Релігія праслов'ян, Детальна інформація
Релігія праслов'ян
Мабуть, не менш поширеними були й повір’я про відьом та чортів. Відьми – напівміфічні істоти, що мають таємничу силу чаклунства. Зовні вони немов би й не відрізняються від інших людей, але можуть перекидатися різними звірами (на що не здатні звичайні чаклуни), літати на мітлі, красти місяць і зорі, викликати дощ або посуху тощо. Серед відьом трапляються природжені персонажі, чимало в чому доброзичливі, загалом не шкідливі, готові зняти пристріт чи інше наврочення; але здебільшого це ті, хто продав чортам свою душу й за те навчений ними зло вражому чаклунству. Отже, єством цих відьом та відьмаків є не звичайна дужа, а злий демон, який таємниче єднає їх з “нечистою силою”, й вони морочать людей, тобто затьмарюють їм розум, наврочують різні нещастя, хвороби, висмоктують кров. Але чи не найбільш улюблене заняття відьом – доїти корів.
Та чи не найпотворнішими в язичницьких повір’ях є чорти, що водяться в ковбанях, у болотах, очеретах, у греблях, лісах тощо. Чорт (інші означення – дідько, сатана, диявол, біс, нечистий, куций, той і т. ін.) – це зловорожий дух, уособлення темних земних і небесних вод. І якщо серед русалок, природних відьом, навіть упирів можна зустріти нешкідливих, зичливих персонажів, то чорти – справжні виплодки зла.
Демоністичний образ чорта, як, до речі, й образи інших злих і добрих духів, зазнав значної еволюції та інше конфесійних впливів, особливо християнських. “Ранній” чорт не мав ніякого відношення до пекла, також він не творив світу.
Чорт не творить світу. Віра в духів не знає деміургічної функції, а чорти, відьми, упирі і т. ін. лише орудують “даністю”. Це головна відміна демоністичного від теїстичного. Звернімо увагу й на те, що образи чортів репрезентують зооморфний спосіб уособлення природних явищ і зв’язків людини з ними. Адже чорти мають волохаті ноги, цапині ріжки, вискорені зуби, перекидаються різним звіром. Можуть перекидатися й чоловіком, але з собачою мордою, пазурями на пальцях, ратицями й хвостом. Це – свідчення давнішності образа чорта. Чорти завдають людям різних прикрощів: заманюють убаговиння, крадуть гроші, залякують тощо.
На відміну від упирів, відьом, чортів та інших “нечистих сил” згадані вище берегині є поліморфними образами добрих духів. Ймовірно берегині вважали за зичливих демонів, певним чином пов’язаних з водами: вони охороняли риболовів, піклувалися про посіви та дощі для них. Цікаво, що і берегині – жіночі духи, уособлення материнського дбання. Отже, це – один з найдавніших демоністичних образів, з яким міфологічна уява пов’язала жіноче, материнське заступництво від усякого зла, від будь-яких прикрощів. На жаль, фрагментарність свідчень обмежує можливість конкретизації уявлень про берегинь, а також про багатьох інших образів духів, як-от водяниць, полудниць, домовиків, лісовиків, польовиків тощо, які мали вплив на формування середньовічного язичництва та й досі ще зустрічаються в народних повір’ях.
І все ж дещо можна сказати й про цих міфологічних персонажів. За походженням, а почасти й за більш пізнім змістом домовики, польовики, лісовики, близькі до образів берегинь. Генетично, треба гадати, вони пов’язані з культом сімейно-родових попередників, що склався в екзогамному роді. Домовики, польовики, лісовики були добрими духами, що оберігали домашнє вогнище, посіви, людину в полі і в лісі. Та поступово від впливом християнства ці образи набрали й негативних рис і часом народна свідомість тепер має їх за нечисту силу.
Розглядувані персонажі не випадають з того міфологічного ряду образів, до якого належать й берегині, водяникі та ін. Так, вони можуть набирати і зооморфного, й антропоморфного вигляду. Але час підкреслити, що ця антропоморфність, як і у випадку з упирями, русалками тощо, мало чого варта у власному розумінні цього слова. Вона не має необхідного соціального й гносеологічного ґрунту – виділення індивіда з родової общини і усвідомлення ним себе як особистості. Тому і в демоністичних явленнях людина постає як елемент натуралістичного ряду, залежний від природних обставин. Дослідники фіксують, наприклад, уявлення про те, що лісовики як духи можуть перекидатися баранами, а можуть набирати й людського образу, але якщо ліс високий, то й вони такі заввишки, як дерева, а якщо зовсім низенький – то вони “як трава”; що ж до польовиків, то й вони “бувають врівні з хлібом”, а коли той вижнуть, стають “як стерня”.
Демоністична релігійність, певна річ, не обмежується уявленнями про упирів, русалок, домовиків тощо. Ще в епоху енеоліту починає складатися більш пізній історичний “поверх” демоністичного типу вірувань, який характеризує духовність пізньої трипільської та інших культур розвинутого первісного суспільства і є, так би мовити, межовим між вірою в духів і вірою і богів. Це – золотий вік продукую чого землеробсько-твариницького господарства, розвитку металургії, панування общинної власності на землю, в надрах якої з часом виникає й поширюється соціальне розшарування, складається протистояння роду окремих сімей. Як наслідок останнього – йде зростання культу померлих предків, виділення поховань знаті, зникнення образу жінки в статуетках і заміна його чоловічим образом. Але в цілому весь цей період позначений майже повним пануванням світогляду розвинутого первісного суспільства з характерним для нього віруваннями аграрного й астрального стилів, передусім культом родючості, в надрах якого з часом виникають “вищі” образи духів та духів-богів.
Перші з них у праукраїнській міфології представлені, а потім і передані українському язичництву віруваннями в рожаниць, дива та інших духів. Рожаниці, як і Род, не є дрібними демонами особистої людської долі або домовиків. Передусім, образи рожаниць та Родапевним чином пов’язані з культом предків.
Рожаниці, як культ більш архаїчний порівняно з культом Рода (про якого буде сказано нижче). Вони, як образи духів-заступників, виражають ідею єдності урожаю і долі людини, що є цілком зрозумілим відносно стародавнього селянина-хлібороба. Звичайно духи-рожаниці були заступниками й жінок-породіль, а також духами плідності промислового звіря й худоби. В змісті цього образу уже видніє зародок ідеї плідності як такої – ідеї, розвиток якої з часом має вивести надприродне за порівняно вузкі межі орудної функції. В образах рожаниць можна знайти першу ознаку уособлення історичних явищ (наприклад, верві – сільської общини, яка приходила на зміну кровоспорідненої сім’ї), що було зовсім немислимим раніше – на “поверсі” духів-перевертнів.
Привертає увагу й таємничий образ дива. Дослідники тлумачать образ дива по-різному: одні називають його божком, інші – лісовиком, ще інші – драконом, змієм, лиховісною птахою, пугачем. Але див спершу постає як дух-перевертень (за “Велесевою книгою”) – ранній різновид демоністичного; потім – як дух в образі матері-благодійниці (див-Ладо), що оберігає посіви й дає лад у сім’ї (за українською веснянкою) – пізній різновид демоністичного; нарешті, Ладо може бути ідентифікоаний як антропоморфний бог-дух, розпорядник природних явищ і деяких соціальних сфер, але не творець людини та її довкілля.
Отже, як можна бачити з наведеного, демоністичний тип вірувань охоплює велики період історії слов’ян, праслов’ян та їхніх індоєвропейських попередників. Характерним для демоністичних персонажів, створених уявоюлядини, яка ще не порвала з пуповиною родових відносин, є зооморфне уособлення їх; дух як особа у тваринній зовнішності. Елементи ж антропоморфізму тут або результат пізніших, теїстичних впливів, або є, і здебільшого, вияв натуралістичного уособлення, надання духам рис особи як елемента скоріше природно ряду, а не як особистості. Нарешті, демоністичним віруванням, через цілком зрозумілі причини, ще не властиві уявлення про ієрархію духів або ж такі уявлення мають зародковий вигляд.
Політеїзм слов’ян
В історичну добу, яка у східних слов’ян починається, загалом кажучи, в перші століття нашої ери, в надрах демоністичної міфології зароджується формуваня теїстичного типу надприродного – віри в богів. Цей процес своїми кореннями сягає життєдіяльності й світогляду слов’янського племені антів, які називали себе також русами й “сиділи” над Дністром і далі на схід. В соціально-економічному відношені це був період розкладу первіснообщинного ладу, зародження феодальних відносин, формування державності Русі-України. У світоглядно-релігійному плані це був час, коли “зістрічалися” розвинуті десоні-стичні уявлення з формованим політестеїчним язичництвом, час глибоких релігійних колізій свідомості індивіда як особистості, що виділяється з первісної общини і все більш активно шукала світоглядних і морально-ціннісних орієнтацій для реалізацій своєї потреби в самодіяльності. З виділенням індивіда з родової общини та усвідомлення ним себе як особистості безпосередньо й пов’язаний процес формування образів богів спершу з широким використанням того матеріалу, який давала демоністична міфологія.
