Вивчення в школі творчості Григорія Косинки (Григорій Михайлович Стрілець), Детальна інформація

Читаючи новели Григорія Косинки, можна тільки дивуватися, звідкіля цей сонцесяйний талант, уміння проникати глибоко в душу людини. Як невимушене легко бринить кожне слово письменника, музикою пливе кожна його фраза, чи то розлога, широка, мов степ український, чи то коротка, наче обірвана, фрагментарна, як яскраві мазки на картині художника-імпресіоніста. Бо все йде від життя, від бачення головного, найважливішого, найтрепетнішого — людського серця. Мабуть, після В. Стефаника ми не маємо такого вміння у письменника проникати і трепетно відкривати селянську душу, психологію хлібороба, його велику і багату внутрішню красу. Вслухаймося лишень у слова простої жінки Мелашки («Змовини»), яка говорить з заможним селянином: «Як вам сказати,— мовила тихо Мелашка.— Ручатися за Михайла не буду. Його добра воля: хоче — хай сватає вашу Наталку, як вона піде за нього. А тільки коні, вози ваші, Петре, ні до чого тут. Ви ж, здається мені, сина мого єднаєте, а не коні з возами? Я не ганю дочки вашої... Але ви, Петре, пробачте мені на слові, таке говорили, що мені слухати соромно було. Добре знаєте, що я з трудів своїх вік прожила,— мені тими кіньми не їздити, а все-таки переховувати чуже добро я не буду». Скільки в цих словах людської гідності, простоти, самоповаги, благородства, душевної краси! Бо кожний рядок, кожне слово лягало на папір з великої любові до трудівника і великих мук за його страдницьку долю.

Ми по-людському повинні зрозуміти й Петра Рудика, який, як бачимо, чесно працював, з труднощами розжився, поставив на ноги власне господарство, а тепер мусить всього позбутися. І письменник тут при гостроконфронтаційному конфлікті віднаходить той ракурс, який дозволяє нам бачити життя багатогранно і об'єктивно. В цьому — сила його таланту.

Новели Косинки — це вихоплені невеличкі епізоди з життя села. Яскраві, промовисті, вагомі. Письменник уміє так будувати свою розповідь, що не тільки зримо бачиш, а й чуєш все, що відбувається довкола. Тут все живе, дихає, хвилюється, печалиться, радіє... Навіть небо не голе, байдуже тло, а співучасник, на все реагує, на все відгукується: «Уже третій день, як ревуть гарматні бої над околицями Медвина; гукає, сміється ворожа артилерія,— а за кожним її гуком піднімаються до неба криваво-червоні стежки полум'я з селянських осель...»

Так починає свою розповідь Г. Косинка про трагічний бій незаможників за волю, за життя в новелі «На золотих богів».

Малює зримо, епічно. На кількох сторінках — ціла панорама, де б'ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обміжках, але боронить тілами, кров'ю свої оселі од армії «золотих богів».

Ось відважний сільський хлопець Сенька-кулеметник «летить сонячною курявою... і строчить умілою рукою по ворожих лавах. Ось уже пішли до бою з вилами, сокирами, а ворог — стіною-муром налягає, щоб розбить селянські ряди...» Все прийшло в рух. Все ожило, все діє...

«Сіра курява пронизалась свистом куль...»

«Затремтіла під сонцем стеблом зомліла гречка...»

«Креше полум'ям, іскриться, і в диму, як чорні примари, мріють над селом тополі, попелом припалі, жовта, язиката змія блискавкою прорізала дим...»

Бій дійшов найвищої напруги. «Сонце здивоване стало: похитнулись вороги».

А коли закінчився переможно бій, «тоді: озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум, у ставу та й прослало над пожарищем...»

Кожна деталь, кожний образ підпорядковані зображуваній дії, і тому зримо постають перед нами важкий бій, перемога, яка нелегко далася цим селянам, що піднялися всім селом проти «золотих богів», білогвардійців.

А заради чого ця кров, ця жорстокість, цей бій?

«Хто зрозуміє їх вічне rope-журбу, JCTO загляне в їх золотії душі?» — запитує письменник. «Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають»,— журиться-печалиться стара жінка, в якої згоріла оселя, згоріло троє дітей і старшенького Сенька-кулеметника забито. «І сама стерялася... Обхопила руками обгорілий стовп у воротях і страшно, нелюдським голосом заспівала коло дітей...»

Так сильно міг писати хіба В. Стефаник. Так умів писати і Г. Косинка. Вихопити один епізод, а відтворити цілу епохальну картину, яка не лишає нікого байдужим, яка пробуджує думку і ставить одвічне запитання: «Хто зрозуміє їх вічне rope-журбу? Хто?»

«Легко повіяв вітер, далі притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам плакав над потолоченою кіньми пшеницею...»

Письменник уміє дослухатись і почути душу селянську, почути і відтворити той біль, ту муку, те горе, яке волає впродовж віків до людського розуму і чуття.

Твори Г. Косинки оперті на народну мораль. Письменник добре знав життя, побут, мову і психологію людини, умів не тільки спостерігати, аналізувати, а й співпереживати. Образи, як правило, розкриваються немов зсередини — в роздумах, спостереженнях, внутрішніх суперечках.

Варто прочитати і прокоментувати оповідання «Мати», яке особливо високо оцінив М. Рильський. Твір композиційне виважений, сюжет розвивається динамічно, дія наскрізне напружена...

Для смертельно хворої матері негайно потрібний лікар... Але як його привезти, коли навколо йде стрілянина. Під натиском більшовиків відступають білополяки. Вони відбирають коней, мобілізують підводи і чоловіків для перевезення зброї, реманенту. І Андрія можуть забрати. Але велике почуття синівської любові перемагає страх. Андрій виїхав з двору підводою, хоч надії прорватися крізь пекло були малі. За селом його перестрівають білополяки і примушують підвозити зброю. В душі кипить ненависть, ризикуючи життям, він хоче вирватися: «Плювати мені, що б'ється в гарячці армія,— у мене дома так само б'ється мати!..» І хоч йому вдалося добратися додому, але він уже не застає живою неньки.

Симпатії письменника завжди на боці найбідніших верств селянства. Щоправда, в його творах події часто розвиваються ніби самі по собі, й інколи важко встановити, де авторське бачення світу, а де світобачення героя («В житах», «Постріл»).

Саму сутність куркульства викриває Косинка в оповіданні «Гармонія». Добро Кирила Смолярчука, героя твору, нажите працею наймитів, таких, як брати Василь та Грицько Гандзюки.

Брати потрапляють до рук штабс-капітана Мічугіна, їх мордують. Сам каштан, «схожий обличчям на пса», із звірячим задоволенням чинить розправу. Від смерті їх рятує сестра... У Василя, старшого, прокидається почуття людської гідності. Йому довіку буде соромно за крадіжку проса і за те, що сестра мусила за їхнє життя віддати дівочу честь. Дорогою ціною дісталась їм воля. Старший прозріває. Він розуміє, що для кращого, вільного життя треба визволитися з-під ярма таких жмикрутів, як Смолярчук... І вибирає свій шлях. «Василь поцілував брата потрісканими губами, подивився йому в очі, сповнені жалю, ще й рукою пригорнув до грудей... Ніколи так не прощався Гришка з братом! І на братове: «А ти куди?» — відповів: «Я? У військо. До більшовиків».

Більшість оповідань і новел побудовані на контрастах, на грі світла й темряви в душах героїв. Але всі твори оптимістичні, кожний несе віру в людську гуманістичну першоосновову. В них немає й тіні безвиході. Письменник вірив у начало людини, яка в складних умовах соціального національного гноблення виборювала вільне життя, йшла на смерть за кращі ідеали, крізь темряву пробивалася до світла.

У щасливу будучину вірило і щедре Косинчине серце, що боронило і захищало інтереси рідного народу, самовіддано піднялося на будову нового життя.

Свою роботу над новелами F. Косинки вчитель завершить, поставивши запитання:

Чи були підстави звинувачувати письменника в тому, що він романтизував заможних селян?

Щоб заперечити цю думку, ще раз варто згадати основні персонажі його новел «Змовини», «За земельку», «В хаті Штурми», «Політика», «Гармонія». Рекомендуємо прочитати і проаналізувати слова М. Жулинського: «Ніякої ідеалізації, романтизації куркульства у творчості Григорія Косинки немає. Є глибоке, правдиве розуміння і високоталановите відтворення українського пореволюційного села з його драмами і трагедіями, з його сподіваннями й розчаруваннями. Є велика школа правди...»

Вдома учні поміркують і обґрунтують справедливість цих слів відомого літературознавця.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА