Політика Центральної Ради, Детальна інформація

Політична обстановка в Україні після

перемоги Лютневої революції 1917 р.

в Росії.



24 лютого в Петрограді здійнялася хвиля масового страйкового руху, а Державна Дума, діяльність якої призупинив цар, стала в опозицію до уряду. 27 лютого монархія Романових була повалена. Влада зосередилась в руках Тимчасового комітету Державної Думи. 2 березня члени цього комітету прийняли від царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни.

Перші телеграми про революційні події в Петрограді почали надходити в Україну 28 лютого. 3 березня київська преса повідомила своїх читачів про крах самодержавства. У Києві почали формуватися нові революційні органи влади. Було створено Комітет (Раду) об'єднаних громадських організацій, який Тимчасовий уряд визнав як своє представництво.

Паралельно формувалися ради робітничих і селянських депутатів. Переважали в них представники соціалістичних партій, в основному російських: соціал-демократи, меншовики, есери. На противагу російським партіям широкого розмаху набирає національно-визвольний рух, очолений українськими партіями.

Створення УЦР. Її перші кроки на політичній арені.



Започаткували діяльність осередку для координації дій українських громадсько-політичних організацій Товариство українських поступовців (ТУП) під проводом Є.Чикаленка, С.Єфремова, Д.Дорошенка, українські соціал-демократи (їх тоді очолював Д.Антонович), згодом до них приєднались М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шаповал, які представляли українських есерів, та інші представники революційної демократії.

4 (17) березня 1917 р. було засновано національну організацію -Українську Центральну Раду. 7(20) березня головою ЦР було обрано Михайла Грушевського. Заступниками голови стали: Ф.Крижановський (представник кооперативних організацій Київщини), Д.Дорошенко (від ТУПу) і Д.Антонович (від українських соціал-демократів). Деякі історики вважають саме цю дату (7 березня 1917 р.) датою створення УЦР.

Оскільки до Центральної Ради входили представники різних політичних партій і громадських об'єднань, вона не змогла одразу сформулювати політичної платформи своєї діяльності. В перші тижні свого існування вона переживала процес організаційного та ідейного становлення.

9 березня 1917 р. Центральна Рада звернулася з відозвою "До українського народу", в якій закликала український народ, селян, робітників, солдатів, городян, духівництво зберігати спокій, обирати своїх людей на всі посади, творити нове вільне життя. І справді, національне життя в Україні активізувалося. Відроджувалися старі і виникали нові політичні організації та партії, відкривались українські клуби, товариства, відновила діяльність ''Просвіта ''.

Оглядом сил українства і поштовхом до остаточного визначення політичної програми УЦР став Всеукраїнський Національний Конгрес, який проходив у Києві 6-9 (19-22) квітня 1917 р. В його роботі взяли участь близько 1500 чоловік, які представляли всі губернії України, а також Петроград, Москву, Крим, Кубань, Холмщину. У прийнятій резолюції його учасники вимагали автономії України у федеративній демократичній республіці Росія, а також українізації адміністративних, господарських органів і культурного життя. Конгрес ще вище підніс авторитет Центральної Ради, визнавши її представницьким, законодавчим органом України.

Конгрес обрав новий склад Ради. Загалом було обрано 118 осіб, у тому числі М.Грушевського - на голову УЦР і двох його заступників - В.Винниченка та С.Єфремова .

Вплив Центральної Ради далеко переважав вплив Рад робітничих і солдатських депутатів. Повний склад Ради восени 1917 р. становив 822 члени. Формувалась вона за рахунок громадських організацій, політичних партій, територіальних представництв. Всеукраїнська рада селянських депутатів мала в УЦР 212 членів, Всеукраїнська рада військових депутатів - 158, Всеукраїнська рада робітничих депутатів - 100 членів. Політичні партії, професійні, просвітні, а пізніше й національні групи, міста й губернії мали свої невеликі фракції, які відбивали партійні, групові чи регіональні інтереси. Центральна Рада об’єднала більшість громадських об’єднань, організацій, які діяли в Україні в післяреволюційну пору .



Початок української армії .

Національне піднесення в Україні весною 1917 р. охопило і солдатські маси. В їхньому середовищі зростало прагнення до створення національних військових частин. Воно гостро посилилося

після того, як Тимчасовий уряд дозволив полякам формувати свої легіони в Україні, відмовивши в цьому українцям. У відповідь солдати-українці почали самочинну організацію національних частин.

Ініціатива утворення українізованих військових частин належить самостійникам. Виходячи з того, що без національної армії не може бути державності, самостійники надавали особливої уваги роботі в армії. У цій діяльності вони спиралися в основному на молодих офіцерів, вихідців з українського села. Перша українізована військова частина сформувалась в тилу в середині квітня. На київському етапному пункті зібралося близько трьох тисяч солдатів, які вирішили не розчинятися в багатонаціональних військових формуваннях, а йти на фронт у складі українського полку, що дістав ім'я Богдана Хмельницького. Організацією полку ім.Богдана Хмельницького займалася група офіцерів - "Український військовий клуб імені Павла Полуботка", очолюваний самостійником М.Міхновським.

Саме цього і побоювалась Центральна Рада. Намагаючись перехопити у самостійників ініціативу, М.Грушевський і В.Винниченко погодились на скликання 5-8 травня І всеукраїнського військового з'їзду. З'їзд закликав до "негайної українізації армії", для чого запропонував створити Генеральний український військовий комітет, який би працював у контакті з російським Генеральним штабом. Очолив Військовий комітет С.Петлюра, який дотримувався автономістських поглядів. Саме цього прагнуло керівництво УЦР.

Водночас з українізацією армії розгорнулася українізація флоту, який на Чорному морі на 75 % комплектувався за рахунок жителів України. В березні 1917 р. була утворена Чорноморська рада.

Було створено місцеву самооборону, яка грунтувалась на традиціях давнини й дістала назву Вільне козацтво. Вільнокозацький рух поширився по всій Київщині, на Лівобережжі, Волині, Запоріжжі.

Отже, метою Центральної Ради стало досягнення автономії України у складі федеративної Росії. Ідеї самостійників підтримані не були, оскільки до УЦР входили переважно автономісти-федералісти. Основною проблемою для УЦР стало вирішення національного питання. Це дозволило Україні зробити крок на шляху державотворення.

Вимоги Української Центральної Ради .



$

&

(