботи по ліквідації стехійних лих, запобігати голодові.

Разом з тим влада царя (раджі) обожнювалась. Брахмани вчили, що цар є бог, і його накази треба виконувати як такі, що надходять від божества. У законах Ману прямо сказано, що цар є “велике божество з тілом людини”.

В управлінні державою цар спирався на апарат бюрократії, що складався із брахманів і кшатріїв. За законами Манау цар мав призначати сановників із “хоробрих, досвідчиних у військовій справі, шляхетного походження і випробованих”. Цар призначав чиновників як центрального, так і місцевого управління. Особливе місце у бюрократичній ієрархії займали радники царя – мантріни і махаматри. З них складався дорадчий колегіальний орган, у якому брали участь також представники міст.

Країна поділялясь на провінції, на чолі яких стояли царевичи; провінції – на округи, на чолі з окружним начальником, що “думає про всі справи”. Сільські області складалися із 800, 400, 200 і 10 селищ, їх очолювали відповідні упрвителі, які отримували жалування безпосередньо від царя. Найважливіші проблеми селянської громади вирішувались на сходах жителів селян. Тут існували старости і рада старійшин.

Отже, цар в управлінні державою спирався на розгалуджений бюрократичний чиновницький апарат. Окрім того, цар формально вважався власником усієї землі, тобто існувала державна власність на землю. Володільцями землі були селянські громади й окремі особи. Очевидно, інституту права приватної власності на землю не існувало.

Джерелом права у початковий період існування індійської держави був звичай. Специфічною особливісю права Індії було те, що на нього великий вплив робили релігія, яка забов`язувала дотримуватись спеціальних дхарм – правил поведінки. Дхарми наповнені і релегійним, і моральним, і правовим змістом. Вони були створені брахманами і базувались на нормах звичаєвого права, судовій практиці та узаконеннях царя. Брахмани привносили до тхарм свої релігійно-етичні та правові уявлення, що відображали їх світогляд.

Особливе місце серед дхарм (дхармашастир) займають Закони Ману (ІІ ст. до н.е.). Закони Ману являли собою творчість різноманітних шкіл брахманів і були учбовими посібниками. Норми викладалися у поетичній формі, формі 260 строф вони нараховували 2685 статей, мова сантскрипт, зміст виходить за рамки права це і політика, і релігія, і мораль. Збірник ділиться на 12 глав. Можна сказати, що Закони Ману були зводом релігійних, етичних і юридичних настанов, які можна розділити на три групи:

1)різні релігійні накази брахманів;

2)норми, що регулюють організацію державної влади і взаємовідносини з громадянами;

3)норми цивільного і кримінального законодавства

Закони Ману один із стародавніших пам`ятників юридичної літератури. Джерелом “Законів Ману” стали більш ранні “провід до Закону” (дхармасутра).

У період настання кризи родоплемінної системи (VІ-Vст.ст.до н.е.) виникає буддизм, який стає релігією міських жителів. Згідно вчення Будди всі люди рівні, незалежно від того, до якої варни вони належать. Хоча проповіді Будди були спрямовані проти засилля брахманів і проти існування варн, він закликав відмовитися від відвертої боротьби.

З розвитком феодалізмом, який призводить для зникнення міських громад, бкддизм відтісняється на другий план, і в ХІІ ст. він практично зникає. Знову посилюється брахманізм. Який діств назву індуізму. Основною постаттю індуізму є брахмани – земні боги, а Шіва – єдине верховне божество, що становить абсолютну єдність духовного і матеріального буття.

Поява Законів Ману ознаменувала якісно новий етап розвитку правової думки в Індії. Вона все більше підпадає під світський вплив і пристосовується до потреб практики. У пізніших дхармашастрах більше уваги приділяється договірним і майновим відносинам, відповідальності за їх невиконання. З Законів Ману правові норми стають більш упорядкованими і класифікованими. Вони стали базуватись на основі вісімнадцяти приводів (норм) судового розгляду.

У відповідності і з Законами Ману перша група приводів судового розгляду стосується забов`язань, що випливають із договору:

несплата боргу,

заклад,

продаж чужого,

неповернення взятого;

потім слідують норми, що стосуються

несплати жалування, “Наймит (слуга или работник), который, не будучи больным, отказывается по наглости от исполнения условленной работы, должен быть оштрафован.., и жалованье не должно быть ему уплачено”.

скасування купівлі-продажу, “Если кто-нибудь в этом мире, купив или продав что-либо, раскается в этом, он может отдать или получить эту вещь в течении десяти дней”.

спору господарів з пастухом, “Днем ответственность за целосность скота лежит на пастухе, ночью-на хозяине…Если стадо окружено волками и пастух не спешит к ним на помощ, он должен нести ответственность за животное, на которое волк нападет, а если же он охраняет надлежащим образом – не несет ответственности”.

Потім ідуть норми, що стосуються злочинів-деліктів: