Козацькі пісні, Детальна інформація

Стали по чистому полю коні козацкіє пускати… [11]

Стилістична виразність образів підсилюється і в музичній декламації козацьких дум, в інструментальному супроводі, відіграючи важливу роль у драматургії козацьких думової оповіді. Про індивідуальну неповторність музичної декламації козацьких дум О.Вересая писав М.Лисенко; про інших відомих майстрів-виконавців козацьких думового епосу (М.Кравченка, П.Кравченка, лірника І.Скубія та інших) - Ф.Колесса; про Г.Гончаренка - Леся Українка, К.Квітка. Крім фахової підготовки, яку отримували епічні виконавці у своїх “пан-майстрів”, кожен повинен був поповнювати і вдосконалювати свій епічний репертуар та виконавське мистецтво власними силами.

Композиційна модель козацьких дум старша за їх сюжети. Тип декламаційно-ораторського виголошення тексту “на музиці” бере свій початок ще у давньоіндійських ведах, грецькій і візантійській гімнодіях. Козацька думам властиві традиційні зачини, які в народі називали “заплачки”. Вони розпочинаються емоційним вигуком “гей”,”ой”,”ей”: “Ей на Чорному морі, на камені біленькім, там сидить сокіл ясненький, жалібненько квиле-проквиляє і на Чорне море стиха поглядає”. Типові для козацьких дум також формули-закінчення “слави” на зразок “Тоді-то Фесько Ганджа Андибер, гетьман запорозький, хоча помер, дак слава його козацька не вмре, не поляже! Теперешнього часу, Господи, утверди і піддержи люду царського, народу християнського на многая літа”. Такі “слави” в козацьких думах є логічними завершеннями епічних оповідей.

Історичні пісні козаків

Історичні пісні можуть бути визначені як жанр малої епіки. Формуючись спочатку спонтанно в лоні інших жанрів пісенної творчості, історична пісня (як і дума) досягає кульмінації у XVII-XVIII ст. - в епоху козаччини в Україні. Вона відрізняється хронікальністю, тяжіє до уважного стеження за історичними подіями, за долями конкретних героїв. Такою є відома на всіх теренах України, зафіксована у багатьох варіантах пісня про Байду. Прототипом героя був Дмитро Вишневецький, черкаський староста з роду Гедиминовичів, засновник Запорозької Січі. У 1563 р. він здійснив похід у Крим, того ж року був покликаний боярами на господарство в Молдавію, куди вирушив із невеликим загоном козаків. Під Сучавою потрапив у полон до свого супротивника Стефана Томжі, котрий видав його туркам. За свідченням польської хроніки М.Бєльського, за відмову перейти в мусульманство султан Селім ІІ наказав його закатувати, повісивши за ребро [13] . Звеличаний у пісні образ мужнього лицаря Байди став символом героїзму й непохитності, незламності козацької волі. Пісню іноді іменували думою. Нового звучання вона набула у вокально-хоровій та оркестровій обробці Гната Хоткевича під назвою “Дума про Байду”.

Інша знаменита пісня періоду Гетьманщини - “Ой на горі да женці жнуть”. Повна бадьорості й гумору, виконувана в ритмі козацького маршу, вона випромінює силу, якою й справді було сповнене козацтво протягом декількох віків. Можливо, саме тому пісенна пам'ятка другої половини XVII віку є популярною і сьогодні. Той факт, що у пісні поряд опинилися гетьмани Петро Сагайдачний (?-1622) та Петро Дорошенко (1665-1678) може видатися історичною недоречністю. Однак Ф.Колесса оцінював його як цілком припустимий в усній народній поезії, оскільки пісня не відтворює дослівно дійсний похід, а “виводить перед нами козаків з їх славними гетьманами так, як вони йшли один по одному в поході історичних подій у споминах українського народу” [14] . У початковому варіанті цієї пісні, виявленої В.Перетцом у збірнику Доменіка Рудницького “Piesni rozne i niektore na noty polozone” (1713 p.), не було епізоду з жінкою Сагайдачного, котрий, очевидно, був пізнішим міфічним нашаруванням. У цій героїчній пісні дослідник живопису XVII-XVIII ст. П.Жолтовський вбачає аналогію з ксилогравюрою портрета Петра Сагайдачного, яка подає монументальний образ видатного історичного діяча і водночас безжурного козака - лицаря степу [15]. До тих самих часів козаччини хронологічно належить також славнозвісна пісня “Засвистали козаченьки”, створена на основі історичних подій - перемоги Хмельницького над польським військом під Корсунем і коронним гетьманом М.Потоцьким у травні 1648 р. Вважають, що пісня грунтується на побутовій ліричній “Засвіт встали козаченьки в похід полуночі”, авторство якої приписують легендарній піснетворці Марусі Чурай. Нове життя пісня здобула у класичних творах М.Лисенка - опері “Чорноморці” та героїчній опері “Тарас Бульба” (у новій редакції композиторів Л.Ревуцького та Б.Лятошинського).