Зазначене можна бачити вже на змісті більш пізніх уявлень про згадуванного Рода. Досі не зовсім зрозуміло, був цей міфологічний персонаж одним із політеїстичних божеств чи він був овразом духа-господаря. Що починає складатися наприкінці трипільської культури? Автори “Історії релігії в Україні” гадають, що реконструйовані його функції (заступник урожайності і плідності худоби, покровитель сільськогосподарських робіт, а водночас – і розпорядник небесних сфер, що “вдмухує життя”) не виключають ні того, ні іншого.
Якщо ж взяти до уваги, що образ Рода репрезентує епоху між далекими рожаницями і дружинницьким язичництвом, передуючи поклонінню Перуну, Хорсу та іншим політеїстичним богам, то цілком ймовірно, що цей образ зазнав значної еволюції – від уявлень про духа-господаря до бога-духа. Адже формування теїстичних образів – не разовий акт, як не разом і взагалі не швидкоплинним актом була, зрештою, основа цього процесу – розклад первіснообщинного ладу й виділення особи з родового колективу. Тому нема нічого дивного в тому, що на шлях від віри в духів до віри в богів могли виникати своєрідні образи духів-богів. Отже слов’янському і українському Роду були властиві демонічна орудна і зародкова деміургічна функції.
Феномен бога-духа в українській міфології репрезентований багатьма іншими образами, зокрема Лади, яку за звичаєм називають богинею весни й кохання.
аїнській міфологій символізація представлена в образах богів-духів Господаря, Сонця, Зорі, Хмари, Громовиків – воїна, пастуха, хлібороба, ловчого Весни тощо. В образах духів-богів вперше заявляє про себе узагальнений у символічних структурах принцип дальшого розгортання скодненсованого в них смислового значення, з чим і пов’язена перспектива розвитку релігійного, і не тільки релігійного, входження людини в її довколишній і особостісний світ.
Про характер і особливості розвинутих образів давньоукраїнського політеїзму свідчать літописні повідомлення, археологічні дослідження, численні етнографічні та фольклорні матеріали. Проблема давньоукраїнського політеїзму має велику й релігієзнавчу літературу. Обсяг данної праці обмежений, а матеріалу забагато, тому розглянемо це питання в узагальненому вигляді.
Одну із особливостей теїстичного типу надприродного, як уже зазначено, становить єдиносуща двоїстість змісту образів богів. Це цілком стосується й українського політеїзму, в якому уявлення про богів складаються із специфічно сприйнятого людиною її ставлення не лише до природного класу речей, а й до суспільних явищ, до самої себе як соціально визначеного індивіда. Таким яувляли київські язичники усіх богів, починаючи з найдавніших – Рода і Білобога. Род видавався їм зачинателем усього живого, розпорядником долі людей (і богів), творцем Вирію – українського Олімпу. Його син Білобог був творцем землі, води, і світла, а водночас і богом добра, що постійно вів боротьбу з Чорнобогом – носієм зла, лиха. Таким був і один з найголовніших богів Вирію – Сварог (ймовірно від санскр. “свар” – небо; інша гіпотеза: сва-рог – той, що все породив). Сварог – бог неба і вогню, а також ремеcл, ковальської справи і ковалів. Щоб якийсь персонаж демоністичного типу опікував виробничу діяльність людини, певну соціяльну верству – річ зовсім незнана.
Сварог – аналог давньогрецькому Гефесту, який був богом вогню і ковальства. Дехто з дослідників вважає Сварога також опікуном шлюбу та родинного щастя, пов’язуючи з його іменем боротьбу за моногамну родину, отже, Сварог постає водночас і в соціальній ролі.
У певному відношенні Сварог уподібнюється давньогрецьким “культурним героям (Дедал та ін.), які були винахідниками ремесел, знарядь праці та різного роду побутових пристроїв. Подібно до них і Сварог уявлявся винахідником плуга, навчив людей молотити зерно на борошно й пекти з нього хліб. Характерно, що Сварог, за народною уявою, набирав чоловічого образу й жив між людьми. Сварог відрізняється від “культурних героїв” тим, що люди вірили в нього – бога, тод як ці останні з вірою в них не були пов’язані: за народною уявою, вони та їхні справи могли бути, а могли й ні.
Привертає Сварог увагу й іншими важливими рисами. Він, ймовірно, божество ще за часів Кия, коли влада князів та дружинників ще не стала такою “високою”. Тому Сварог близький до простолюду, живе серед нього і піклується пронього. І, що особливо важливо, чи не торувало вже раннє українське язчництво образом Сварога (та й деяких інших богів) шлях до уявлень про боголюдину – уявлень, що єднають земне з горнім і так розвинуті у християнстві? До речі, Сварог – теж вмираючий і воскресаючий бог: він гине в полум’ї, запаленому Змієм, як звичайна людина й воскресає як треєдиний бог Неба – Світу – Сонця, спільний усім індоєвропейцям. У свій час давні українці вважали Сварога головним богом, господарем їхнього Олімпу.
Із зміцненням князівської влади та дружиництва його головні функції все більше переберає Перун, який мав загальноіндоєвропейське і загальнослов’янське значення, але культ якого виявився сільнішим на Подніпров’ї – ближче до центру могутньої Кийвської держави. У Х ст. в уяві київської людності, передусім князівсько-дружиницьких верств, Перун виходить на перше місце серед решти богів. Показово, що в язичницькому пантеоні князя Володимира уже не знайшлося місце Сварогові, тоді як Перун стоїть на столі княжих кумирів, і саме йому воїни “покладали зброю свою і щити, і золото”.
Перуна яувляли богом дощу, вогню і блискавки, а водночас і богом війни та воїнів. Також Перун – бог вогню і вод, подавач благословенних тепла й вологи. Перун багато в чому нагадував Зевса, який був божеством дощу й родючості, а також грізно караючою силою, бо кілька разів знищував недосконалий людський рід. Присутній землеробський культ і в образі Юпітера: він був богом грому і блискавки, покровителем виноградарства, а також охоронцем правопорядку і богом перемоги. В свідомості язичника-землероба Перун теж наділявся функцією бога плідності, але був і войовничим богом, і “богом над богами”. За преказами й легендами, Перун тримав у руках лук та колчан із стрілами, чим особливо підкреслювалася його віськова функція як грізного князівсько-дружинного бога, який боровся із злими дивами та бісами.
Звичайно Перун, князівсько-дружинний опікун, мав значення і загального, зокрема хліборобського культу, бо весною він відмикав небо, пускав на землю тепло, давав дощ. І набуття ним домінуючого значення серед інших богів не можна пояснити лише князівським протегуванням. У звеличенні Перуна можна, мабуть, вбачати зародки в київському язичництві монотеїстичної тенденції, перерваної християнством, а в свій час викликаної до життя бурхливим розвитком Києва господарських та культурних зв’язків у державницько-централізаторських процесів в України-Русі.
Своєрідна функціональна двоїстість (відображення й виповнення ірраціональних зв’язків людей з природою і між собою) характерна й іншим київським богам, серед яких певними рисами цієї двоїстості особливо примітний Дажбог. Він як син Сварога, син Неба, уявлявся язичникам богом сонця, який на зиму ховає живильні промені, а весною знову посилає їх на землю, чим несе благо, саме життя. Тому й зображувався у вигляді антропоморфного Сонця. І. Огієнко саме ім’я бога пояснює так: воно походить від наказового давньоукраїнського”дажь”, тобто “дай” та “бог” – благо, добро, тобто продавець добра, дарівник. Звідси Дажбог – це бог добра, світла й житотєвої сили. Але Дажбог – також князівсько-воїнське божество. Дажбог як уособлення привілейованого стану князівсько-дружинних верств уявляється також суддею людей. Він не тільки зогріває землю, а й стежить за тим, як на ній виконується встановлений його батьком Сварогом правопорядок. Правдоподібно, що Дажбог виконував не тільки правничу, а й моральну функції суддівства у протиборстві Добра і Зла, Білого і Чорного бога й досягав перемоги першого над другим на шляхах справедливості.
Показово, що Дажбог, як і його батько Сварог,– образ боголюдини. Людина підноситься до божого стану, до Білобога за добро іншим людям. Це показник високої цивілізованості, морального здоров’я давніх українців та їхніх пращурів.
Сварог, Перун і Дажбог – головні боги у київському пантеоні, яких характеризує розвинута функція владності, широта охоплення впливом явищ природи і суспільного буття, опікунсвто над воїнством. Звичайно, не всі язичницькі боги наділялися суддівськими та військовими функціями, але всі вони були розпорядниками природних явищ і покровителями виробничої діяльності, опікунами побуту людини, дарівниками достатку. Такою видавалися Мокоша – чи не найдавніша серед язичницьких персонажів. Образ Мокоші був поширений серед багатьох слов’янських народів і спершу пов’язувалася передусім з опікуванням водами, врожайність льону та окотом овець. В українців Мокоша вважалась також покровителькою пологів і породіль; іншими словами, вона була богинею плідності. З часом в образі Мокоші все виразніше проявляється представництво соціально визначених явищ – богиня постає як покровителька дому, сім’ї, життєвих благ і достатку, як добродійниця вівчарства і прядіння.
Що стосується згаданого Хорсу, образу не зовсім ясного за своїм походженням, то більшість дослідників вважає його за божество сонячного світила. Але в такому разі виходить, що у Володимирському пантеоні були два боги сонця – Дажбог і Хорс? А чи не був останній богом “нічного світила” – Місяця? Але так чи інакше, Хорс був божеством небес і доповнював Дажбога, що дарував людям живильну силу, різні блага, перемогу добра над злом. Не випадають з ідеї двоїстості змісту богів також образи Стрибога та Симаргла. Не суперечить цій ідеї й відсутній у Володимировому пантеоні із головних язичницьких богів – Велес (або Волос), який був захисником худоби, покровителем скотарства й торгівлі, а можливо – й плідності, творильності взагалі.
Та чи не найпотворнішими в язичницьких повір’ях є чорти, що водяться в ковбанях, у болотах, очеретах, у греблях, лісах тощо. Чорт (інші означення – дідько, сатана, диявол, біс, нечистий, куций, той і т. ін.) – це зловорожий дух, уособлення темних земних і небесних вод. І якщо серед русалок, природних відьом, навіть упирів можна зустріти нешкідливих, зичливих персонажів, то чорти – справжні виплодки зла.
Демоністичний образ чорта, як, до речі, й образи інших злих і добрих духів, зазнав значної еволюції та інше конфесійних впливів, особливо християнських. “Ранній” чорт не мав ніякого відношення до пекла, також він не творив світу.
Чорт не творить світу. Віра в духів не знає деміургічної функції, а чорти, відьми, упирі і т. ін. лише орудують “даністю”. Це головна відміна демоністичного від теїстичного. Звернімо увагу й на те, що образи чортів репрезентують зооморфний спосіб уособлення природних явищ і зв’язків людини з ними. Адже чорти мають волохаті ноги, цапині ріжки, вискорені зуби, перекидаються різним звіром. Можуть перекидатися й чоловіком, але з собачою мордою, пазурями на пальцях, ратицями й хвостом. Це – свідчення давнішності образа чорта. Чорти завдають людям різних прикрощів: заманюють убаговиння, крадуть гроші, залякують тощо.
На відміну від упирів, відьом, чортів та інших “нечистих сил” згадані вище берегині є поліморфними образами добрих духів. Ймовірно берегині вважали за зичливих демонів, певним чином пов’язаних з водами: вони охороняли риболовів, піклувалися про посіви та дощі для них. Цікаво, що і берегині – жіночі духи, уособлення материнського дбання. Отже, це – один з найдавніших демоністичних образів, з яким міфологічна уява пов’язала жіноче, материнське заступництво від усякого зла, від будь-яких прикрощів. На жаль, фрагментарність свідчень обмежує можливість конкретизації уявлень про берегинь, а також про багатьох інших образів духів, як-от водяниць, полудниць, домовиків, лісовиків, польовиків тощо, які мали вплив на формування середньовічного язичництва та й досі ще зустрічаються в народних повір’ях.
І все ж дещо можна сказати й про цих міфологічних персонажів. За походженням, а почасти й за більш пізнім змістом домовики, польовики, лісовики, близькі до образів берегинь. Генетично, треба гадати, вони пов’язані з культом сімейно-родових попередників, що склався в екзогамному роді. Домовики, польовики, лісовики були добрими духами, що оберігали домашнє вогнище, посіви, людину в полі і в лісі. Та поступово від впливом християнства ці образи набрали й негативних рис і часом народна свідомість тепер має їх за нечисту силу.
Розглядувані персонажі не випадають з того міфологічного ряду образів, до якого належать й берегині, водяникі та ін. Так, вони можуть набирати і зооморфного, й антропоморфного вигляду. Але час підкреслити, що ця антропоморфність, як і у випадку з упирями, русалками тощо, мало чого варта у власному розумінні цього слова. Вона не має необхідного соціального й гносеологічного ґрунту – виділення індивіда з родової общини і усвідомлення ним себе як особистості. Тому і в демоністичних явленнях людина постає як елемент натуралістичного ряду, залежний від природних обставин. Дослідники фіксують, наприклад, уявлення про те, що лісовики як духи можуть перекидатися баранами, а можуть набирати й людського образу, але якщо ліс високий, то й вони такі заввишки, як дерева, а якщо зовсім низенький – то вони “як трава”; що ж до польовиків, то й вони “бувають врівні з хлібом”, а коли той вижнуть, стають “як стерня”.
Демоністична релігійність, певна річ, не обмежується уявленнями про упирів, русалок, домовиків тощо. Ще в епоху енеоліту починає складатися більш пізній історичний “поверх” демоністичного типу вірувань, який характеризує духовність пізньої трипільської та інших культур розвинутого первісного суспільства і є, так би мовити, межовим між вірою в духів і вірою і богів. Це – золотий вік продукую чого землеробсько-твариницького господарства, розвитку металургії, панування общинної власності на землю, в надрах якої з часом виникає й поширюється соціальне розшарування, складається протистояння роду окремих сімей. Як наслідок останнього – йде зростання культу померлих предків, виділення поховань знаті, зникнення образу жінки в статуетках і заміна його чоловічим образом. Але в цілому весь цей період позначений майже повним пануванням світогляду розвинутого первісного суспільства з характерним для нього віруваннями аграрного й астрального стилів, передусім культом родючості, в надрах якого з часом виникають “вищі” образи духів та духів-богів.
