Географія світової комп’ютерно-інформаційної мережі, Детальна інформація

До речі, створюються “Ворота в Україну” як великомасштабний світовий веб-сайт “Ворота до глобального розвитку”. Це буде універсальна структура для обміну інформацією, знаннями, можливостями, товарами і послугами.

Першими потенціальними спонсорами розвитку системи “Інтернет” в Україні стали американці, що явно вже примірялися до можливостей українського “Інтернету”. Зокрема, одна із західних мережевих корпорацій ще рік тому відкрила в Києві своє представництво... Започаткування перших вітчизняних web-холдингів відбулося тихо і майже непомітно для стороннього ока. Власне, про веб-холдінги заговорили лише в зв’язку з неосяжними інвестиціями в українські мережеві проекти, що їх пов’язували з іменами двох впливових американців – Джозефа Леміра (фундатор “Гала-радіо”) та Джеда Сандена (“Кіеv-Роst”). Перший заповзявся розкручувати холдинг під назвою “Gala.net”, другий доклав зусиль до появи “Супутник-медіа”. [10]

Ще одним іноземним інвестором української мережі стала компанія “Сігма-Блейзер”, яка, окрім Інтернет-проектів (volia.com), вклала кілька мільйонів доларів у київське телебачення.

Поява росіян на ринку вітчизняного Інтернет-контенту передбачалась давно, але якихось помітних рухів на цьому терені не відбувалось. Лише в січні, разом з “мережними” чутками про купівлю російськими компаніями низки найжиттєздатніших українських ресурсів (серед яких найрозкрученіший сайт пошуку роботи KIEV-JOB.com.ua), постав проект під назвою “Аванпорт”. Власне, про величну і походження своїх інвестицій упорядники свіжоутвореного web- холдингу сором’язливо і делікатно мовчать. Називають лише свої інвестиції “безпрецедентними”, даючи волю журналістській фантазії. [10]

Для Росії контент (інформація, що наповнює мережу) - бізнес, що давно склався. Вже давно нікого не дивує, що НТВ послалося на Lenta.ru, Інтернет-видання намагаються тіснити традиційні медіа.

Однак ставка комерсантів у змістовному наповненні мережі завжди робилась на розважальні сайти (анекдоти, чати, еротика тощо). 60% користувачів шукають .у мережі саме розваг. Розвиток російського Інтернет-наповнення свого часу стимулювався попитом населення.

За висновками експертів, у розвитку Інтернет-контенту Україна відстає від решти світу років на п’ять, а від Росії - на два. І розвиток цей продиктований передусім незворотністю побудови самобутнього вітчизняного контенту на противагу пропонованого російськими ресурсами.

Полишені привабливості, українські сайти були позбавлені зацікавлених відвідувачів. Сайти, що їх не відвідують, не мають з чого дбати про розвиток свого наповнення. Розірвати це замкнене коло здатні лише принципові інвестиції, левова частка яких йде на позамережевий промоушн.

У Росії розуміють усі перспективи розвитку українського Інтернет-контенту. Досвід бере своє: поки українські контентники тикаються, як сліпі кошенята, у їхніх російських колег давно набите синці на потрібних місцях. Досі Україна просто не становила для російських інвесторів значного інтересу. 60% українських користувачів “Інтернету” “сиділи” на російських ресурсах. Розвиток вітчизняного сервісу і контенту спричинив поступовий відтік українців з рунету (російського “Інтернету”). Ми поступово призвичаїлись до близьких серцю і розуму сайтів, своїх же каталогів та лічильників. Безкоштовна пошта, що географічно міститься в Києві, а не в Москві чи Петербурзі, доказує свої переваги. На сьогодні кількість наших відвідин російської «Інтернет»-зони впала до 25-35%. [10].

Можна сказати, цього моменту чекали, й істотне зниження числа відвідань українцями російської зони стало умовним сигналом до дії.

При цьому виважена і перевірена на власному ринку стратегія давала росіянам значні переваги перед тими ж американцями. Останнім доводилося приміряти на українську мережу схеми і формули західного «Інтернет»-бізнесу, що, як правило, різняться як небо і земля. Російським інвесторам “АВАН-ПОРТ” пощастило обійтись меншою кров’ю, адже їхній веб-холдинг будувався із уже готових і розкручених сайтів.

Лише один згаданий вище KIEV-JOB.com.ua (відтепер – “AJOB”) приніс новонародженому кілька тисяч відвідань щодня.

Ситуація в Україні виглядає таким чином - співвідношення між кількістю ресурсів та кількістю користувачів залишається досить високим.

Невтримний інтернетівський “романтизм” українських користувачів з нескінченними розмовами навколо того, “як підключитися” і “де що шукати” ще кілька років тому зіштовхнувся з жорстокою реальністю: виявляється, в “Інтернеті” є багато сайтів, у яких пропонуються різного роду послуги. Але платні.

Для західних громадян покупка у віртуальних магазинах починаючи від ювелірних прикрас і завершуючи автомобілями, так саме звичні, як для нас походи на колгоспний базар.

Визначити українського користувача платних послуг в “Інтернеті” не важко: це нечисленні покупці різного роду інформаційних послуг і програмного забезпечення, тобто тих продуктів, без яких “ніяк не можна”, якщо хочеш іти в ногу із сучасними інформаційними технологіями. [11].

Сьогодні в Україні до транзакцій, які найбільш практикуються через “Інтернет”, можна додати оплату членства в наукових товариствах і асоціаціях і покупки в електронній бібліотеці. Українські користувачі, зіткнувшись з дев’ятим валом “інформаційного сміття”, досі не підозрюють, що цей потік несе потенційні кошти, яких нам так не вистачає.

Мало хто з’ясовує питання “комерційного начиння” та “економічної віддачі”, але ж весь “хрещений світ” давно зрозумів, що важливий не сам “Інтернет”, а його економічно цінний зміст. З бізнесменами легше. У більшості своїй вони чудово розуміють, що треба розміщувати в “Інтернеті” відомості про свої товари та послуги чи про інвестиційні об’єкти, чи щось інше, що може сподобатися потенційному покупцю.

Можна з упевненістю говорити, що всі більш-менш серйозні суб’єкти підприємницької діяльності в Україні, компанії чи банки, мають свою www демонстраційну сторінку в “Інтернеті”.

Запитання “на засипку” для пересічного громадянина України: “Чи існує правова підтримка надання товарів та послуг з допомогою електронної комерції?” І як провести оплату всіх цих товарів (книг і вина) з України, де гарантії їх отримання? Узагалі-то система оплати через “Інтернет” проста до наївності: у вас запитають або номер вашого банківського рахунка, або дані вашої кредитної картки. Відкрити рахунок у зарубіжному банку українському громадянину просто неможливо. Оплатити покупку зі свого валютного рахунка можна. Але не більше 1 тис. доларів на місяць (або не більше 4 тисяч доларів на рік), і то при пред’явленні документа (контракту), який це підтверджує. Взагалі-то інструкція НБУ “Правил переказу іноземної валюти за межі України на рахунок особистих коштів фізичними особами - резидентами і нерезидентами” №245 від 10.04.1997 року не забороняє, але й не описує процедури покупки через “Інтернет”. Залишається лише пластикова картка. [3]

Алe якщо є віртуальний магазин, віртуальна бібліотека, то чому ж не бути віртуальній картці? “Віртуальну” картку на базі міжнародної платіжної системи VISA запропонував своїм клієнтам КБ “Приватбанк”. “Інтернет-картка” замінює звичайну міжнародну пластикову картку при оплаті послуг і товарів через мережу “Інтернет”, здійсненні поштових/телефонних замовлень, оплаті регулярних платежів. Власнику картки просто необхідно в полі запиту «номер картки» внести номер своєї картки і відправити запит. Якщо на рахунку є необхідна сума, запит буде виконаний, а сума замовлень буде автоматично списана з рахунку клієнта. При використанні “Інтернет-картки” для здійснення регулярних платежів власник картки заповнює доручення на самостійне списання підприємством, яке надає послуги регулярних платежів, з його рахунку. Ковальов Вадим Леонідович, начальник департаменту пластикових карток КБ “Приватбанк”: “Інтернет-картка” має всі атрибути картки звичайної: клієнт укладає з банком відповідну угоду з відкриття й обслуговування цільового карткового рахунку, йому відкривається цільовий картковий рахунок, а його картці присвоюється номер відповідно до стандартів міжнародної платіжної системи VISA. Проте сама картка не випускається, а клієнту просто повідомляється номер його “віртуальної картки”. [3].

Звичайно, за цією карткою неможливо зняти готівку в банкоматі, а також обслуговуватись у торгово-сервісній мережі. “Віртуальна картка” несе досить вузьке функціональне навантаження - здійснення платежів через “Інтернет”. Але саме завдяки цьому тарифи на відкриття і обслуговування “Інтернет-картки” набагато нижчі порівняно із звичайною пластиковою карткою.

Свого часу вельми популярним був вислів, що хтось там увійшов в “Інтернет” і не повернувся. Після зникнення Георгія Гонгадзе цей колися дотепний жарт набув фатального відтінку - українських журналістів викрадають з “Інтернету” (інший варіант - зникають в “Інтернеті”). Гонгадзе зник, будучи редактором Інтернет-проекту “Українська правда”. Він зник звідти, звідки в Україні ще ніхто не зникав. Його неможливо буде знайти, не відповівши спочатку на запитання, навіщо Гія ввійшов в “Інтернет”, що він там шукав і знайшов. Це не гра слів та понять. Це - пароль та логін для входу в систему. [9].

Реальний поштовх для розвитку української журналістики в “Інтернеті” дали минулорічні президентські вибори. Амбіційним дядькам свої послуги запропонували малоамбітні молодики, чий інтернетівський сенс життя зводився до цього основним чином до пошуку в мережі нових анекдотів, “шарових” комп’ютерних програм, порнографії тощо. До 1999-го вітчизняних інформаційних Інтернет-ресурсів, орієнтованих насамперед на нашого читача (користувача) фактично не було. Ті, які існували, не надавали чогось ексклюзивного, особливого, притаманного для “Інтернету”. “Голод” доводилося вгамовувати через всюдисущу Росію. Аж раптом вибух – з’являється півтора десятка сайтів із промовистими назвами. Політики заводять власні сторінки, проводять у мережі конференції, неофіційно борються за звання “найінтернетізованішого” політика. “Переміг” у цьому неофіційному заліку, Євген Марчук. (Цікава деталь: переможець виборів Леонід Кучма свою веб-сторінку www.kuchma.com відкрив уже після виборів і присвятив власним передвиборчим одкровенням у книзі “Про найголовніше”). [9].

Так з’явилися передумови для появи вже в цьому році десятків Інтернет-сторінок інформаційно-аналітичного спрямування. Фактично кожного тижня виникає 1-2 повноцінних ресурси, дизайн яких, до речі, також дедалі прогресує, наближаючись до світових стандартів. Точних цифр про кількість користувачів “Інтернету” в Україні немає. Вважається, що десь протягом наступного року ця цифра сягне одного відсотка від загальної кількості населення (кожен сотий). Так чи інакше, оскільки збільшується кількість користувачів, пропорційно збільшуються й ресурси, відповідно до класичного правила: зростає попит - збільшується пропозиція. Саме завдяки цьому фактору ми повинні завдячувати відносно швидкому як для нашої країни росту вітчизняних Інтернет-ресурсів, у тому числі й інформаційно-аналітичних.

Роблячи висновок з усього вище сказаного, слід зауважити, що кількість українських користувачів “Інтернету” досить не значна у світових масштабах. Це зумовлюється насамперед тривалою економічною і політичною нестабільністю, високою тарифікацією на підключення до “Інтернету” та користування ним, відсутністю стабільного якісного високопрохідного зв’язку тощо.

Проте UA-net робить все-таки деякі кроки назустріч “Інтернету”. За фінансової підтримки американців у країні, зокрема в Києві, створюються “наші” веб-сайти, інтернет-версії газет і часописів, інформ-агенств тощо. А також, за рахунок власних коштів, створюються інтернет-портали в кожному обласному центрі.

6. Проблеми і перспективи розвитку системи “Інтернет”

В останні півтора-два роки книжкові прилавки стали заповнюватися всілякими книгами і журналами, у назві яких є присутнім слово “Інтернет”. Ці книги є відображенням того, що “Інтернет” прийшов у нашу країну.

Навіть поверхневий аналіз цієї літератури показує, що практично в кожній такій книзі мається матеріал, присвячений безпеки. Це може бути глава, чи розділ, чи параграф. Аналіз цього матеріалу показує, що в ньому не дається відповідь на головне питання: чи безпечна система “Інтернет” і як захистити свій комп’ютер, підключений до “Інтернету”?