Вікопомні перемоги військ Б.Хмельницького під Жовтими Водами (1648) знайшли відображення у пісні “Чи не той то хміль, що коло тичини в'ється”; перемоги М.Перебийноса та Б.Хмельницького під Пилявцями (1648) - у пісні “Гей, не дивуйте, добрії люди”. Остання набула гімнічного звучання в обробці М.Лисенка, а в різних пізніших трансформаціях - значення емблеми в національно-визвольних рухах в Україні.

Історична дійсність визвольних війн розкривається у цілій галереї пісенних портретів героїв. Найбільш популярною в усній народній творчості є постать Данила Нечая, якого М.Грушевський називає “найбільшою фігурою між козаччиною після гетьмана”. На думку ученого, пісня цікава ще й тим, що “у різних своїх варіантах притягає для теми XVII в. мотиви нашого старого героїчного епосу, гіперболізм богатирського розмаху Нечая; роля його коня, промови до нього звернені - усе це оздоблене в стилю старої богатирської епіки, очевидно ще живої на Україні в тим часі” [16] . Загибель Нечая у більшості народних пісень мотивується тим, що він “загуляв у куми Хмельницької”, що могло бути епічним домислом. В ряді варіантів пісні є натяк на те, що Нечай “споткнувся на хміль”, на непокорі Хмельницькому. Польща вважала Д.Нечая найбільш небезпечним козацьким отаманом після М.Кривоноса. При розгромі війська в с.Красному 1651 р., що на Вінниччині, Нечаєві влаштовано справжню катівню:

Та покотилася Нечаєнкова голова додолу.

Ой устаньмо ж та милії браття, устаньмо, погадаймо,

Ой десь тую Нечаєнкову голову сховаймо.

Ой поховаймо, а милії браття, в церкві у Варвари, -

Зажив, зажив та Нечаєнко козацької слави [17] .

Не менш популярною на всій території України була пісня про Морозенка, прототипом якого вважають сподвижника Б.Хмельницького Станіслава Мрозовицького, що загинув у 1649 р. при облозі Збаража.

Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче,

За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче [18] .

На XVII ст. припало культивування етикету поезії, вдосконалення силабічного вірша у книжній творчості, яка, базуючись на народній основі, не уникнула впливів латино-польської книжності. У братських школах, у Київській академії, створеній у 1632 р., де вчилися діти козацької старшини, духівництва, значне місце відводилося піїтиці, риториці, складанню віршів, музиці. В історичній пісні представлено ряд тих форм силабічних віршів, які вважалися тоді популярними, а саме форми 4+4, 6+6 і у великій кількості 4+4+6 (коломийковий). “Віршами складалися погребові промови Хмельницькому, Іванові Підкові, народним українським героям XVII ст…, які свідчать, з якою пожадливістю в стінах школи ловилося все, що могло цікавити українського патріота в діяльності захисників його Батьківщини й народності” [19] .

У численних переказах, піснях, у думі “Вдова Івана Сірка і Сірченки” закарбувався образ знаменитого запорізького кошового отамана Івана Сірка. Про його незвичайну хоробрість писав німецький історик Еразм Франциск, Мадлен у книзі “Дзеркало Оттоманської імперії” [20] . Він надихнув І.Рєпіна на знамениту картину “Запорожці пишуть листа турецькому султану”.

Козацькі пісні співалися по всій Україні і найбільше в центральних районах Ліво- і Правобережжя, де розгорталися воєнні дії. Про це свідчить їх лексика, розспівний мелос, типовий для цього регіону. Він виходить за межі традиційної обрядової пісні, наближений до міської лірики, нерідко у маршових темпах. Очевидно сама епоха, козацьке середовище, у якому було немало освічених людей, помітно розширили лексичні та інтонаційно-музичні обрії фольклору. Виконання цих пісень формувало гуртовий спів, який впливав на розвиток інтонаційного діапазону пісень, на їх діалогічність, збагачення драматургійної форми. Так, заспівно-приспівний характер пісень “Ой на горі та женці жнуть” або “Засвистали козаченьки” засвідчують появу нової контрастної драматургії в мелодії. Ряд історичних пісень (про Морозенка, про Саву Чалого, про Нечая, про Хмельницького) любили співати кобзарі, лірники, накладаючи свій карб на музичне відтворення цих сюжетів, трактуючи їх у стилі дум. Поширившись по всій Україні, історичні пісні адаптували риси пісенного стилю тих територіально-мистецьких середовищ, де їх найбільше любили й виконували. Це засвідчують численні варіанти тих же пісень, позначені барвами локальних стилів Подніпров'я, Причорномор'я, Волині, Карпат тощо.

***

Їхав козак на війноньку,

Сказав, прощай, дівчинонько.

Прощай, дівчино,

Чорнобривонько,

Їду в чужу сторононьку.

Дай-но, дівчино, хустину,

Може, я в бою загину,

Темної ночі

Накриють очі,

Легше в могилі спочину.