З історії підручників словесності ХІ-XVIII ст. - предтеч навчальних книжок з літератури, Детальна інформація

лихоречье - гіпербола...

В "Ізборнику" 1076 р. уміщено статтю методичного характеру "Слово некоего калугера о чьтьи книг" - одне з найдавніших повчань про користь читання книг, як треба читати літературні твори... (коли читаєш книгу, говориться тут, не дуже спіши переходити до другої глави, не з'ясувавши для себе, що сказано в попередній, тричі повернись до першої глави. А зрозумівши істину, керуйся нею).

Слід додати, що у давні часи існувало кілька спеціальних хрестоматій для навчання: "Златоструй", "Златоуст", "Маргарит" та ін.

Подальші суспільно-політичні події у Давній Русі були позначені трагічними наслідками для всієї руської людності, її культури і освіти: розвиток школи загальмувала монгольсько-татарська навала. Однак цей розвиток не було припинено. Про незнищенність і безперервність культурного розвитку українців переконливо сказав у своїй славетній праці "Історія України-Руси" М.Грушевський: "В нашій науковій літературі, - писав він, - вияснилось все докладніше, що татарське лихоліття не перервало українського життя в його цілому, не погнало його на Московщину, як уявляли собі великоросійські дослідники. Київська доба продовжувалася в галицько-волинській, і в самій Київщині її традиції тримались досить міцно та віджили зараз із тим, як став відживати Київ" [4, 52].

Мала ж кількість знайдених пам'яток, виявлених дослідниками після монгольської навали, на думку М.Грушевського, свідчить не стільки про зубожіння суспільства, скільки про несприятливі політичні обставини для збереження цінних пам'яток.

У своїй фундаментальній праці М.Грушевський зумів прослідкувати основні впливи зарубіжжя у період середньовіччя і в пізніші епохи на розвиток стану української культури й освіти. До цих чинників він відносив впливи греків через болгарські переклади наукових і публіцистичних праць, вчень східної і західної християнських церков, чеського релігійно-національного та німецького реформаційного рухів, італійські культурні фактори, які діяли через торговельні зносини з Україною. Зрозуміло, що ці впливи стосувались і розвитку української підручникової справи.

М.Грушевський вказував на прихильність українського суспільства до ідей західного відродження, реформації. Зокрема, впливи обох церков вчений розрізняв через захоплення однією з них (східною церквою) містикою, сформованою під впливами платонізму і неоплатонізму, та іншою (західною церквою), наснаженою спадщиною еллінського мислителя Аристотеля з його раціоналізмом.

Українська православна церква, на думку М.Грушев-ського, шукала компромісу між цими різними поглядами на життя - містичним і раціональним. "Східна Церква, - стверджував вчений, - пішла на вироблювання компромісу християнства містичного (теїстичного) з християнством практичним: з його ідеологією персонального Бога, різко відмежованого від світу і людських індивідів, з мораллю добродіяння і замилуванням до обряду (позитивного культу)" [там само, 23]. Звичайно, таке різноманіття ідейних впливів на становлення української культури відбивалося на її освіті, суспільній і державній стратегії навчання і виховання. Відзначав М.Грушевський в освіті і потяг до "посполитої мови" у книжках та в усному мовленні освічених людей. Всі ці чинники, безперечно, відбивалися і на підручникотворенні, зокрема на методиці словесності, яка була складовою частиною тодішньої освіти. Разом із тим слід пам'ятати, що реформаційний курс у житті українського суспільства і в письменстві "зів'яв і опав, - стверджував М.Грушевський, - не встигши нітрохи розгорнутись" [6, 90].

Основну тенденцію, яка стала пануючою в українському культурному житті, М.Грушевський вбачав не в академічних спробах князя Острозького і вченого З.Копистин-ського, а в демократичних поглядах на суспільне життя "козацьких наскоків смотрицьких і вишенських, підхоплених "неученими попами" київськими і понесених серед козацької маси, рішили справу - так, як у новім відродженні ХІХ ст. "гайдамацька" революційна-дерзновенна поезія "п'яної Шевченкової музи" [там само, 60].

Ця складна ситуація в українському суспільно-культурному житті та різниця існуючих релігійних та філософських поглядів, власне, і формували специфічний український світогляд, який так чи інакше відображався в освітній справі.

Сучасні дослідники старого європейського суспільства вказують на таку морально-етичну рису громадсько-політичних ідей і течій епохи Відродження і пізніших часів, як гуманізм, що утверджував у філософії, літературі й мистецтві право людини на земне щастя, на особисте самовираження, на вільний від релігійних обмежень розвиток наук, на право вільної особистості з ліберально-індивідуалістичними і вільнодумними висновками для науки, моралі, суспільно-політичної теорії, часом з антицерковними тенденціями за умови висунення на перший план простоти первісного християнства [7, 6].

Зрозуміло, що ці суспільно-політичні ідеї мали пряме відображення і в європейській освіті, зокрема українській, яка розвивалася під візантійським і західноєвропейським впливами. Українські гуманісти високо цінували людський розум, вірили в його силу і можливості. Тому-то, на думку вчених-гуманістів, освічена людина повинна була знати філософію, володіти універсальними знаннями, грати на музичних інструментах, вміти красиво говорити, а разом із тим уміти їздити верхи на коні, знати давніх письменників і ці знання застосовувати у практичному житті.

Український освітній і церковний діяч, педагог і письменник XVII ст. Софроній Почаєвський залишив у своїх працях таке образне визначення системи шкільних навчальних предметів свого часу: "Граматика "учить слів і мови", риторика "учить слів і вимови", діалектика "учить розумного в річах пізнання", арифметика "учить лічби", музика "вчить співу", геометрія "учить землю розміряти", астрономія "вчить рухів небесних". До цих "семи коренів умілості" часом додавався і восьмий - теологія, "корінь і верх всіх наук і вмінь" [там само, 159].

Одним із об'єктів гуманізації освіти були навчальні книжки, що використовувались у нижчому і підвищеному типах шкіл.

Історія розвитку словесності залишила нам такі жанри навчальних книг, як буквар, азбуковник, граматика, поетика, риторика тощо. Часто підручниками для дітей і дорослих були церковні книги священного писання "Часослов", "Псалтир", "Учительні Євангелії" та ін. Видатний білоруський друкар Ф.Скорина рекомендував: "... граматику учити за Псалтирем, логіку (діалектику) - за книгами Іова або святого апостола Павла, риторику - за книгами Соломона, арифметику, геометрію, астрономію, музику - знову таки за книгами "святого письма" [8,108-109].

Очевидно, Скорина прагнув знайти у межах реальних можливостей шлях одержання світських знань із церковної літератури.

Слід сказати, що у нижчій українській школі, так званій "дяківці", протягом віків використовувались церковні книги, зокрема, "Псалтир", "Часословець" та ін. Пригадаймо, що Т.Шевченко у шкільні роки вчився саме за цими "підручниками". Крім того, учні вивчали церковні наспіви. У своїй праці "Історія української літератури" М.Возняк наводить такі слова з народної пісні про мету навчання у старій українській школі [9, 23]:

Я у письмі по коліна брожу:

знаю я, що то за книга

торколой (Ірмолой), знаю, що псалгира,

і всіх книг много я знаю,

на котрих так часто, хіба в рок читаю...

У XVI-XVII ст. в Україні існувало п'ять типів шкіл, які, хоч і були різні за своїм ідеологічним спрямуванням, але мали і деякі спільні організаційні форми і методи навчання: братські школи і школи в полках; школи при монастирях і церквах; школи при протестантських общинах-кальвіністів, лютеран, аріян; католицькі школи орденів єзуїтів і піаріїв; національні школи інших народів, що жили на українських землях: єврейські, вірменські, грецькі та ін.

У ці часи з'явилися і перші українські національні школи підвищеного типу, які сприяли національному духовному піднесенню, збереженню рідної мови та православ'я. "Особливістю цих шкіл було творче поєднання східнослов'янської освітньої традиції (вивчення грецької та старослов'янської мови, а через неї - прилучення до наукових та культурних надбань Західної і Східної Європи) [10, 36].

З посиленням потреб українського суспільства в освіті у XV-XVII ст. і виникненням братських шкіл підручникотворення розвивається в нових умовах книгодрукування. Відомо, що одним із перших друкарів в Україні був І.Федоров, який став і укладачем навчальних книжок, зокрема, славнозвісних "Букварів" (1574 і 1578 рр.) [11], складених за тогочасними вимогами.

Середньовічна книжність не знала чіткої різниці між навчальною і науковою літературою. Так звані букварі були насправді зведенням правил граматики старослов'янської (давньоруської), грецької і латинської мов, у яких із ХVI ст. яскраво починає проглядатися тенденція до вживання народної (української) мови. Інакше кажучи, буквар являв собою загальноосвітній нормативний збірник філологічного і релігійно-догматичного змісту. Педагогічну цінність букварів І.Федорова становить те, що в них, крім вивчення букв, подаються основи грамоти, орфографія, а також за матеріалами службових церковних книг тексти виховного змісту. Останні адресуються не тільки дітям, але й дорослим, батькам. Букварі Федорова були вершиною методично-педагогічних досягнень ХVI ст. у галузі вивчення письма. Деякі їхні складові елементи і сьогодні становлять основу сучасного букваря і читанки.

Про методичну спрямованість букварів свідчить те, що вони мають теоретично-граматичне спрямування: поділ матеріалів на певні частини-блоки, подаються алфавіт, граматичні положення, молитви для читання, звертання до дітей і батьків. Ці принципи впроваджуються у методиці побудови навчальних книжок протягом століть.

У "Букварях" простежуються методичні знахідки розвиваючого характеру. Так, наприклад, для розвитку моторної і зорової пам'яті алфавіт подається від "а" до "іжиці", далі букви йдуть від "іжиці" до "а" у зворотному порядку.

Є й інші розвиваючі моменти, пов'язані з засвоєнням граматики. І.Федоров використовував для навчання читанню не тільки двобуквенні склади, але й трибуквенні, що на той час було прогресивним явищем. Зокрема, наголоси у словах, застосовані в "Азбуці", і досі використовуються в українській і російських мовах.

Помітна у цій навчальній книжці й адаптація навчального матеріалу. Правила для вивчення мали вибірковий характер: І.Федоров не прагнув детально викладати всі 8 частин мови. Він виокремив найголовніші з них - тобто граматичні поняття, що необхідні для початкового навчання грамоті.