Літовсько-польська доба, Детальна інформація

Початок доби литовської політичної зверхності на Південною Руссю був покладенний у 1340р. коли син Гедиміна Любарт закнязював на Волині й Галичині. Остання після 40 років запеклої воєнно-політичної боротьби відійшла до Польщи. Таким чином, Волинь стала першим реальним надбанням Литви на Українських землях. Потім упродовж одного-двух десятиліть до Літовського князівства перейшли Київщина, Сіверщина та Поділля. Більшість Українських земель було приєднано до Литви за часів правління князя Ольгерда. Українські землі в цей час не знали суспільної боротьби на релігійному грунті, передусім через толерантність, яку виявляли володарі Литви. Вона сформулювалася усією історією цієї держави, що виступала своєрідним буфєром між православним Сходом і католицьким Заходом. Уже її засновник князь Міндовг, не маючі достатніх сил для боротьби з Тевтоньским орденом, котрий вів наступ на Литву під гаслом боротьби з язичництвом, був змушений хреститися за католицьким обрядом і заснувати єпископію (1251). Та це хрещення хоч і принесло йому корону, за висловом літописця:1260 р. Міндовг розірвав угоду з Орденом і Папою та зрікся християнства, керуючись власними політичними розрахунками.

Уже в 14 ст. виразно проявились “руськи” впливи у Литві: православ’я прийняли сини Гедиміна Любарт, Коріат, Натримунт, Явнут, Ольгерд і майже всі діти останнього. Досить поширенними були й родинні зв’язки литовських князів із православними дінастіями Північно-Сходної Русі. Ягайло, одружившись на королеві Ядвизі, рішуче зв’язав долю своєї країни з католицькою Польщею. За умовами Кревської унії язичників – литовців було окрещено за католицьким обрядом, а бояр – католиків зрівняно у правах з польскою шляхтою. Крім того, за Городольским привілеєм 1413 р. вони отримали виключне право займати посади каштелянів і воєвод та брати участь у роботі державної ради.

Характерною рисою політики правлячих кіл Литви щодо православної церкви було їх намагання позбутися залежності від Москви (куди у 20 р.14ст.переїхав митрополит )Литовськи володарі прагнули мати умежах своєї країни самостійну церковну організацію.Паралельно докладалося чимало зусиль для відновлення єдности католицької та православної церков.

Відомо, що для переговорів про їх унію на Констанцький собор (1414-1418) Вітовт направив литовського митрополита та Григорія Цамблака. Проте укладення уніїї відбулося пізніше, 1439, на Флорентійскому, соборі, де були остаточно з’ясовані всі догматичні питання. Митрополіт Ісидор, що представляв на соборі на той час митрополію Київську та всієї Русі, був висвячений папою на кардинала. Повертаючись з Італіі до Москви, він розіслав по підвласних йому єпархіях папську булу, де повідомлялося про укладнення унії. Однак володар Московщини Василій ІІ рішуче виступив проти укладеної у Флоренціїї унії, а Митрополит Ісідор змушений був шукати порятунку в Римі. Новостворена митрополія, спочатку перебуваючи під зверхністю римського папи, згодом знов опинилася під контролем Константинополя, де унія була соборно засуджена 1451 р. Таким чином, на території Великого князівства Литовського, церковну унію так і не було проведено у життя.

Де що інша ситуація склалася на руських землях Корони, де позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Литовській державі. І хоч і тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку, ознакою чого було оподаткування православного духовенства, обмеження окремих культових відправ, церковного будівництва та ін.

Після укладання Люблинської унії позиції католицизму посилились. Метою унії було приєднення православної церкви до католицькоїї з обов’язковим визнанням верховенства Римського Папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення церковних володінь.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднання в українському суспільстві, а й для появи у ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад захисник православ’я князь К. Острозький у своєму листі до Папи зазначав Нічого не бажаю гарячише. Як єдності, віри і згоди всіх християн.” Люблинська унія посилила процес окатоличення та ополячення української еліти. Наслідок для православ’я був один - різке звуження каналів матеріальноїї підтримки. Адже самі князі та багаті роди свого часу будували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах. Особливостю цього періоду було те, що патронат – опіка, середньовічне спонсорство церкві, поступово деформуючись, перетворюється на звичайне володіння цервою чи монастирем Ці религійні осередки заставляли, давали у посаг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та продавали. Світська влада дедалі активніше проникає у церковне життя. Тепер вже не митрополит призначав єпископів, їх висували або ж пани-рада, або ж сам великий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії світським особам, які не тільки не переймалися церковно-религійними інтересами, а виявляли виключно матеріальну заінтересованність, зберегаючі при цьому свої світськи звичаї: полювання, банкети, насильства, розпусне життя. Дійшло до того, деякі авантюристи приймали духовний сан, підкупом займали місця єпископів, а потім розпродавали ікони, землі. Негідно поводилось навіть і найвище духовенство. Так митрополит Онисифор Дівочка був звиновачений у двоєженстві; епископ Кирило Терлецький постав перед судом за підозрою в згвалтуванні та вбивстві; єпископ Ион Борзобогатий вимагав у прихожан плату за відвідування церкви.

Трагедиєю Православної Церкви було те що вона значно поступалася перед католицькою своєю освітою. Східня Церква культурно зубожіла і її література обмежувалася церковно-богослужебними книгами та книжками для побожного читання, а цього було замало для культурно розвиненої людини. Така людина мусіла звертатися до латинського, польського письменства. До польсько-латинської школи тяжко було попасти українцеві, а українські школи стояли низько. Голодне, неосвічене православне духовенство втрачало авторитет в народі.

У боротьбі за піднесення Православної Церкви виступали собори та братства. Першим Обласним Собором, постанови якого збереглися, був Віленський. Скликаний митрополитом Йосифом Солтаном у 1508-1509 рр. В ньому брали участь всі єпископи, сім архиєпископів, шість ієгуменів, сім протопопів та священники. Собор засудив купівлю катедр та парафій замість соборного обрання і наказав відлучати від Церкви тих, хто так робить. Єпископів, які висвячували таких “безчинників” вирішено позбавляти сану. Суворо засуджував Собор священників-удівців, які не йшли в манастир: “всі священники, не маючи жен, не священствують”… “простець, згрішивши, за свою тільки душу дасть відповідь Богові. А священик многих соблазнить людей!” Багато уваги приділено патронам. Що роздавали “хліб духовний”, але Собор у тій справі не міг нічого сутнього добитися, бо патронами були королі та великі пані. Собор шукав компромісового виходу: намагався нормувати відносини, вимагав благословіння єпископів для обраних патронами священників і забороняв патронам звільняти їх самовільно. Було ще багато соборів після Віленського, але про них немає докладних відомостей.

Церковні братсва існували в Україні з глибокої давнини, але розгорнули вони свою діяльність головним чином з ХVIст. Церковні братства засновувалися при церквах: Львівське-Успенське, Луцьке- Чеснохресне, Київське-Богоявленське і т. д. Найстаршим братством було Львівське.

Завданням церковних братств було дбати про зовнішній порядок у храмі, про задоволення його матеріяльних потреб, піклуватися про хворих. Члени братства платили внески, на які влаштовувано свята - “кануни”. Згодом вони розширили свої завдання: допомагали членам, які попали в біду; виступали перед судами і самим королем в обороні Православної Церкви; брали участь у спробах відновити єпископію у Львові. Бачачи занепад освіти, братства стали організовувати братські школи. Особливу славу здобули школи Львівського та Київського братств.

Братства спочатку були переважно організаціями міщан, але поволі набули всестанового характеру. Більшість членів Луцького братства були шляхтичами, а в Київському було багато духовенства. Братства рішуче виступали проти патронату, проти польсько-католицької пропаганди, проти національних і религійних обмежень українців, проти ненормального життя духовенства, намагаючись впливати на висвячення гідних пошани людей. Таке “втручання”світських людей, міщан у церковні справи й прерогативи єпископів викликало з їх боку невдоволення .

У1586р. приїхав в Україну Антіохійський патріярх Йоаким і братчики звернулися до нього за порадою. Ознайомившись з непорядками в Православні Церкві та заходами братчиків для оздоровлення Церкви, він не тільки благословив їх, але й в грамоті своїй дав низку порад та доручень. Львівське братство мало стати зразком для інших братств. Мало стати центром організації, яка охоплювала всю Україну. Йому надано право контролювати моральність членів і навіть право відлучати їх від Церкви. Воно мало право слідкувати не тільки за своїми членами, а й за духовенством включно з митрополитом та єпископами. Щоб жили і служили вони Церкві згідно з апостольськими правилами. Царьгородський патріярх Єремія підтвердив 1589 року розпорядження Йоакима і затвердив права братств на духовну цензуру Церкви. Під час своєї подорожі по Україні патріярх рішуче став на боці братств, деградував Онисифора Дівочку і ряд неправно поставлених священників.

Діяльність братств була кроком революційним і, природно,. викликала, як згадано вище, незадоволення владик, яке підсилювалося іноді не зовсім тактовними акціями братчиків. Деякі з владик в гострій формі висловлювали своє обурення. Особливо Гедеон Балабан, єпископ Львівський, мав гострі конфлікти з братчиками.

Говоря про занепад Православної Церкви в Україні, не можна забувати того, що, після величезного піднесення, поступово занепадала й Католицька Церква. Ряд негідних свого становища пап підривали пошану до папства взагалі; до того додати появу на папському престолі пап та антипап, які поборювали один одного. Розкішне життя кардиналів та єпископів, які в Німеччині були одночасно світськими володарями, такі компромітуючі явища, як симонія - продаж церковних катедр, індульгенція, що пізніше стала оплатою за відпущення гріхів - все це підривало велич та могутність Католицької Церкви.

Сильнішим і небезпечнішим для Православної Церкви був вплив німецької реформації. Ще в XVст. Краків став осередком гуманістичних ідей, які ширилися в Італії та Німеччині. Видатні німецьки гуманісти - Цельтес, Бебель та інші - працювали в Кракові, куди приїздила вчитись українська молодь. Двір королеви Бони був притулком гуманистів і сприяв ширенню їх ідей. Другий шлях ішов безпосередньо з Німеччини через Кенісберг, Гданськ, Торн, де друкували лютеранські твори не тільки німецькою, але й польськими мовами. В Україні та Литві ширилися протестанські вчення переважно лівих - антитрінітаризму, кальвінізму, соцініянства. Назагал протестанські рухи не мали глибого впливу в Україні: приєдналася до них лише невелика група аристократії, переважно одного покоління, бо діти здебільшого відійшли від тих рухів. У народні глибині ці вчення не просякли. М. Грушевський нараховував, що в часи найбільших успіхів протестанти мали коло ста осідків.

Незважаючи на свою ослабенність, православ’я змогло прийняти виклик польського католицизму. Невилика купка українських магнатів, що лишались відданими давній вірі засновували православні школи та друкарні. У 1568р. Григорий Ходкевич надав притулок у своєму маєтку в Заблудові, що в Білорусії, Івану Федорову - друкарю, якого вигнали з Москви за спроби використати нову технику книго-друкарства. Іван Федорович у 1573 році переніс свою друкарню до Львова. Першою книгою, яку надрукував він у 1574р., був Апостол. Однак, незабаром він заборгувався, і кредитори забрали його підприємство за борги. Львівське братство викупило його в 1578 році. Констянтин Острозький засновує у своєму маєтку на Волині друкарню, якою керував Іван Федоров. Він надрукував коло 30 видань, серед них славетну Біблію. Це була перша повна Біблія, друкована слов’янською мовою. Історія цієї Біблії така. Князь Острозький, захоплений ідеєю оборони православної віри, вірішив видати повний текст Біблії, акого тоді не мав жодний з православних народів. Православні користувалися рукописними зошитами окремих частин Біблії, в яких було чимало помилок. Отже треба було насамперед мати вірний текст Біблії. В основу праці покладено текст 70 “толковників” - грецький переклад, а не гебрейський оригінал, при тому порівнювано його з іншими слов’янськими текстами .В 1581 році Біблія вийшла в світ. Звичайно вона мала недоліки, які пояснюються загальним станом освіти, неможливостю зібрати більше матеріялів тощо. Але в цілому це була видатна подія в історії української культури. Організація цієї величезної праці над текстами Біблії вимагала високосвічених учених, яких князь К. Острозький стягав з різних земель. 1583 року просив він папу вислати до нього вчених греків; шукав їх в Греції..

Десь наприкінці 1582року І. Федорович переїхав знову до Львова, де заходився організовувати нову друкарню. Року 1583 він помер. Його спадкоємці - Сенько Корунка та Сачко Сідляр - не змогли продовжувати справу і продали друкарню в 1588 році віленському друкареві Кузьмі Мамонечеві.

Крім друкарень в Острозі, Львові, Вільні, були друкарні у Стрятині, Рогатині, Крилосі, Угорцях, але існували вони недовгий час і не могли рівнятися своїм значенням зі львовською та острозькою. Існували також “мандрівні” друкарні, які належали приватним особам, що перевозили їх з місця на місце.



2

4

’

Ae

H

r

O

e



A