Cтиль і стилізація, Детальна інформація

При художньому перекладі перекладач іноді стикається з майже непереборними труднощами. Бувають і блискучі перемоги й гіркі поразки. Шлях майстра перекладу дуже важкий. Існують різні способи перекладу і навіть виникають суперечки з цього приводу. Але насамперед художній переклад – явище естетичне: він має впливати на розум і почуття читача так само, як і оригінал. А праця перекладача - це праця над словом. Ті образи й ідеї, які автор втілив у творі своєю мовою, перекладач повинен перенести на грунт рідної культури за допомогою засобів іншої мови, шукаючи в ній найточніші відтінки значень. У художньому перекладі якнайточніше відображення змісту оригіналу має органічно поєднуватися з якнайглибшим відтворенням його стилю. Коли перекладач не зважає на стиль першотвору, він неодмінно залишається байдужим і до власного викладу. В такому разі читач одержує, по суті, не переклад іншомовного художнього твору, а більш-менш сумлінний його переказ, інформацію про нього. У ХІХ ст. в Росії набули певного поширення прозові перекази поетичних творів. Прозою переказували і “Божественну комедію” Данте, і “Дон – Жуана” Байрона. При великій неспівмірності талантів автора оригіналу і перекладача добротний переказ змісту може дати суспільству навіть більше користі, ніж зазделегіть приречені на невдачу спроби перекладу. Сучасний перекладач не мислить повнокровного сучасного перекладу поза уважним і натхненним відтворенням стилю оригіналу. Як зазначав відомий перекладач і теоретик І. Кашкін, “не послаблюючи вимог щодо загальної відповідності змальованій у першотворі дійсності… перекладач повинен відтворювати стилістичну форму автора відповідно до його творчої манери”. (2) Відображення індивідуального стилю автора художнього твору під силу тільки зрілому, високорозвиненому мистецтву перекладу. Колись, у першій половині минулого століття, мало не всі українські переклади – від Горацієвських од, які іменувалися «Гараськовими одами», до балад Міцкевича й Гете – відтворювали поетику не відповідних оригіналів, а «Енеїди» та «Наталки Полтавки» Котляревського. Основною причиною цього була обмеженість ресурсів тодішньої літературної мови. Сучасна українська мова має всі можливості для повноцінного відображення найрізноманітніших індивідуальних стилів. Ось невеличкі уривки з кількох виданих українських перекладів творів різних літератур: «Томас Товкмач, пане добродію. Людина здорової думки. Людина фактів і розрахунку. Людина, яка завжди керується правилом, що два плюс два – чотири і ні на крихту не більше, і якої ніхто в світі не переконає, ніби може бути й не так». (3) Це – Діккенс. Він характеризує негативного персонажа, тупого, обмеженого вчителя, що калічить дитячі душі своїм культом цифр і фактів, своєю ворожістю до уяви й поезії, - і сама манера викладу його думок говорить про Товкмача не менше, ніж промовисте прізвище. Перекладач «Тяжких часів» Ю. Лісняк вловив характер стилю Діккенса й зумів перелити його у форми української мови. «Ніхто з місця не рушив, поки їдла перед собою не скрушив. Слава богові на небі, що дав для нашої потреби хоч невеликий шлунок, та в нього, як у добрий клунок, як у бочку без дна, ми бгаємо гори їжі й море вина». (4) Це – Ромен Роллан, це життєрадісна оповідь його безсмертного Бруньйона, це його стиль, не мислимий без численних римованих прислів’їв та приказок – то народних, а то тільки схожих на народні. Усю цю мовну щедрість оригіналу ми відчуваємо завдяки винятково уважному до його стилю перекладу С. Сакидона. Відображення загальних прикмет авторського стилю не становить істотних труднощів для майстрів українського художнього перекладу. Але пильніше придивляючись до оригіналів і перекладів, ми можемо побачити, що деякі специфічні стильові риси першотвору не завжди знаходять належне втілення в матеріалі української мови. До таких своєрідних стильових явищ належать різні випадки лексичної багатозначності, словесної гри, каламбурних ефектів, які в багатьох письменників є не зовнішньою окрасою мови, а однією з домінант стилю й виступають як дуже важливий засіб розкриття змісту твору. В Салтикова-Щедріна і Лєскова, в Гейне і Гашека є чимало блискучих сторінок, перекласти які неможливо без відтворення згаданих стильових явищ. Зрозуміло, що ці додаткові труднощі художнього перекладу зумовлюють і певні додаткові вимоги до перекладачів. Так, перекладачеві «Лівші» чи «Заячого ремизу» замало добре знати українську мову – не тільки сучасну, а й мову ХІХ століття: він повинен тонко відчувати й уміти відтворювати численні «відхилення» від норми, незліченні мовні новації, що ними рясніють сторінки Лєскова. Сам Лєсков цілком свідомо ставиться до своєрідності своєї мови: «Оця народна, вульгарна та химерна мова, якою написано багато сторінок моїх творів, вигадана не мною, а підслухана в селянина, в напівінтелігента, в красномовців, у юродивих та святенників. Мені дорікають за цю «манірну» мову… Та хіба в нас мало манірних людей? Уся вчена література пише свої вчені статті цією варварською мовою. Почитайте лишень філософьскі статті наших публіцистів та вчених. Що ж дивного, що нею розмовляє в мене якась міщанка… В неї принаймні мова веселіша, смішна… Засвоїти літераторові обивательську мову і його живе мовлення важче, ніж книжну. Ось чому в нас мало митців стилю, тобто тих, хто володіє живим, а не літературним мовленням». (5) Такі міркування письменника зобов’язують перекладача до особливо пильного студіювання й відтворення стилю Лєскова. Значні об’єктивні труднощі навіть для дуже досвідченого перекладача становлять слова, вжиті не в своєму прямому, словниковому, а в трохи “зміщеному” значені. При цьому в тексті відбувається інтерференція словникового і контекстуального значень, з якої виникає художній ефект. Існує ще й проблема стилізації в художньому перекладі. Ця проблема порівняно мало досліджена в сучасній філології. Вона вужча від інших магістральних стилістичних проблем, але й недооцінювати її не можна. Без аналізу засобів стилізації авторьского викладу під невимушену розповідь людини з народу немислиме глибоке вивчення мови творів Г. Ф. Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка. Розуміння суті такого літературного жанру, як пародія, неможливе без заглиблення в “техніку” стилізації. Переконливо розмежувати оригінальну творчість і епігонство так само не можна, не з’ясувавши питання свідомої чи мимовільної стилізації тексту в дусі “зразкового” автора. Прийнятне визначення стилізації дає “Поэтический словарь” О. Квятковського. Воно не забарвлене негативною експресією і точніше передає суть явища: “Стилізація… - літературний прийом, відтворення особливостей стилю іншої епохи, літературної течії, письменницької манери певного автора…”. (6) Але для потреб дослідження стилізації в художньому перекладі ця дефініція надто широка. Річ у тім, що перекладач повинен не лише зберегти зміст оригінального твору, а й відтворити його стиль, в якому відбились і епоха, і літературна течія, і індивідуальна манера автора. В такому розумінні поняття стилізації зливається з поняттям стилістики художнього перекладу. Тому доцільно сформулювати вужче визначення, яке стосувалося б саме стилізації в перекладі. Стилістика художнього перекладу охоплює широке коло явищ, серед яких виділяються своїм значенням два: збереження в перекладі стилю оригіналу і стилізація тексту перекладу. Це різні явища, хоча вони й можуть іноді наближатися одне до одного. Збереження в перекладі стилю оригіналу полягає у вживанні в тексті перекладу стилістичних відповідників певних стилем першотвору. Як правило, такі відповідники виявляє порівняльна стилістика літературних мов оригіналу і перекладу. Стилізація тексту перекладу – це вживання в ньому таких стилем, які не є відповідниками тих чи інших елементів оригіналу. Стилізація в перекладі може мати різне спрямування – від перенесення в нього типових особливостей стилю автора оригіналу, взятих з усієї його творчості, яж до радикальної переорієнтації стилю перекладу, який втрачає майже всі спільні риси із стилем оригіналу й перетворюється на переспів. У перекладах реалістичних, які зберігають діалектичну єдність форми і змісту першотвору, стилізація йде в одному річищі зі збереженням стилю й виступає як допоміжний засіб у виконанні цього найважливішого стилістичного завдання перекладу. А в перекладах, які не можна назвати реалістичними, стилізація вступає в конфлікт зі збереженням стилю оригіналу, осучаснюючи (або, навпаки, архаїзуючи) його, надаючи перекладові таких рис, які не властиві творчій манері автора оригіналу. Прикладом міцного переплетення збереження стилю і стилізації є переклад роману у віршах “Євгеній Онегін” О. Пушкіна Максимом Рильським. Ось уривок з першої глави роману в оригіналі і в перекладі: Прочтя печальное посланье, Евгений тотчас на свиданье Стремглав по почте поскакал И уж заранее зевал, Приготовляясь, денег ради, На вздохи, скуку и обман (И тем я начал мой роман); Но, прилетев в деревню дяди, Его нашёл уж на столе, Как дань готовую земле. Листа проглянувши сумного, Євгеній рушив у дорогу, Валдайську слухаючи мідь, І позіхав зазделегідь, Приготувавшися лукаво Заради грошей до оман (Цим і почав я свій роман),- Та смерть уже скінчила справу: Застав він дядька на столі, Як дань, приречену землі. У прикінцевих рядках строфи тут виступає збереження стилю відповідного місця оригіналу. Метафорично-піднесену форму виразу думки в романі Пушкіна М. Рильський тут навіть трохи підсилює (пор.: “готовую” і “приречену”), чим компенсується послаблення урочистості на початку строфи (пор.: “посланье” і “лист”). Рильскій скористався характерним для Пушкіна стилістичним прийомом називання предмету через матеріал, з якого він зроблений, назвавши дзвіночок тройки “валдайською міддю”. У цьому випадку стилізація не тільки не суперечить відтворенню авторського стилю, а й сприяє йому, бо випливає з урахування перекладачем стилістичних особливостей усієї творчості автора оригіналу і зрослого на грунті цього врахування чуття пушкінського стилю. Таку стилізацію можна назвати індивідуалізуючою. Та не завжди стилізація тектсу в перекладі йде на користь реалістичного відображення оригіналу. Іноді ми маємо локальну стилізацію, так би мовити, негативного характеру: вона не наближає читача до місця дії оригіналу, а навпаки – наближає обставини й умови подій першотвору до звичного сприйняття читачем перекладу. К. Чуковський писав: “Англійцеві Джеку або шотландцю Джоку не можна давати наймення Яша, забарвлене російським (чи єврейським) побутовим колоритом. Проте саме так зробила Кароліна Павлова, перекладаючи балади Вальтера Скотта, і тим занапастила весь переклад (майже бездоганний щодо всього іншого). Дико читати в неї в шотладській баладі про шотландську жінку: Но все слезы льет она: Милее Яша ей. Втім, до пари цьому шотландському Яші, ми маємо француженку Машу, в яку перекладач п’тдесятих років перетворив славнозвісну Манон Леско. Приємно знати, що ні “Маші”, ані “Яші” нині вже не пустить у свій текст жоден перекладач”. (7) Локальна стилізація «з позитивним знаком», спрямована на підсилення або уточнення місцевого колориту, здебільшого трапляється тоді, коли автор оригіналу змальовує екзотичну , незвичну для себе дійсність,коли й у самому першотворі вказівки на місце дії мають характер стилізації. Слід сказати, що негативної локальної стилізації частіше зазнають твори більш віддалених культур, бо збереження всіх місцевих особливостей у їх перекладі вимагало б великої кількості приміток та роз’яснень, а це «закрило» б їх як джерела естетичної насолоди для широких кіл читачів. І навпаки, твори культур, добре знайомих читачеві перекладу, при перекладі можуть набувати навіть деякої додаткової локальної стилізації. Іншим різновидом стилізації перекладу є стилізація часова. Вона полягає або в затиранні ознак епохи, що більш чи менш явно вловлюються в тексті першотвору, або в підкресленні та увиразненні їх перекладачем. Коли поетика оригіналу має ознаки певного літературного жанру, переклад може або збільшити кількість таких ознак, або послабити їх. В обох цих випадках ідеться про жанрову стилізацію. Останній різновид стилізації в перекладі – це стилізація індивідуальна. Вона має місце тоді, коли в перекладі або творяться нові слова, словосполучення чи образи “в дусі оригіналу”, побудовані за тими ж принципами, які лежать в основі відповідних елементів першотвору, або ж, навпаки, - пропускаються саме ті компоненти оригіналу, які характеризують індивідуальний стиль його автора. Стилізація в руках майстра, який правильно розуміє завдання художнього перекладу, стає активною силою, що сприяє кращому відображенню оригіналу в усій його цілості. Часто саме у формі стилізації виявляється творча винахідливість перекладача, який надолужує неминучі втрати кожного перекладу, тонко вимальовуючи риси епохи, народу й індивідуальності автора того художнього твору, над перевтіленням якого в іншу мову ві самовіддано й наполегливо працює. Використана література: 1. Віктор Коптілов. “Першотвір і переклад”. Видавництво художньої літератури “Дніпро”., Київ – 1972. 2. И. Кашкин. Текущие дела. – У кн.: Для читателя-современника. Статьи и исследования. М., «Советский писатель», 1968, стор. 528-529. 3. Ч. Діккенс. Тяжкі часи. К. «Дніпро», 1970, стор. 26. 4. Р. Роллан. Кола Брюньйон. К. «Дніпро», 1971. Стор. 49. 5. Русские писатели о языке. Л., «Советский писатель», 1954, стор. 616. 6. А. Квятковский. Поэтический словарь. М., «Советская энциклопедия», 1966, стор. 282. 7. К. Чуковский. Высокое искусство. М., «Советский писатель», 1968. Стор. 118.