Українська культура 18-19 ст., Детальна інформація

Українська культура 18-19 ст.
Тип документу: Реферат
Сторінок: 10
Предмет: Історія України
Автор: фелікс
Розмір: 50.5
Скачувань: 10384
17 років кафедру механіки Харківського університету очолював професор Олександр Ляпунов (1857 - 1918), який створив загальну теорію сталості руху механічних систем, написав ряд робіт з теорії імовірності. Також у галузі фізики плідно працював західноукраїнський фізик Іван Пулюй (1845 - 1918), який відзначився дослідженнями рентгенівського випромінювання.

На новий рівень в середині 19 століття вийшли гуманітарні науки.

Етнографія, тобто пізнання побуту, культури народу стала одним з основних каменів будівлі українського національного культурного відродження, яке відбувалося на межі 19 – поч. 20 ст.

Початок української етнографії поклав Григорій Калиновський, який видав у 1777р. В Петербурзі “Опис весільних українських обрядів”. 20 років по тому (1798р.) з’являється перша енциклопедія українознавства “Записки о Малоросії” Якова Марковича, де стисло викладено відомості про Україну, її історію, природу, населення, мову, поезію.

У 1819 році князь Микола Цертелєв опублікував в Петербурзі “Попытку собрания старых малороссийских песен” – збірку українських історичних дум.

Більш повніше і систематичне дослідження української етнографії під назвою “Малоросийские народые песни” склав у 1827 році Михайло Максимович, майбутній ректор Київського університету. Ця збірка вплинула на формування творчості О.Пушкіна, М. Гоголя, на вибір життєвого шляху П. Куліша і М.Костомарова.

Справу Максимовича продовжив Ізмаїл Срезневський. У 1831 році він видав “Український альманах” – збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поетами, а у 1833 – 1838 – видав шість випусків “Запорожской старины”.

Також велику роботу у галузі дослідження українських і російських народних пісень зробив український професор Московського університету Йосип Бродянський – у 1837 році він присвятив їм свою дисертацію.

Наприкінці 18 століття серед козацької еліти Лівобережжя посилилась зацікавленість історією, особливо історією козаччини. Це відбилося у працях кількох нащадків козацьких родів, які пішли у відставку з царської служби і присвятили себе опрацюванню та публікуванню історичних матеріалів. Найбільшої уваги серед істориків – аматорів заслуговують Василь Рубан – “Короткая летопись малоросийская” 1777р., Опанас Шафонський – “Черниговского наместничества топографическое описание” 1876р.

Першою узагальнюючою працею з історії України, написаною з широким використанням як українських так і російських архівних матеріалів, була 4 – томна “История малой России” Д. Бантинш – Каменського. Головну увагу автор приділив діяльності історичних осіб, зовнішньо – політичним подіям.

У 1842 – 43 рр. вийшла 5 – томна “Історія Малоросії” Миколи Маркевича: в своїй праці він відстоював право українського народу на самостійний національний розвиток, обґрунтовував правомірність відтворення автономії України.

Михайло Максимович виступав проти норманської теорії походження Русі, досліджував історію козацтва.

Одним з видатних істориків 19 століття був Микола Костомаров (1817 - 1885). Більшість праць видані у його творі “Історичні монографії та дослідження”. Також до видатних дослідників історії України можна віднести В. Антоновича та М. Драгоманова.

Наприкінці 19 століття почалася дослідницька робота видатного українського історика, громадського і політичного діяча України Михайла Грушевського (1868 - 1934), одним з найвідоміших дослідників козаччини був Дмитро Яворницький – тритомна праця “Історія запорозьких козаків”.

На Західній Україні помітною була діяльність так званої “руської трійці”(І. Вагилевич, Я. Головацький та М. Шашкевич) у галузі етнографії, історії (“Русалка Дністрова” 1837р., де були викладені культура та побут населення України, епізоди з її історії тощо).

В галузі філософії йшла боротьба поглядів між матеріалістами та ідеалістами, в політекономії – між дворянсько – буржуазними вченими та ліберальними народниками.

Розвиткові філології перешкоджала русифікаторська політика царського уряду, але не дивлячись на це, філологічні науки продовжували розвиватися. Так, видатні праці з історії української мови, літератури та фольклору написав П. Г. Житецький (1837 - 1911), зокрема “Очерк звуковой истории малорусского наречия в 18 веке”. Видатним мовознавцем був професор Харківського університету О.О. Потебня (1835 - 1891).

В цей час у галузі етнографії та фольклористики плідно працювали М.Ф. Сумцов, П.П.Чубинський, М.П. Драгоманов, Б. Д. Грінченко.

Розвиток юридичних наук пов’язаний з іменами таких вчених: М.Ф.Владимирський – Буданов (історія російського, українського, литовського, польського права), О.Ф.Кістяківський (кримінальне право, історія права і судочинства в Україні), В.А.Незабитневський (міжнародне право) тощо.

Треба сказати про роль у розвитку національної свідомості українського народу науково – освітнього товариства “Просвіта”, яке було засноване у Львові у 1868р.. Товариство видавало твори видатних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети, альманахи, організовувало читальні, займалося просвітницькою діяльністю.

У 1892 році у Львові було організовано наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. Воно мало за мету об’єднати наукові сили на всіх українських землях, згодом воно почало відігравати роль Академії наук. Товариств мало три відділи: філологічний, історико – філософський, математично – природничо – лікарський. Історико – філософську секцію з 1894 року очолював М. Грушевський. З 1898 р. він почав видавати 10 – ти томну монографію “Історія України - Русі”. Всього до 1914 року Товариство видало близько 300 томів наукових праць з різних галузей знань, найбільше за все – з українознавства.

8. Музика та театральне мистецтво в 18 – 19 ст.

Осередком музичного життя у 18 столітті була Києво – Могилянська академія. В 1737 року засновано при Харківському колегіумі музичні класи під проводом Конашевича. Складалися рукописні “Богогласники”, збірники кантів, які співали спудеї Києво – Могилянської академії. На початку 18 ст. у Львові вперше надруковано нотний “Ірмолой”. Існувала також Січова співацька школа, яка готувала фахівців для церковних хорів.

Також важливим осередком музичного життя України був двір К. Розумовського в Глухові. Капельмейстером при дворі гетьмана був Андрій Рачинський, з Підляшшя, колишній капельмейстер єпископської капелі у Львові. З його школи вийшли видатні композитори: Артем Ведель, М. Березовський, Д. Бортянський та інші.

У ІІ половині 18 століття поширюються романси на основі кантів (релігійних пісень) та народні пісні, які виконували під різні інструменти (гітару тощо).

У 20 – х роках 19 століття музика набуває рис романтизму. Стають поширеними такі жанри як опера, пісні; їм характерне ліричне звучання, емоційне піднесення, використання елементів фольклору.

На початку 19 століття з’являються перші симфонії (“Українська симфонія” та інші). На західноукраїнських землях національний музичний репертуар поповнюється творами М.Вербицького, І. Лаврінського. У середині та другій половині 19 століття слід відмітити діяльність Петра Ніщинського (музика до п’єси Шевченка “Назар Стодоля”, “Вечорниці”, “Ой закувала та сива зозуля”) та Миколи Лисенка, засновника великих музичних форм, першим творцем дійсно української за духом і матеріалом опери (“Різдвяна ніч”, “Тарас Бульба” та інші). Період після М.Лисенка характеризується інтересом до вокальної музики, до хорової, яка спирається на народну музику (К. Стецько, М.Леонтович, Я.Степовий та інші). В народних вокальних традиціях написаний і гімн України – “Ще не вмерла Україна” (1862р.).

18 століття – час розквіту вертепу. В театральній діяльності існував поділ на “верхній світ” та “нижній світ”. Вистави “верхнього світу” належать до трагедійно – драматичного серйозного шару дійсності (вистави писали і виконували професіонали, твори були присвячені проблемам суспільства тощо), то “нижній світ” сприймається суспільством як розвага.

Аналогічний поділ існував і в шкільній драматургії. Поряд із серйозними драмами та трагедіями, що писалися викладачами Києво – Могилянської академії, які присвячувалися святам, визначним подіям, також писали і твори для “нижнього світу”.

Популярність “нижнього поверху” театру цієї доби пов’язана з сміховою фольклорною культурою та з використанням народної мови – все це дає підставу розглядати цей театр як народний, український.

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes