Знахідки і втрати українського підручнико-творення у ХІХ ст., Детальна інформація

На початку 60-х рр. українська суспільна думка на заході і сході країни напружено шукала нових шляхів освіти народу в умовах його міждержавного становища під Австро-Угорщиною і Російською імперіями. Певна увага в цих пошуках приділялась і навчальній книзі - невід'ємному елементу шкільної науки.

Так, зокрема, в статті М.Драгоманова "Антракт з історії українофільства (1863-1872)" [33] достатньо детально висвітлено сплеск освіти рідною мовою в центральній Україні в кінці 50 - на початку 60-х рр.: поява недільних шкіл, видання підручників українською мовою тощо.

М. Драгоманов гаряче відстоював необхідність навчати українських дітей рідною мовою, аргументуючи свої думки прикладами із досвіду західноєвропейської освіти і висловлювань провідних російських педагогів - К.Ушинсь-кого, М.Корфа, В.Водовозова та ін. Разом із тим слід відзначити поміркований характер освітніх пропозицій автора, який плекав надію на прогресивну еволюцію імперського суспільства, на розумну російську владу, що може надати право українцям вчитись рідною мовою.

Та й навчання українською мовою письменник розумів дещо своєрідно - тільки як етап перед засвоєнням державної російської мови, як можливість активізації розумової діяльності дітей перед початком вивчення справжньої науки. Щодо викладання українською мовою шкільних предметів, письменник на той час ще не осягнув самодостатності і цінності освіти українською мовою, сам феномен української мови, яка ні в чому не поступалась іншим мовам і, зокрема, російській, що була тоді у межах імперії державною. Власне, роль рідної мови у школі, на думку М.Драгоманова, повинна бути почесною, але другорядною, допоміжною.

Разом із тим не будемо спрощувати думки видатного вітчизняного публіциста, критика і письменника. М.Драго-манов глибоко розумів обставини українського життя в обох частинах України, неповноту розвитку вітчизняної науки і добре знав, що гостро ставити питання про навчання в школах рідною мовою без новітніх підручників, науково осмислених досягнень старого і нового красного письменства навряд чи доцільно. У названій вище праці він писав: "Поки ми не маємо наукової граматики і такого ж словаря мови нашої, доти не тільки не порішиться, чи є ся мова такою ж самостійною перед російською і великоруською, як, приміром, італійська перед французькою... А коли не вияснено науковим способом до наукової безсторонності, що таке наша народна мова, то хіба незавчасно було і єсть ждати, щоб державна власть завела її у школи, та ще й не тільки у нижчі, але й в університети у Києві і Харкові, як те висказувалось у жалібних письмах декого з наших і галицьких народовців?...Треба, щоб поперед мова ся нажила собі літературу, і не архаїчну, а нову, пригодну для практичних потреб сьогочасних..." [34, 229].

Такі міркування були, беззаперечно, слушними, але натомість знаходились сміливці і в Галичині, і в Східній Україні, які відкривали школи з рідною мовою навчання, укладали необхідні підручники, не чекаючи ні слушної години, ні дозрівання лібералізму в обох імперіях. До речі, сам М.Драгоманов мав безпосереднє відношення до створення нових навчальних книжок як член комісії з укладання підручників українською мовою, створеної культурно-просвітницькою організацією української інтелігенції - київською "Громадою" на початку 60-х рр. ХІХ ст. Крім того, письменник і педагог займався організацією педагогічних курсів для підготовки вчителів українських народних шкіл, сам викладав у Київському університеті і в гімназії. Пізніше, перебуваючи за кордоном, у місцях поселення українців-русинів, М.Драгоманов вивчав стан народної школи, навчання дітей рідною мовою.

Цінним у статті є концептуальні роздуми письменника про навчальну українську книжку, власне, її змістові параметри, що давало напрямки діяльності вченим і вчителям у складанні, як висловився автор, "бібліотеки книг для народної освіти". М.Драгоманов наголошував на необхідності "показувати народу те, у чому можна бачити проби проведення у побит ідей будучого, як свободи особи, совісті, проби праці економічної, а найбільше усього налягати на розвій чуття гуманності і розширення духу свободи, ознайомлення народу з побитом інших народів, та очистити його розум од поганського і середньовічного фанатизму, подати практичну поміч думати через науки природні" [там само, 231].

Європейський дух освіти пронизує ці думки письменника і публіциста гуманізмом виховання і практичної спрямованості знань як головних завдань освіти взагалі і підручникотворення зокрема.

І все ж українській школі на території Російської імперії було відмовлено владою в існуванні. У ґрунтовному дослідженні з історії української освіти "Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні у ХІХ ст." автор стверджує: "У жодній неповно середній чи середній школах навчання не проводилося українською мовою. Не вивчалася українська мова і як навчальний предмет" [35, 144].

Уже на початку ХХ ст., у тих же важких умовах негативного ставлення російського імперського суспільства до української школи й українського слова, відомий критик, соціолог і письменник М.Шаповал знайшов головну радикальну панацею від усіх цих бід - свідомий і послідовний шлях боротьби української інтелігенції за національні права рідного народу. Цю вистраждану десятиліттями невпинної боротьби за українську державу думку М.Шаповал висловив у вступі до книжки О.Ковалевського "Російські політичні групи, українофіли й українська справа": "Що ж є нового в тому, що московська інтелігенція не знає України? Не знає змісту вкраїнського руху. І не хоче знати. Не цікавиться національною проблемою взагалі. А проте з апломбом мудрагеля-самородка завжди товче, що світ може стояти тільки на трьох китах? Хіба то новина, що до української справи однаково вороже ставиться москаль: соціяліст, поступовець, конституційний демократ, октябрист, націоналіст, правий, крайній правий і чорніший чорної землі перевертень? Треба якогось чуда, щоб всі групи нашого людського я встали і пішли по шляху далі вперед, куди вони колись лагодилися йти. Сповиті білими саванами наших мрій, бажань і волі, вони вийдуть перед світ тоді, коли український народ не злякається взяти хрест нового мучеництва і піти на Голгофу, що цезарева салдатня воздвигла на шляху нашої історії.

Ми воскреснемо тільки після Голгофи" [36, 126-127].

У цих словах М.Шаповала дозрівала провідна ідея української революції: ніхто не допоможе українцям у їхній боротьбі за свої права - надія тільки на самих себе. Хрестом нового мучеництва українського народу мала б стати побудова власної незалежної держави, яка радикально могла б вирішити питання освіти рідною мовою. У колоніально залежній Україні, як показала історія становлення української школи, такі питання могли вирішуватись у кращих випадках тільки частково і неповно.

Історія розвитку підручника з української літератури - важлива і повчальна сторінка не тільки для методики літератури і педагогіки, але й, без перебільшення можна стверджувати, української культури взагалі.

Та повернемось у середину ХІХ ст. Роль букварів та граматик у навчально-виховному процесі початкової школи починає радикально змінюватися. По обох сторонах Дніпра відходять у минуле старослов'янська і церковнослов'янська мови, на яких раніше велося навчання. Ці дисципліни знаходять тепер місце у вищій школі. До шкільної науки словесності починають широко включати український фольклор, переклади з церковних книг рідною мовою, поступово вводяться тексти творів новітніх українських письменників. Розгортається, власне, новий етап гуманізації освіти.

До змісту читанок включаються оповідання і вірші про родину, рідний край, село, церкву. Дітям також пропонуються "повістки" - оповідання моралізаторського змісту, байки, коротенькі казки, оповіді зі святих книг. Власне, дитина починає одержувати найнеобхідніші відомості про оточуючий світ зрозумілою їй рідною мовою.

Вченими-методистами робляться спроби подати творчість письменників у певній історичній послідовності: спочатку у вигляді хрестоматій, пізніше - як підручники для старших класів з короткими нарисами з історії української літератури та нарисами про письменників. Провідне місце серед шкільних предметів у 2-й пол. ХІХ ст. посіли література і граматика української мови як окремі самостійні предмети.

На Західній Україні навчальні книжки для початкової школи, букварі та читанки створювали Я.Головацький, Ю.Федькович, М.Шашкевич, О.Духнович, Й.Кобринський та ін. Їх відзначало прагнення подавати тексти зрозумілою народною мовою, а виховний ідеал зосереджувати переважно в оточуючому українському світі. Пізніше, у 2-й пол. ХІХ ст., з'являються перші підручники для середніх і старших класів шкіл та гімназій провідних галицьких педагогів, методитів і вчених В.Ковальського, О.Сторонського, О.Барвінського та О.Огоновського, що стало надбанням не тільки української школи в Західній Україні, але й мало потужний вплив на підручникотворення по всій Україні.

Особливого значення для розвитку методики української літератури, зокрема теорії підручникотворення, мав досвід співпраці над навчальною книжкою з літератури О.Барвінського і П.Куліша. Саме з літературних і педагогічних контактів цих яскравих представників української культури, які волею долі опинилися по різних сторонах кордону, створено першу в українській освіті науково виважену навчальну книжку з літератури для старших класів гімназій і середніх шкіл. Цей факт є символічним в історії не лише науки, але й усієї української спільноти, що прагнула протягом віків до єдності земель, до можливості разом розвивати творчій потенціал рідного народу.

Проблема навчальної книги з рідного письма і читання гостро хвилювала українську інтелігенцію і на "підросійській" Україні, де в несприятливих суспільно-політичних умовах за відсутності української школи, все ж розвивалося підручникотворення. У 50-х-поч. 60-х рр. ХІХ ст. для шкіл Наддніпрянської України з'являються такі навчальні книжки для дітей і дорослих, як "Граматка" П.Куліша (1857 р.); "Южно-русскій букварь" Т.Шевченка (1861 р.); "Букварь" О.Потебні (1861); "Українська граматка" Г.Дарагана (1861 р.); "Українська абетка" М.Гатцука (1861 р.); "Граматка для українського люду" Л.Ященка (1862 р.); "Домашня наука "К.Шейковського (1861 р.); "Азбука по методу Золотова для южно-русского края" О.Строніна (1861 р.); "Арифметика або нотниця" О.Кониського (1863 р.) та ін. Вони будувалися на живому українському слові, близькому і зрозумілому дітям і дорослим.

Завдяки політичній і науковій діяльності кирило-мефодіївців на початку 60-х рр. відбулося пожвавлення української школи, почалося укладання та видання навчальних книг, зокрема Кулішевої "Граматки" (1859), Шевченкового "Букваря" (1861) та інших.

На жаль, у подальших десятиліттях в умовах Російської імперії українське шкільництво на Лівобережній Україні було заборонене і практично не розвивалося, а спроби щодо його відродження українською інтелігенцією деспотично присікалися російською владою засобами різних урядових та царських указів і циркулярів.

Суттєвим стимулом для розвитку української школи взагалі і літератури як навчального предмету зокрема були думки видатних діячів української культури і красного письменства. У своїх виступах, художніх і публіцистичних творах Т.Шевченко, О.Духнович, Ю.Федькович, Марко Вовчок, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, А.Свидницький, Х.Алчевська, М.Лисенко, Леся Українка та ін. гостро ставили питання про освіту і виховання рідною мовою, про вагомість української літератури в становленні підростаючого покоління в дусі гуманізму і патріотизму [37].

Дехто з письменників як, наприклад, О.Духнович і Ю.Федькович безпосередньо брали участь у складанні навчальних книжок, а видатний письменник, критик і літературознавець І.Франко відтворив у повісті "Борис Граб" благотворний вплив художньої літератури на виховання школярів. Крім того, І.Франко постійно тримав під своїм критичним поглядом розвиток методики української літератури в Галичині, особливо становлення нового підручникотворчого процесу з середини ХІХ ст. Роздуми критика про стан вивчення літератури у школах Галичини та перспективи його розвитку залишаються актуальними і зараз як для розвитку української педагогіки взагалі, так і для формування оновленої методики літератури зокрема.

Значний вплив на літературознавство і вивчення літератури в школі у кінці ХІХ-поч. ХХ ст. мали психолого-лінгвістичні ідеї О.Потебні, видатного українського мовознавця. У 50-90-х рр. ХІХ ст. він працював викладачем Харківського університету, досліджував проблеми загального мовознавства, фонетики, синтаксису, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії тощо. Значна роль у його творчості приділялась історії розвитку української мови, її будови тощо. На початку своєї наукової діяльності О.Потебня створив "Буквар" (1861 р.) для української школи.

Вчений досліджував психологію словесно-художньої творчості ("Із лекцій з теорії словесності", надрукованій у 1894 р., "Із записок з теорії словесності", надрукованій у 1905 р.). Він є творцем "лінгвістичної поетики". О.Потебня створив теорію психології сприймання і трактування художніх творів. Йому належить розгорнута теорія творчого процесу, дослідження ролі уяви в ньому, характеру втілення задуму у певному матеріалі, встановлення відмінностей художньої і наукової творчості.

Під впливом ідей психології словесно-художньої творчості О.Потебні у методиці літератури, спочатку в російській (кінець ХІХ-поч. ХХ ст.), потім у 20-х рр. ХХ ст. і в українській методиці літератури були сформовані нові, побудовані на специфіці художнього слова підходи до вивчення художнього твору. Послідовники теорії О.Потебні у методиці літератури загострювали увагу на внутрішній, психологічній стороні художньої творчості, підходили до літературного твору як до вираження суб'єктивних авторських переживань, прагнули враховувати читацьке сприйняття тощо. Ці ідеї безпосередньо впливали і на матеріали, що включалися до підручників із літератури.

Українська школа в силу несприятливих обставин не змогла вчасно скористатись теорією О.Потебні ні в Західній, ні в Східній Україні. Цими ідеями скористались інші. Тогочасна українська філологічна наука, на жаль, не збагнула теоретичної глибини ідей вченого. Це дало підставу Ю.Шевельову, відомому сучасному мовознавцю і досліднику творчої спадщини О.Потебні, зробити висновок: "Ні Франко, ні Драгоманов не осягнули розмаху уяви Потебні, глибини його проникнення в суть речей" [38, 42].

Тільки з постанням Української незалежної держави (УНР) на початку ХХ ст. ідеї видатного мовознавця знайшли відображення у методичних пошуках вченого-методиста О.Дорошевича, який у своїй праці "Українська література в школі" (1921 р.) на основі лінгво-психологічної концепції О.Потебні розробив методику вивчення художнього твору в школі, з'ясував використання навчальної книжки на уроках літератури.

Отже, протягом ХІХ ст. українська школа завдяки окремим подвижницьким досягненням у підручникотворенні "східняків" і наполегливій широкомасштабній освітній праці "західняків" збагатилася новими підручниками з української літератури гуманістичного і демократичного змісту. Їхні автори та укладачі послідовно розвивали наукові основи підручників, творчо переосмислюючи здобутки української школи минулих століть і впливи нової європейської освіти. У складних суспільно-політичних умовах існування української школи в Австро-Угорщині та в атмосфері повної заборони української школи й українського слова в Російській імперії вітчизняні вчені та методисти, долаючи політичні й ідеологічні кордони між обома частинами України, створювали новітні підручники з української літератури для середньої і вищої школи, зорієнтовані на вимоги до освіти новітнього українського суспільства та спираючись на якісно новий вияв національного художнього слова.