Гіпотези походження всесвіту, Детальна інформація

Випромінювання Електрони, протони, ядра гелію, фотони 10 с - 10 6 л

Речовини Атоми, квазари, галактики, зорі, планети

106 k - понині



1.2 Гіпотеза Канта - Лапласа

Одною з наивідоміших наукових гіпотез про походження Всесвіту є гіпотеза Канта - Лапласа.

В 1755 році німецький філософ І. Кант зробив спробу дати пояснення походження зір. Далі цю теорію розвинув французький математик П. Лаплас.

Малюнок 1 : утворення Сонячної системи за гіпотезою Канта - Лапласа

охолоджуватися. Завдяки цьому маса туманності почала стискуватися, в результаті чого почала скоріше обертатися. Із швидкістю обертання росла і відцентрова сила і тому газова куля перетворилася у форму еліпсоїду значно сплюснутої форми. З подальшим збільшенням скорості обертання навколо осі настав момент, що біля екватора почали відриватися один за одним газові кільця, утворивши пізніше кулеподібні планети. Сила тяжіння до центра туманності проявила себе як центростремительна сила. При більшій швидкості обертання сили тяжіння не змогли втримати частинки туманності на траєкторії обертання і вони, рухаючись по інерції, почали віддалятися від центра обертання. Це спочатку привело до сплющення туманності, а в подальшому до відриву частинок ії у вигляді газових кілець.

Уявлення про первинко розплавлену землю довгий час господарювали в науці. Вони, . здавалось би, підтверджувались фактами. Дійсно, спостерігаючи виверження вулканів, вчені робили висновок : це виведення на поверхню остаточного розплава надр Землі. Горотворення пояснювалось стисненням Землі при охолодженні і т. д.

Але з'явилися нові дані. Їх представили геофізики, які вивчали електропровідність, магнитність та інші властивості гірських порід. Був застосований і сейсмічний метод. Цим методом вивчаються сейсмічні хвилі, тобто упругі коливання, які виникають при землетрусах або вибухах. При цьому колишуться частиці гірських порід.

Вони штовхають сусідні частиці, які передають поштовх у вигляді хвиль. Швидкість розповсюдження сейсмічних коливань досягає декількох кілометрів за секунду. В більш твердіших телах швидкість хвиль збільшується. Проходячи кордони тіл з різною щільністю, упругі коливання частково відбиваються і вертаються на поверхню Землі. Вивчивши відбиття хвиль, вчені довели наявність оболочок земної кори, мантії і ядра. Вияснилось також, що ці оболочки находяться у твердому стані.

Ці дані протиречили гіпотезі Канта — Лапласа, по якій в надрах Землі повинен знаходитися остаточний розплав.

Треба була гіпотеза, яка пояснила би нові факти. В 1943 році ії розробили радянські вчені О.Ю. Шмідт та В.Г. Фесенков. По цій гіпотезі. Земля та інші планети Сонячної системи утворилися з холодної космічної хмари газу та пилу, мавшого дисковидну форму ( мал.2).

Малюнок 2: утворення Сонячної системи за гіпотезою О.Ю. Шмідта та В.Г. Фесенкова

При ущільненні хмари замість хаотичного руху частиць почалося їх повільне обертання. При цьому виникло безліч астероідних тіл. Шляхом поступового об'єднання, як би склеюванням, сформувалася Земля та інші планети Сонячної системи. Таким чином. Земля ніколи не проходила фазу повного розплавлення. За розрахунками вчених, утворення первинної холодної Землі закінчилось 6-7 мільярдів років назад.

Після утворення Землі почався її розігрів ( схема 1 ). Його супроводжувало масове виверження лави на поверхню.

Схема 1: Зародження Землі і її догеолопчний етап

розігрів проходив і на Місяці - застивші лави добре збереглися на його поверхні. Рахується, що і Земля проходила цеп етап розвитку. Він був названий лунною ерою. Завдяки виверженню лав в цю еру формувався покров первинної земної кори. Із лави виділялися гази - вони утворили первинну атмосферу. Вона ще не мала у своєму складі кисню. Більше половини об'єму первинної атмосфери складала водяна пара, а температура її перевищувала 100 °С.

На Місяці первинна атмосфера не збереглася, на Землі ж вона утворила щільну газову оболонку, подібну до сучасної оболочки Венерн.

При поступовому остиганні атмосфери нижче 100 °С прошла конденсація водяної пари, випадення опадів і виникнення первинного океану. Це відбулося близько 4,5 — 5 мільярдів років назад. З виникненням океану на Землі почався новий геологічний етап.

Космос складається з Галактики, Метагалактики, астероїдів, комет, космічного пилу та іншого.

Всесвіт - це світ вцілому, який не має ні початку, ні кінця.

Коли ніч темна, а небо безхмарне, на ньому видно безліч зірок. Нетяжко зауважити, що зоряне небо повільно обертається, як одне ціле, причому, більшість зірок, подібно Сонцю та Місяцю, сходить і заходить за горизонт.

\x8460\x0230\x0F00Крім зірок, не змінюючих свого місцерозташування на небі і утворюючих сузір'я, неозброєнним оком видно 5 ярких світил, які день за днем повільно переміщаються серед зірок. Древні греки назвали їх планетами ( від грецького "планетес" — блуждаючі). Шляхи, по яким вони перемішаються серед зірок, петлеподібні. Це пояснюється тим, що і планети і Земля обертаються навколо Сонця, але з різною швидкістю і періодами.

Планети — це величезні кулі, які мають подібність із Землею, як формою, так і тим, що самі не випромінюють світла. Ми бачимо їх лиш тому, що вони відбивають падаюче на них сонячне проміння. Земля із світового простору також виглядає як зоря.

Навколо Землі обертається її супутник - Місяць.

Зірки являються самосяючими розжареними газовими кулями, цим вони подібні Сонцю. Сонце - це найближча до нас зоря. Наряду із зірками, в точності подібними до Сонця, є зірки більші і менші його по розміру, більш гарячі і більш холодні, більше і менше яркі - світ зірок дуже різноманітний. Ймовірно, навколо зірок є планети, а на деяких з них повинно існувати життя.

Зірки находяться у русі із швидкостями, доходящими до сотень кілометрів за секунду, але не зіштовхуються, тому що відстань між ними дуже велика. Наприклад, до найближчої зірки відстань у 3000 з лишнім разів більша, чим поперечник Сонячної системи. Світло від неї до нас іде близько 4 років, пробігаючи за секунду 300 000 кілометрів, тоді, коли від Сонця він доходить до нас приблизно за 8 хвилин, а від Місяця - за 1,15 секунди.

Світлова одиниця - це час, за який світло проходить від одного світила до іншого.