Руська Правда, Детальна інформація

I

\x00D0

O

O



>

@

t

v

x

|

~

 

c

Oe

O

U

TH

a

а активну боротьбу з язиччництвом, за торжество індивідуальної родини і сімейної моральності. Шлюб, розлучення, моральні відносини в родині стали санкціонуватися нею. Не освячений шлюб вважався гріхом і міг відбитися на нащадках. Літопис говорить: плід гріховного кореня злий буває плід». Верховенство чоловіка в християнській родині збереглося й усталилося, поступово ставало частиною державної ідеології. Літопис виправдує це: не спонукай злій дружині: тому що мед капає з вуст її. Дружини перелюбниці. Але мить це. Не шляхом життя йде вона, що зближаються з нею підуть після смерті в пекло».

Християнська родина повинна була підкорятися суворим моральним канонам, в основі нової ідеології лежали працьовитість, смиренність, відповідальність перед Богом. Формування родини християнського типу відбувалося поступово, держава відносилося до язичництва досить терпимо, але підтвердити конкретними фактами співіснування християнських і язичницьких родин неможливо.

У далекій давнині спадкування здійснювалося на основі звичайного права, із правом всього колективу на якусь частину майна. Раніше за все індивідуалізувалося спадкування рухомості (лук, спис, сокира). Виник розподіл спадкоємної маси на частки: частина - колективу, частина - родині, частина по розсуду самої особи. Ибн фадлан свідчив, що до X ст. майно померлих русів поділялося на три частини.

Спадкування на основі звичайного права у видозміненій формі входить у загальнодержавний закон. Видимо, паралельно розвивалися заповідальні відмовлення, обмежені частками на користь найближчих родичів. Можна виділити двох форм спадкування: за законом і за заповітом. Відсторонення, жінок від спадкування не може розглядатися як засіб не свідомого приниження. Виходячи за чоловіка з іншого роду, вони не могли забирати майно, нажите членами свого роду. Воювали за нові території чоловіка й обробляли землю чоловіка, тому інститут спадкування нерухомості по чоловічій лінії стійкий у всіх європейських народів.

Право рідних на частку зі штрафів у випадку вбивства закріплене в ст. 4 договору з Візантією 911 р. Видимо, родичі в будь-яких випадках могли претендувати на частину майна. В іншому договір малює картину розвитого спадкоємного права, де діє першість заповіту над законом. Стаття 13 говорить: «Якщо-хто з русичів умре, не урядивши свого маєтку, будучи на службі у Візантії, а родичів там не має, те повертається майно близьким родичам на Русь. Якщо залишить заповіт, то майно йде тому, на користь кого складено заповіт». Правда, варто мати на увазі, що така розвита форма пропонується імущому середовищу, у селянських громадах звичайне спадкування продовжувало діяти.

Суперечки про спадщину виникали досить часто, і Статути церковні Володимира І і Ярослава Мудрого взяли ці позови родичів під свою юрисдикцію. Але оскільки положення церкви в цей час не було досить міцним, норми про спадкування майна, що ввійшли в Руську Правду, розписані дуже докладно, видимо, щоб уникнути колізій язичницьких звичаїв і християнських установ індивідуалізованої родини. Інститут спадкування в Руській Правді - один з найбільш розроблених.

У XI ст. шлюб став церковною прерогативою, в участі в судебних процесах про спадщину могли відмовити особам без відповідних церковних свідчень, точних даних про вік вступу в шлюб до нас недійшло. С.В. Юшков вважав, що він складав 14-15 років для чоловіків і 12-13 років для жінок.

У Руській Правді мова йде про індивідуальну родину (чоловік, дружина, діти)* особистим господарством. У статтях про «верви» маються на увазі, можливо, колективи родичів. У Великій Правді мається цілий статут про спадщину (ст. 90-95, 98-106). Дві перші статті (ст. 90, 91) закріплюють древні обмеження в громадах смердів: майно померлого, що не залишили синів, переходить князю, дочкам до заміжжя виділяється частина на придане. У той же час у середовищі дружинників і бояр діяв інший принцип: «спадщина князю не йде, його успадковують дочки». В інших статтях регулюється спадкування на базі приватної власності й індивідуального господарства.

Загальний принцип відомий ще По Договорах з Візантією: пріоритет спадкування за заповітом із забезпеченням законних часток членів родини. Стаття 92 говорить: *Хто вмираючи розділить свій будинок дітям, на тім стояти, хто без ряду- умре, усім дітям йде майно». Спадкування за заповітом обмежено синами і дружиною, дочки одержують тільки частину ст 9 3, 95). Діти від першої дружини мають право на частину майна приналежного матері (ст.94). Діти від рабині 'не успадковують нічого, але одержують з матір'ю волю (ст. 98). В усіх випадках «двір» переходить молодшому сину (ст. 100) як менш здатному до самостійного існування. Майно малолітніх дітей знаходиться під керуванням матері: якщо вона виходить заміж, то назначаэться родич-опікун, мати та опікун-вітчим за це майно і несуть матеріальну відповідальність за його втрату. Своєю частиною майна мати розпоряджається самостійно, може заповідати його дітям, позбавляти їх спадщини, якщо вони будуть «лихі» (ст. 106).

Такий порядок спадкування забезпечував майнові права всіх членів родини й у цілому проіснував до того моменту, коли до Спадкування стали допускатися жінки. Одночасно установилася залежність благополуччя дітей чоловічої статі від волі заповідача, як основа «доброго» відношення до батьків, при збереженні молодшим дітям гарантії засобів до існування.

Злочин і покарання.