Перші з них у праукраїнській міфології представлені, а потім і передані українському язичництву віруваннями в рожаниць, дива та інших духів. Рожаниці, як і Род, не є дрібними демонами особистої людської долі або домовиків. Передусім, образи рожаниць та Родапевним чином пов’язані з культом предків.
Рожаниці, як культ більш архаїчний порівняно з культом Рода (про якого буде сказано нижче). Вони, як образи духів-заступників, виражають ідею єдності урожаю і долі людини, що є цілком зрозумілим відносно стародавнього селянина-хлібороба. Звичайно духи-рожаниці були заступниками й жінок-породіль, а також духами плідності промислового звіря й худоби. В змісті цього образу уже видніє зародок ідеї плідності як такої – ідеї, розвиток якої з часом має вивести надприродне за порівняно вузкі межі орудної функції. В образах рожаниць можна знайти першу ознаку уособлення історичних явищ (наприклад, верві – сільської общини, яка приходила на зміну кровоспорідненої сім’ї), що було зовсім немислимим раніше – на “поверсі” духів-перевертнів.
Привертає увагу й таємничий образ дива. Дослідники тлумачать образ дива по-різному: одні називають його божком, інші – лісовиком, ще інші – драконом, змієм, лиховісною птахою, пугачем. Але див спершу постає як дух-перевертень (за “Велесевою книгою”) – ранній різновид демоністичного; потім – як дух в образі матері-благодійниці (див-Ладо), що оберігає посіви й дає лад у сім’ї (за українською веснянкою) – пізній різновид демоністичного; нарешті, Ладо може бути ідентифікоаний як антропоморфний бог-дух, розпорядник природних явищ і деяких соціальних сфер, але не творець людини та її довкілля.
Отже, як можна бачити з наведеного, демоністичний тип вірувань охоплює велики період історії слов’ян, праслов’ян та їхніх індоєвропейських попередників. Характерним для демоністичних персонажів, створених уявоюлядини, яка ще не порвала з пуповиною родових відносин, є зооморфне уособлення їх; дух як особа у тваринній зовнішності. Елементи ж антропоморфізму тут або результат пізніших, теїстичних впливів, або є, і здебільшого, вияв натуралістичного уособлення, надання духам рис особи як елемента скоріше природно ряду, а не як особистості. Нарешті, демоністичним віруванням, через цілком зрозумілі причини, ще не властиві уявлення про ієрархію духів або ж такі уявлення мають зародковий вигляд.
Політеїзм слов’ян
В історичну добу, яка у східних слов’ян починається, загалом кажучи, в перші століття нашої ери, в надрах демоністичної міфології зароджується формуваня теїстичного типу надприродного – віри в богів. Цей процес своїми кореннями сягає життєдіяльності й світогляду слов’янського племені антів, які називали себе також русами й “сиділи” над Дністром і далі на схід. В соціально-економічному відношені це був період розкладу первіснообщинного ладу, зародження феодальних відносин, формування державності Русі-України. У світоглядно-релігійному плані це був час, коли “зістрічалися” розвинуті десоні-стичні уявлення з формованим політестеїчним язичництвом, час глибоких релігійних колізій свідомості індивіда як особистості, що виділяється з первісної общини і все більш активно шукала світоглядних і морально-ціннісних орієнтацій для реалізацій своєї потреби в самодіяльності. З виділенням індивіда з родової общини та усвідомлення ним себе як особистості безпосередньо й пов’язаний процес формування образів богів спершу з широким використанням того матеріалу, який давала демоністична міфологія.
Зазначене можна бачити вже на змісті більш пізніх уявлень про згадуванного Рода. Досі не зовсім зрозуміло, був цей міфологічний персонаж одним із політеїстичних божеств чи він був овразом духа-господаря. Що починає складатися наприкінці трипільської культури? Автори “Історії релігії в Україні” гадають, що реконструйовані його функції (заступник урожайності і плідності худоби, покровитель сільськогосподарських робіт, а водночас – і розпорядник небесних сфер, що “вдмухує життя”) не виключають ні того, ні іншого.
Якщо ж взяти до уваги, що образ Рода репрезентує епоху між далекими рожаницями і дружинницьким язичництвом, передуючи поклонінню Перуну, Хорсу та іншим політеїстичним богам, то цілком ймовірно, що цей образ зазнав значної еволюції – від уявлень про духа-господаря до бога-духа. Адже формування теїстичних образів – не разовий акт, як не разом і взагалі не швидкоплинним актом була, зрештою, основа цього процесу – розклад первіснообщинного ладу й виділення особи з родового колективу. Тому нема нічого дивного в тому, що на шлях від віри в духів до віри в богів могли виникати своєрідні образи духів-богів. Отже слов’янському і українському Роду були властиві демонічна орудна і зародкова деміургічна функції.
Феномен бога-духа в українській міфології репрезентований багатьма іншими образами, зокрема Лади, яку за звичаєм називають богинею весни й кохання.
аїнській міфологій символізація представлена в образах богів-духів Господаря, Сонця, Зорі, Хмари, Громовиків – воїна, пастуха, хлібороба, ловчого Весни тощо. В образах духів-богів вперше заявляє про себе узагальнений у символічних структурах принцип дальшого розгортання скодненсованого в них смислового значення, з чим і пов’язена перспектива розвитку релігійного, і не тільки релігійного, входження людини в її довколишній і особостісний світ.
Про характер і особливості розвинутих образів давньоукраїнського політеїзму свідчать літописні повідомлення, археологічні дослідження, численні етнографічні та фольклорні матеріали. Проблема давньоукраїнського політеїзму має велику й релігієзнавчу літературу. Обсяг данної праці обмежений, а матеріалу забагато, тому розглянемо це питання в узагальненому вигляді.
Одну із особливостей теїстичного типу надприродного, як уже зазначено, становить єдиносуща двоїстість змісту образів богів. Це цілком стосується й українського політеїзму, в якому уявлення про богів складаються із специфічно сприйнятого людиною її ставлення не лише до природного класу речей, а й до суспільних явищ, до самої себе як соціально визначеного індивіда. Таким яувляли київські язичники усіх богів, починаючи з найдавніших – Рода і Білобога. Род видавався їм зачинателем усього живого, розпорядником долі людей (і богів), творцем Вирію – українського Олімпу. Його син Білобог був творцем землі, води, і світла, а водночас і богом добра, що постійно вів боротьбу з Чорнобогом – носієм зла, лиха. Таким був і один з найголовніших богів Вирію – Сварог (ймовірно від санскр. “свар” – небо; інша гіпотеза: сва-рог – той, що все породив). Сварог – бог неба і вогню, а також ремеcл, ковальської справи і ковалів. Щоб якийсь персонаж демоністичного типу опікував виробничу діяльність людини, певну соціяльну верству – річ зовсім незнана.
Сварог – аналог давньогрецькому Гефесту, який був богом вогню і ковальства. Дехто з дослідників вважає Сварога також опікуном шлюбу та родинного щастя, пов’язуючи з його іменем боротьбу за моногамну родину, отже, Сварог постає водночас і в соціальній ролі.
У певному відношенні Сварог уподібнюється давньогрецьким “культурним героям (Дедал та ін.), які були винахідниками ремесел, знарядь праці та різного роду побутових пристроїв. Подібно до них і Сварог уявлявся винахідником плуга, навчив людей молотити зерно на борошно й пекти з нього хліб. Характерно, що Сварог, за народною уявою, набирав чоловічого образу й жив між людьми. Сварог відрізняється від “культурних героїв” тим, що люди вірили в нього – бога, тод як ці останні з вірою в них не були пов’язані: за народною уявою, вони та їхні справи могли бути, а могли й ні.
Привертає Сварог увагу й іншими важливими рисами. Він, ймовірно, божество ще за часів Кия, коли влада князів та дружинників ще не стала такою “високою”. Тому Сварог близький до простолюду, живе серед нього і піклується пронього. І, що особливо важливо, чи не торувало вже раннє українське язчництво образом Сварога (та й деяких інших богів) шлях до уявлень про боголюдину – уявлень, що єднають земне з горнім і так розвинуті у християнстві? До речі, Сварог – теж вмираючий і воскресаючий бог: він гине в полум’ї, запаленому Змієм, як звичайна людина й воскресає як треєдиний бог Неба – Світу – Сонця, спільний усім індоєвропейцям. У свій час давні українці вважали Сварога головним богом, господарем їхнього Олімпу.
Із зміцненням князівської влади та дружиництва його головні функції все більше переберає Перун, який мав загальноіндоєвропейське і загальнослов’янське значення, але культ якого виявився сільнішим на Подніпров’ї – ближче до центру могутньої Кийвської держави. У Х ст. в уяві київської людності, передусім князівсько-дружиницьких верств, Перун виходить на перше місце серед решти богів. Показово, що в язичницькому пантеоні князя Володимира уже не знайшлося місце Сварогові, тоді як Перун стоїть на столі княжих кумирів, і саме йому воїни “покладали зброю свою і щити, і золото”.
Перуна яувляли богом дощу, вогню і блискавки, а водночас і богом війни та воїнів. Також Перун – бог вогню і вод, подавач благословенних тепла й вологи. Перун багато в чому нагадував Зевса, який був божеством дощу й родючості, а також грізно караючою силою, бо кілька разів знищував недосконалий людський рід. Присутній землеробський культ і в образі Юпітера: він був богом грому і блискавки, покровителем виноградарства, а також охоронцем правопорядку і богом перемоги. В свідомості язичника-землероба Перун теж наділявся функцією бога плідності, але був і войовничим богом, і “богом над богами”. За преказами й легендами, Перун тримав у руках лук та колчан із стрілами, чим особливо підкреслювалася його віськова функція як грізного князівсько-дружинного бога, який боровся із злими дивами та бісами.
Звичайно Перун, князівсько-дружинний опікун, мав значення і загального, зокрема хліборобського культу, бо весною він відмикав небо, пускав на землю тепло, давав дощ. І набуття ним домінуючого значення серед інших богів не можна пояснити лише князівським протегуванням. У звеличенні Перуна можна, мабуть, вбачати зародки в київському язичництві монотеїстичної тенденції, перерваної християнством, а в свій час викликаної до життя бурхливим розвитком Києва господарських та культурних зв’язків у державницько-централізаторських процесів в України-Русі.
Своєрідна функціональна двоїстість (відображення й виповнення ірраціональних зв’язків людей з природою і між собою) характерна й іншим київським богам, серед яких певними рисами цієї двоїстості особливо примітний Дажбог. Він як син Сварога, син Неба, уявлявся язичникам богом сонця, який на зиму ховає живильні промені, а весною знову посилає їх на землю, чим несе благо, саме життя. Тому й зображувався у вигляді антропоморфного Сонця. І. Огієнко саме ім’я бога пояснює так: воно походить від наказового давньоукраїнського”дажь”, тобто “дай” та “бог” – благо, добро, тобто продавець добра, дарівник. Звідси Дажбог – це бог добра, світла й житотєвої сили. Але Дажбог – також князівсько-воїнське божество. Дажбог як уособлення привілейованого стану князівсько-дружинних верств уявляється також суддею людей. Він не тільки зогріває землю, а й стежить за тим, як на ній виконується встановлений його батьком Сварогом правопорядок. Правдоподібно, що Дажбог виконував не тільки правничу, а й моральну функції суддівства у протиборстві Добра і Зла, Білого і Чорного бога й досягав перемоги першого над другим на шляхах справедливості.
Показово, що Дажбог, як і його батько Сварог,– образ боголюдини. Людина підноситься до божого стану, до Білобога за добро іншим людям. Це показник високої цивілізованості, морального здоров’я давніх українців та їхніх пращурів.
Сварог, Перун і Дажбог – головні боги у київському пантеоні, яких характеризує розвинута функція владності, широта охоплення впливом явищ природи і суспільного буття, опікунсвто над воїнством. Звичайно, не всі язичницькі боги наділялися суддівськими та військовими функціями, але всі вони були розпорядниками природних явищ і покровителями виробничої діяльності, опікунами побуту людини, дарівниками достатку. Такою видавалися Мокоша – чи не найдавніша серед язичницьких персонажів. Образ Мокоші був поширений серед багатьох слов’янських народів і спершу пов’язувалася передусім з опікуванням водами, врожайність льону та окотом овець. В українців Мокоша вважалась також покровителькою пологів і породіль; іншими словами, вона була богинею плідності. З часом в образі Мокоші все виразніше проявляється представництво соціально визначених явищ – богиня постає як покровителька дому, сім’ї, життєвих благ і достатку, як добродійниця вівчарства і прядіння.
Що стосується згаданого Хорсу, образу не зовсім ясного за своїм походженням, то більшість дослідників вважає його за божество сонячного світила. Але в такому разі виходить, що у Володимирському пантеоні були два боги сонця – Дажбог і Хорс? А чи не був останній богом “нічного світила” – Місяця? Але так чи інакше, Хорс був божеством небес і доповнював Дажбога, що дарував людям живильну силу, різні блага, перемогу добра над злом. Не випадають з ідеї двоїстості змісту богів також образи Стрибога та Симаргла. Не суперечить цій ідеї й відсутній у Володимировому пантеоні із головних язичницьких богів – Велес (або Волос), який був захисником худоби, покровителем скотарства й торгівлі, а можливо – й плідності, творильності взагалі.
The online video editor trusted by teams to make professional video in
minutes
© Referats, Inc · All rights reserved 2021