Становлення державності незалежної України і конституційний процес: історико-правовий аспект, Детальна інформація

¶

®

Uщодо управління відповідними галузями народного господарства.

До певного часу, зазначалося в Декларації, головним завданням Центральної Ради було об'єднання української демократії на засадах лише національно-політичних домагань. Однак економічне й соціальне становище потребувало відповідних управлінських дій, які й було зроблено Генеральним Секретаріатом Центральної Ради.

Отже, Центральна Рада перетворювалася на законодавчий орган, а Генеральний Секретаріат — на орган центральної виконавчої влади.

Віхою у розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917 p. II Універсалу Центральної Ради, який можна розглядати як своєрідний договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Згідно з ним Центральна Рада поповнювалася представниками інших національностей, що проживали в Україні. Крім того, зазначалося, що "прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада в згоді з національними меншостями України підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для внесення на затвердження Учредительного зібрання".

Документами, що мають суттєве значення для характеристики тогочасного конституційного процесу в Україні, є також "Основи тимчасового управління на Україні" і "Тимчасова Інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового Уряду на Україні". У них визначалися основні питання організації структурної побудови та функціонування Генерального Секретаріату як найвищого органу управління в Україні.

Розвиток подій у другій половині 1917р. підводив Україну до проголошення незалежності. Важливим політико-правовим передконституційним кроком на цьому шляху стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. III Універсалу, який проголошував побудову стосунків із Росією не на автономних, а на федеративних засадах.

IV Універсал проголошував ряд інших важливих положень щодо державного устрою України, у тому числі:

якнайшвидше встановлення миру з петроградським урядом народних комісарів;

встановлення Українськими Установчими Зборами справжньої влади народу;

після повернення додому вояків проведення Центральною Радою переобрання місцевих рад та міських дум, щоб всі змогли брати участь у їхній праці;

передача трудовому народові землі без викупу;

запровадження державно-народного контролю над усіма банками;

розгортання рішучої боротьби проти всіх контрреволюційних сил.

Як бачимо, усі зазначені положення мали демократичне спрямування й у подальшому знайшли відображення у Конституції Української Народної Республіки 1918 p., яка мала підзаголовок "Статут про державний устрій, права і вільності УНР".

Наведене вище свідчить, як поступово, віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави. Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Саме це засвідчує Конституція УНР 1918 p., яка, однак, так й не набула чинності, бо у день її прийняття до Києва увійшли німці. Почалася німецька окупація під кольорами українського гетьманату П. Скоропадського.

За гетьманату особливого значення набула "Грамота до всього українського народу" від 29 квітня 1918 p., яка відновлювала старі порядки, скасовувала усі акти, прийняті Центральною Радою, у тому числі й Конституцію, визначала право приватної власності як фундамент культури і цивілізації, проголошувала повну свободу торгу і широкий простір для приватного підприємництва та ініціативи. Того ж дня було прийнято установчий правовий акт під назвою "Закони про тимчасовий державний устрій України", яким врегульовувалися питання "про гетьманську владу", "про віру", встановлювалися "права і обов'язки українських козаків і громадян". У спеціальному розділі наголошувалось на особливому правовому статусі цього акта. Йшлося також "про Раду Міністрів і проміністрів", "про фінансову Раду", "про Генеральний Суд". Тобто вказаний документ мав ознаки конституційного акта, бо порушував найпринциповіші питання організації Української гетьманської держави.

За цим Законом уся повнота державної влади зосереджувалася в руках гетьмана: він затверджував закони, які розроблялися у міністерствах і потрапляли до нього через Раду Міністрів; був наділений верховною владою щодо управління державою; призначав голову і членів Ради Міністрів; був "Верховним Воєводою Української Армії і Флоту"; мав право помилування засуджених. Силу конституційного закону мав й ухвалений Радою Міністрів та затверджений П. Скоропадським "Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами ясновельможного пана Гетьмана всієї України". За обумовлених обставин верховне управління державою переходимо до трьох її верховних правителів, одного з яких заздалегідь визначав сам гетьман, Другого обирав Державний Сенат, а третього — Рада Міністрів.

Характеристика розвитку конституційного процесу в Україні була б неповною без згадки про правові акти, прийняті у Західно-Українській Народній Республіці. Серед них — Статут Української Національної Ради, прийнятий у Львові 18 жовтня 1918 p.. Прокламація Української Національної Ради від 19 жовтня 1918 p., Відозва Української Національної ради від 1 листопада 1918 p.. Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою 13 листопада 1918 p., Закон про виділ Української Ради від 4 січня 1919 p., а також Універсал Директорії Української Народної Республіки від 22 січня 1919 р., в якому, відповідаючи на звернення Української Національної Ради Західно-Української Народної Республіки, проголошувалася "злука Західноукраїнської Народної Республіки з Наддніпрянською Народною Республікою в одноцільну, суверенну Народну Республіку". Тим самим, зазначалося в Універсалі, "здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка".

Особливої уваги вартий "Передвступний договір", укладений 1 грудня 1918 р. в м. Фастові між Українською Народною Республікою й Західно-Українською Народною Республікою про майбутню злуку обох українських держав в одну державну одиницю.

У ньому зазначалося, що ЗУНР "заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою". Те ж саме заявляла в цьому акті і УНР, визнаючи за ЗУНР територіальну автономію, межі якої мала визначити спільна комісія. Рішення мало бути ратифіковане відповідними органами обох держав.

Падіння Директорії на початку 1919 p. і створення так званого другого українського радянського уряду засвідчило початок в Україні нового етапу розвитку конституційного процесу.

Більшість норм та положень радянської Конституції України, прийнятої ВУЦВК у березні 1919 p., лише повторювали Конституцію Російської Федерації 1918 p., розвивали основи державного устрою, проголошеного на початку січня 1919 р. у Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України.

За радянських часів у наукових працях, у яких йшлося про Конституцію УСРР 1919 p., як правило, наголошувалась лише одна її специфіка, а саме: що в ній були широко сформульовані (ст. 2) завдання диктатури пролетаріату на перспективу, особливості її розвитку, зокрема зазначалося, що диктатура пролетаріату не буде існувати завжди, після придушення експлуататорських класів потреба в її існуванні відпаде. Особливо часто на це посилалися після проголошення на XXII з'їзді КПРС ідеї загальнонародної держави.

Конституція увібрала всі основні комуністичні ідеологічні штампи. Вона не ставила завдання побудови суверенної держави. Навпаки, у ст. 4 зазначалося, що УСРР "заявляє про свою повну солідарність з існуючими радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними у найтісніше політичне об'єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції".

Створення у 1922 p. Союзу радянських республік і прийняття у 1924 p. Конституції СРСР зумовило необхідність внесення змін до Конституції УСРР 1919 p., головним чином пов'язаних із розподілом компетенції.

У грудні 1936 p., тобто у самий розпал сталінських репресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, яку одразу ж було охарактеризовано як найдемократичнішу в світі. Насправді ж вона покликана була замаскувати той "великий терор", який Й. Сталін та його підручні здійснювали в Радянському Союзі, і від якого, мабуть, Україна потерпала більше, ніж інші регіони. Недарма М. Хрущов, який саме очолив КП(б)У, з гордістю казав, що вона "була вичищена до блиску".

Конституція Української РСР, прийнята в 1937 р. на основі Конституції СРСР, повністю повторювала її основні положення. Відмінність полягала лише в максимальному звуженні повноважень республіканських органів, зведенні до мінімуму кількості республіканських наркоматів, які теоретично повинні були вирішувати питання управління саме на республіканському рівні. Що ж до державних органів управління, які мали союзно-республіканський статус, то їх роль зводилася до передаточної інстанції.

Необхідність прийняття нових союзної та республіканських конституцій була соціальне обумовлена. Ліквідація культу особи Й. Сталіна, певне розширення наприкінці 50-х років повноважень союзних республік, визнання того, що Радянський Союз із держави диктатури пролетаріату перетворився у загальнонародну державу, деякі кроки, пов'язані з розбудовою демократичних інститутів, виникнення опозиційних рухів, учасники яких були заплямовані офіційною пресою як дисиденти, — все це вимагало здійснення якихось прогресивних кроків. І хоч після усунення від керівництва державою М. Хрущова у 1964 p. мали місце спроби повернення до старого, відкрито цього вже не можна було зробити. Навпаки, треба було йти шляхом демократичного розвитку країни, водночас гальмуючи процес в інтересах правлячої номенклатури.