Роздроблення Київської Русі, Детальна інформація

Роздробленiсть Київської

держави:

Самостiйнi землi-князiвства,

Золотоординське панування(12-13ст.)

Українська народнiсть.Пiвденно-захiднi землi-князiвства на територiї України

Вiдособленiсть української народностi.Власна етнiчна назва «Україна». У свiтовiй iсторiї закономiрним є розпад великих державних об’єднань, якi утримували в

покорi по кiлька народiв , що розвивалися й прагнули до державної самостійності . З історії середніх віків нам відомо , що в період розвитку феодалізму у Західній Європі після політичного піднесення великих державних об’єднань

(наприклад, імперії Карла Великого – Франської держави)

закономірно наставало їх політичне роздроблення , поділ на

незалежні й самостійні князівства, або королівства , відокрем-

лення народностей і націй. Київська Русь не була винятком:

вона також зазнала роздроблення й припинила своє існуван-

ня як велика держава.Це був історично зумовлений прогре-

сивний процес світового суспільного розвитку народів серед-

ньовіччя.Роздроблення привело до розпаду Київської Русі на

самостійні землі-князівства, прискорило етнічний поступ

української, російської і біруської народностей, сприяло утво-

ренню й зміцненню держав на їхніх територіях.

Історія вела ці близькі слов’янські народності різними шля-

хами до цивілізації .Стосовно взаємин української і російської народностей Михайло Грушевський писав, що “з особливою виразністю визначились в історії дві нарадності великоро-

сійська та українська, дві найбільш крупні різновидності серед слов’янських племен.Історична доля не раз зводила їх разом, причому в перших віках їх історичного життя роль будівничого, культурно і політично переважаючого, головнішого у Східній Європі елемента відігравала народність

українська, в останніх – народність великоросійська. Поза цими стиканнями і одночасно з ними історичне життя тієї і другої розвивалось самостійно і своєрідно, все збільшуючи суму відмінностей всього складу їхнього життя і відділяючи їхні національні типи все більш різкою межею”.

Однією з головних ознак кожної народності є її мова.На південно-західних руських землях поряд із старою слов’янською мовою розвивалась народна українська мова.Про це свідчить словниковий склад фолькльору і поеми “Слово о полку Ігоревім “, тогочасних Київського і Галицько-Волинського літописів.Українська мова заявила про свою життєздатність як витвір цілої народності.

Поступово творилася своєрідна, оригінальна матеріальна й духовно культура українців. Однією з найважливіших соціальних і духовних сил тогочасного суспільства залишалася правосоавна церква.

На той час значно развинулась державотворчість української народності: окрім земель-князівств Подніпров’я

утворилась велика етнічна українська держава—Галицько-Волинське князівство, що стало європейським королівством .

Українська державність стала необхідною формою існування народності.

Уже в 12ст. чіткіше визначилися межі розселення українців на південно-західних землях.Компактність їхнього розселення сприяла поступу украінськоі народності.Зрештою в цей складний час формувалась етнічна самосвідомість українців й виникла самоназва їхньої території—“Україна”. А це вже означало наявність етнічних традиций в середовищі українців .

У Київському літописі під 1187 р. уперше назва “Україна” віднесена до території південної Русі.У тому році в битві з половцями загинув переяславський князь Володимир Глібович.Змальовуючи цю сумну подію, літописець зазначав: