Голодомор в українській поезій і прозі, Детальна інформація

Через кілька літ, в 1938-му, Є.Маланюк знову повертається до цієї теми, але на цей раз його поетичне бачення окремими деталями як би уточнює картину, змальовану в поезії “Року Божого…”. Порівняймо:

Поміж ребрами хат, по дорогах

Диким зіллям здіймається степ

І регочеться з неба і з Бога…

(“Року Божого…”)

Господь забув і одвернув обличчя,

І от земля запалась як труна, й

Над пусткою її удвох владичать

Антихрист і неситий Адонай.

(“Там висхла жінка кулями прошита”

Кілька десятиліть про два великі голодомори не згадували, в підручниках з історії плутано мовилося про неврожай, хоча ще було багато очевидців, які розповідали про згноєне зерно на залізничних станціях та елеваторах, що охоронялися ”людьми з рушницями”. В зовні благополучні 70-ті, коли дисидентський рух набирав обертів, за мурами київської психлікарні була написана поема “Хрест”. Її автор — Микола Руденко. Колись, ще підлітком, він потерпав від голоду в донбаському краї, а по війні був чи не найбільш відомим поетом і прозаїком. Та не змирився з облудою партійних планів щасливого майбутнього і став поруч із тими, хто посмів протестувати. І ось тоді, коли продажні лікарі намагалися довести, що всі його ідеї — божевільна маячня, поет пише і присвячує свій твір генералові П.Григоренкові. Центральний персонаж поеми — незламний, твердокам’яний більшовик Мирон, який повертається в Україну, до рідного села після довгих років розлуки. Він переконаний в тому, що ворожі голоси розносять брехні про голодомор, а насправді там розквітнув колгоспний рай. Але побачивши мертве село, в якому знімають фільм про багатство і добробут колгоспників, Мирон усвідомлює свою трагедію і трагедію своїх земляків. Він шукає могилу матері, а до нього озивається з-під землі Україна. І Христос-кобзар переконує:

Лукавий заспіва осанну,

щоб вшанувати п’ятирічку, план.

Тим часом він заради чину й сану

готовий матір вкинути в казан.

Ми знаємо, що мав на увазі поет-дисидент, кидаючи докір сонячному кларнетистові. До речі, і Є.Маланюк з гіркотою зазначав: “Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась”. Але дивна річ — образ жінки-вдови, яка змушена була з’їсти власних дітей, як би перегукується у Руденка із тою трагічною картиною, що її так пристрасно-болісно змалював Тичина у поезії “Загупало в двері”…

Там, де комора артільна,

вибігши вранці на ганок,

Христя, вдова божевільна,

йде в канібальський танок.

А я діточок побила,

до схід сонця поварила,

тракористу-молодцю

наварила холодцю.

Їж, коханий, не барися,

виплюнь пальчики Орисі.

Від синів та дочок

тільки жменька кісточок

І ще одна деталь поеми: знову згадка про хрестоматійну поезію Тичини:

…рупор голосом спесивим