Драматургічна глибинність Миколи Куліша, Детальна інформація

Школы в безнадёжном состоянии, занятия идут с перебоями, детская аудитория редеет с каждым днем. Пробовал говорить с двумя учителями о перспективах, но, кроме тоски, ничего не получилось. Немецкого учителя, спаянного с обществом кровно, материально й духовно, в зтом году ожидает голод й одиночество в борьбе за своё существование...

И тем более становится больно и обидно, когда слышишь, что в зтих колониях, махнувших безнадежно на свои школи, две недели уже шатается халтурная группа подозрительных артистов, ставит пьесьі из цикла миниатюр, стяжает славу балетньши номерами й собирает плату "натурой".

Полный успех, полные сборы!" (З, 373 - 374).

Завершуючи розповідь про антитетичні ситуації, з якими він стикався, М.Куліш у нарисі-розділі "В немецких колониях" вивершує свої спостереження таким характерним узагальненням: "Балет, театр миниатюр, антрепренер с тросточкой, умирающие школы, голодные люди, везущие в степи повозку, -ну разве зто не контрасти, о которых нужно писать, говорить й сигнализировать во все концы советской земли" ( 3 , 374) .

У документально-нарисовій повісті "'По весям й селам'" чимало колоритних сцен, парадоксальних епізодів, характеро-графічних реплік. Це все часто подасться малюнком, пракгично без коментаря, майже без будь-якої логічної чи дидактично-публіцистичної інтерпретації. Такі сцени, епізоди, репліки стали прообразом колоритної ситуаційності, парадоксальної сюжетики, стислої та виразної діалогізації, що особливо майстерно втілилися в Кулішевих драматичних творах.

Нарис "В детском доме" відкривається яскравим як у прозовому, так і в драматургічному планах фрагментом, просякнутому синтезом інтонацій гіркого суму та самоіронії:

"Меня везут: лошадь, мальчик й два колеса. Я сижу на перекладинке и держусь за мальчика. Ноги мерзнут: ночью бьш первьш мороз. По дороге трупы павших от бескормицн лошадей. Голод близится.

- Ты грамотний? - спрашиваю мальчика.

- Ні.

- А почему в школу не ходить?

- Хай вона згорить... Ніколи, - отвечает мальчик, крутит цигарку и раскуривает ее с видом серьезного й взрослого человека. Этот мальчик выглядит куда серьезнее, чем наши школы, - философствую я на двух колесах й прикуриваю у мальчика папиросу" (3,369).

Мандруючи степами й селами Таврії, Куліш зустрічається з різними людьми, конфліктами, ситуаціями. У його творчій уяві поступово складається задум майбутньої драми "97". Він робить перші ескізи до неї. Однак його ім'я як літератора ще нікому не відоме.

Наприкінці 1922 року Куліш одержав підвищення по службі й перебирається до Одеси. На новому місці - турбот з ранку до ночі. У системі губернської освіти, де він працює інспектором шкіл, безліч проблем, засідань, термінових завдань. У листі до І.Дніпровського від 23 жовтня 1923 року Куліш повідомляє, що "немає хвилинки присісти" (3, 490), а в листі до нього ж від 9 червня 1924 року ділиться спостереженнями про свій стан: "Стомився я. Хитаюсь, тіні немає" (3, 492).

І все ж таки М. Куліш викроює нічні години, щоб писати. Портрет Миколи Куліша одеського періоду виразно й з гумором намалював Юрій Смолич у мемуарно-портретному дослідженні "Розповідь про неспокій". Характерним є той композиційний нюанс, що, розповідаючи про специфіку українського літературно-мистецького процесу 20-30-х років XX століття та аналізуючи її, мемуарист змалював у виокремлених розділах портрети семи письменників, митців. Розділ "Куліш" розташований у книжці другим, після портету-спогадів про одного з провідних організаторів національного художнього руху В.Блакитного.

Описуючи свою зустріч з Миколою Кулішем, що сталася в 1924 році, Ю.Смолич згадував, що Куліш, про якого вже починали говорити як про "молодого драматурга", "виявився, проте, не таким вже й молодим - мав добрі вуса і виглядав за тридцять років. Зодягнутий був у довгу білу сорочку, підперезану тонким очкуром, та галіфе хакі у стоптані чоботи. Професією - вчитель.

- Куліш, - рекомендувався він. - Микола, - додав по короткій паузі і якось хмикнув собі у вуса, - щоб, бува, не сплутали з Паньком Кулішем: той давно вмер, а я ще живий, той був з панків, а я -з мужиків, той був письменник, а я тільки так собі... маракаю...

Видно було, що він ніяковіє і, як усі соромливі люди, гнівається на себе самого за свою сором'язливість, а щоб її якось заховати, - костричиться" (5,51).

Перебування в Одесі внесло у літературний розвиток М.Куліша нові якості та нюанси. Він стає членом письменницької спілки "Гарт", відвідує засідання її художньо-літературної студії, стежить за мистецькою динамікою в Україні. Саме в Одесі, незважаючи на величезну зайнятість, Куліш закінчує п'єсу "97" і з маловідомого літератора стає знаменитим драматургом. Про нього пишуть провідні митці, літературознавці, журнали, газети. Про нього говорять на творчих вечорах і в державних колах. До нього звертаються режисери, театри, актори.

Кілька місяців, з кінця квітня до другої половини серпня 1925 року (окрім перерви-відпустки, що припала на першу половину літа і пройшла переважно в Одесі, у творчій роботі), М.Куліш працює в Зінов'євську (теперішньому Кіровограді), де редагує газету "Червоний шлях". Кропітку й виснажливу газетярську справу він виконував сумлінно, зосередивши зусилля на поліпшенні якості матеріалів, робкорівських та сількорівських дописів, підвищенні українськомовного рівня газети.

У листі до І.Дніпровського 12 травня 1925 року він відзначав: "А налагодити газету трудно" ( 3, 534). Сам Куліш писав для "Червоного шляху" передові. Журналістська справа забирала в нього практично увесь час, на драматичну творчість не залишалося ані годин, ані сил. Драматург відчував, що газетярська діяльність не реалізує його творчого потенціалу, не сприяє втіленню його художніх намірів, планів. Висловлюючи своє бачення стосунків між журналістикою та літературною творчістю, він зазначає:

"Казав я, що газета губить письменника - і це правда. На досвіді тепер бачу (чи як - за досвідом бачу).

Ані одної сторінки я не написав за цей час" ( 3, 534).

У Зінов'євську М.Куліш наполегливо шукає можливості для продовження своєї письменницької праці.

Феноменальний успіх драми ''97", що була поставлена у Харкові восени 1924 року, широка резонансність Кулішевого імені, художні надії, що покладаються на нього, активно сприяють тому, що керівництво "Гарту" ставить питання про переїзд Миколи Куліша до столиці України.

Наприкінці літа 1925 року драматург переїжджає до Харкова.

Олешки, Одеса, Харків - така географія становлення літературного таланту М. Г. Куліша. Харкову в цьому ланцюжку належить найзначніша роль.

У столиці Куліш потрапив до центру духовно-творчого буття.

Видатне письменницьке оточення - М.Хвильовий, Остап Вишня, В.Сосюра, Ю.Яновський, П.Тичина, І. Дніпровський, Г.Епік, дружні й творчі контакти з якими збагачували його художній світогляд. Літературні читання, зустрічі, бесіди. Безпосереднє знайомство з представниками різноманітних мистецьких й художніх напрямків, течій. Плідна багаторічна співпраця з трупою театру "Березіль" та його режисером-концептуалістом Лесем Курбасом. Пошук своєї мистецької позиції, власної художньої індивідуальності, полеміка з лідерами інших літературних орієнтацій, напружене дослідження життєвих явищ і тенденцій. Активізація драматургічної діяльності й створення низки різножанрових п'єс, серед яких психологічна "Зона", химерно-трагедійний "Народний Малахій", мовно-віртуозний "Мина Мазайло", лірико-симфонічна "Патетична соната", композиційно-експериментальний і гострофілософський "Вічний бунт".

Ім'я та постать Миколи Куліша швидко набирають ваги. Він стає однією з центральних постатей літературно-художнього процесу в Україні та безумовно головною постаттю в українській драматургії 20-х- початку 30-х років. Його п'єси ставляться театрами різних стилів та уподобань. Навколо його творів спалахують дискусії - завзяті, емоційні, різкі. Його персонажі виходять за межі суто літературних образів й осмислюються найбільш проникливими сучасниками як символи доби українського Ренесансу.

Навколо М. Куліша групуються письменники. Вони поціновують у ньому самобутність думки, свіжість погляду на оточуючі процеси, вміння відстоювати власні переконання. Вони визнають у ньому одного з найталановитіших, найяскравіших українських письменників. Куліша обирають другим президентом письменницької спілки ВАПЛІТЕ - чи не найпотужнішої літературної організації у Європі 20-х років XX століття. Він входить до складу редколегії провідного літературного часопису України "Червоний шлях", друкується в альманасі "Літературний ярмарок", пише концептуальну полемічну статтю "Критика чи прокурорськй допит?", де обстоює право митця на самобутність і внутрішню незалежність, зустрічається зі своїми читачами й глядачами.