Л. Мартович - талант могутній, невмирущий, Детальна інформація

Оповідання можна назвати «сатирою без сміху» (Юрій Борєв). Характер цього сміху Мартович визначає сам: «...засміявся мужицьким сміхом, що тілько голос ніби сміється та й губи стягаються до сміху, але по обличчю зовсім не пізнати, що то сміх». Це не гоголівський сміх крізь сльози і не легкий народний гумор. Сміх Мартовича— це ніби синтез двох різних тенденцій художнього зображення дійсності: сміх як життєствердне позитивне начало і як руйнівна сила, здатна знищити все зло, що стоїть на перешкоді добра і щастя людини.

Легкого гумору немає і в «Мужицькій смерті», бо «щирий сміх дуже рідкий та Й тому неприличний. Щирим сміхом сміється, приміром, дівчина до хлопця з любощів, але люди кажуть, що вона не сміється, тільки щікириться». Герої оповідання не мають ні причини, ні підстав для «щирого сміху». Та й ситуація ніяк не сприяє йому. Помирає людяна, така ж обездолена, як вони. Свідки конання Гриця Баната намагаються розрадити його своїм, мужицьким, способом. Кожний розповідає про свої біди, бо «все легше, як видиться чоловіка нещасливішого від себе».

Вдумаймося в слова тієї розради, і нас вразить жах становища селян, їх холодна філософія сприйняття його, спокійна урівноваженість суджень про трагічні речі. Говорять всі про все. Несподівані повороти в розмові — від безнастанно-цинічного віщування Грицихи скорого чоловікового кіпця до економічного стану і готовності стати перед страшним судом кожного із присутніх. «А вам би, куме Митре, жінка також не позволила вмирати. З вас сьогодні тягли душу за податки, а жінка би сказала: «Зажди, мой, сплати-но ти вперед дачку, а відтак умреш».

Створюється враження невимушено-природної імпровізації. Кожний веде свою мелодію, яка вливається в загальний багатоголосий хор. Подиву гідна злагодженість звучання його, плавність переходу мотиву в мотив, «виконавська» оригінальність. Трагічний у своїй основі зміст мотивів передається в мажорній тональності. Маневр несподіваний, але художньо вмотивований. Такий прийом дозволив Мартовичу відтворити прірву між гнобителями і гнобленими, пробудити почуття гніву й активного протесту проти соціальної нерівності і політичного деспотизму.

« — Ану, аби так пани або крамарі,— сказав малий Микита,— то хоть най усі вимирають, що до ноги, то ніхто їм не заперечить. Хоть най їх холера витисне до лабя, то кождому зась (...)

— Або най конає й десять літ, то вільно. А мужикові ні, бо зараз коштує. Або махай зараз, а ні, то вставай до роботи».

Народ як втілення ідей демократизму, як вічна основа національного життя, як могутня сила революційного стремління в суспільстві був головним героєм Мартовичевих творів. Пригноблений соціальним ладом, знеможений податками і підневільною працею, доведений до відчаю і смерті, він мусив врешті-решт почати усвідомлювати себе соціальне. Це вже не ті нечитальники, що надіються на зміну начальства, покірні своїй долі, не сприймаючі радикальних ідей.

В «Мужицькій смерті» діють інші люди. Автор показує нові процеси на селі — проникнення пролетарської ідеології, поширення нових ідей і понять у селянський лексикон, нові форми і категорії селянського мислення. Наслідки пропаганди радикальних ідей очевидні. Селяни не піддаються на підкупи, загрози, кари й утиски й вибирають до «ради самих противників дідича».

У селі є читальня і радикально настроєна молодь. Публіцистично-журналістська лексика повнокровно входить у побутовий вжиток селян. «Михайло мав звичку лослугуватися книжними словами. Так привикав до тих слів, наче би їх змалку переймив, та й був переконаний, що кожний розуміє ті слова».

Ніби відгукуючись на заклики газети «Хлібороб» писати дописи, викривати утиски і несправедливість, згуртуватися, щоб спільними силами вести боротьбу за свої права, селяни-читальники «пускають Коропа в газету». Можливо, дещо наївна форма протесту, але важливіше усвідомлення селянами своїх класових позицій: «Коропе! Ти з громади жиєш та й людям пакості робиш? Таже якби люди на тебе не робили, то ти би не мав з чого жити. Ти обснуєш чоловіка, як павук, та й висисаєш із нього кров, як павук з мухи (...) Ми, робітні люди, продукуємо гроші, а ви, легкобити, ужиткуєте».

Суспільно-політична свідомість селянства з кожним днем зростає. Поступово народ позбувається пасивності, покірності, рабського відношення до сили і влади — вад, штучно прищеплюваних йому державою і владою впродовж віків, і тягнеться до світла, визволення і розвитку. Навіть Гриць, який ненавидів Петра, бо він був секретарем читальні, проймається до нього любов'ю і вдячністю.

З великою соціальною гостротою й емоційною напругою відображено поступове конання селянина, який не може по-людськи ні хворіти, ні вмерти. І річ не в тому, що він позбавлений можливості лікування, чи, скажімо, елементарного «комфорту», яким найбідніша родина мала би оточити смертельно хворого чоловіка в останні дні. І, звичайно, не в тому, що кожній людині гірко прощатися зі світом. «Гриць хотів умерти, бо чувся вже зайвим на цім світі. Але хотів умерти так, як люди, не крадьки». Та померти так, як люди, Гриць не міг. Засобів на прожиття родині не залишав, а втратив останнє, що мав. Борг у лихваря зріс вдвоє. Повернути його — годі. Лихвар посягає на помірочок, котрий годує всю Грицеву родину. Перспектива видатків на похорон мучила його, може, більше, як хвороби чи смерть. «А звідки ж я ще тобі на похорон візьму, за що тебе поховаю? За свої сльози?» — голосила над живим ще чоловіком Грициха.

У словах Грицихи — жахлива правда мужицького життя і смерті, страшна своєю оголеністю й екстремальною ситуацією, в якій висловлена. Жінка, як і Гриць, прекрасно знає, що чоловік «хоть би подужав, то нічого не порадив би». Тому вибух нестримного жалю і гніву, обурення й докору адресується не Грицеві, австро-цісарському урядові з його законами, які «за бідними людьми, за каліками не обстають».

Глибоко символічний підтекст має марення Гриця і щире признання про свою неминучу смерть радикалові Петрові. Мартович вірив, що реалізація сподівань на щастя селянства невіддільна від радикального руху, який охоплює селянську масу, усвідомлюючу себе як клас, здатну відкрито висловити свою ненависть до класового ворога. Під впливом радикальної пропаганди прозрівають селяни — герої оповідань про буржуазну демократію і вибори («Квіт на п'ятку», «Смертельна справа», «Війт», «Хитрий Панько» та ін.).

Мартович віддав багато сил і енергії питанню виборів до галицького сейму і австрійського парламенту, організовуючи віча, агітуючи за селянських кандидатів, виступаючи з публіцистичними статтями і художніми творами. Вибори були одною із найважливіших соціально-політичних проблем в Галичині. Австрійська конституція не давала ніяких політичних прав трудящим. Існуюча куріальна (виборча) система, дія різних цензів: маєткового, віткового, осідлості, позбавлення голосу військових і жінок — все це давало привілеї великим землевласникам і буржуазії, насамперед польській шляхті. Один селянський депутат, за підрахунками І. Франка, виступав від 75 тисяч населення, тоді як один панський — від 50-ти осіб. Але й ці ампутовані права трудящих порушувались терором, шахрайством, підкупом при самих виборах.

Не дивно, що австрійська конституція з її фальшивими словами про рівність і свободу піддавалась нищівній критиці громадсько-культурними діячами, письменниками, радикальною пресою. Оповідання Мартовича засвідчують, як багато зробив він у вирішенні завдання всебічного політичного викриття і сатиричного висміювання австро-цісарської влади з її виборчою системою та підготовки селянства до революції.

Оповідання «Квіт на п'ятку» і «Смертельна справа» написані як антитеза на одну і ту ж тему — роль і потреба агітації .у національному і політичному прозрінні мас. І в першому і в другому оповіданнях діють затуркані селяни — Микола Підпалений і Петро Підошва. Обидва — виборці і голосують за українського кандидата. Перший — з намови попа, несвідомо; другий — під впливом радикальної агітації, усвідомлено.

На соборчику в отця декана принагідне обговорювалася і справа виборів. Виступ отця Альойзія на ньому розкрив його політичну орієнтацію, що зводилась до заперечення всяких передвиборних віч і агітацій. Вони зайві, бо і мужикові забагато накладається до голови тими вічами». Достатньо, на думку Альойзія, підготувати одного виборця, найбільш відданого отцеві, написати йому картку з прізвищем українського кандидата, і він проголосує, як найсвідоміший виборець. Отже, без агітацій, без пробудження диких інстинктів, але «пасторським наставленієм» можна не тільки весь народ прибрати до рук, а й ніякий «вітрогон не важив би ся зазирати до наших сіл і викликувати заколот межи пастирем і парафіянами».

Отець Альойзій задоволений. Сьогодні він вислав свого наймита Миколу на вибори. Уявляв, як той проголосує, і смакував свою перемогу. Був зворушений до сліз від любові до того простого народу, готовий розцілувати його. Та при зажуреному виді Миколи охота цілуватися відпала, хоч велика прихильність до нього ще не зникла. Діалог з Миколою не виправдав і найменших ілюзій отця. «А егомость же як мені квіт написали? — з болем докоряв попові наймит.— Та як писар із Вишнева виписав квіт, то в дверях виплачували по п'ятці, а я як свій показав, то той якийсь комісар ізгікав на мене: «Так тобі, каже, виписав піп, то, каже, кольку дістанеш, не п'ятку».

Це, власне, єдина і принагідна згадка про підкупну систему виборів до австрійського парламенту. Вжита вона для того, щоб показати повну громадянську глухоту народу, якому політична агітація потрібна, як хліб, як сонце, як повітря. Перейнятий «патріотичним» почуттям, отець намагається переконати наймита в аморальності брати гроші за голос. Микола має протилежні переконання. Він позбавлений п'ятки, за котру можна купити пацятко, як слимака. Ціле життя вони з дружиною стягалися на таку суму даремно. Чоловік чувся скривдженим, обікраденим. Сатиричний ефект досягається тим, що обидва співбесідники не розуміють один одного і говорять «різними мовами».

Боротьба за шматок хліба, злидні, відповідне оточення на чолі з демагогом-пустодзвоном Альойзієм явно не сприяли прозрінню народних мас, які і не підозрювали про існування якихось інших, громадських, інтересів. Тому зусилля передових людей були спрямовані на те, щоб пробити мур мужицької упертості і темноти, пробудити класову активність, спонукати до єднання і радикальних дій.

Як письменник-громадянин, Мартович вважав своїм обов'язком допомогти трудящому люду позбавитися духовного рабства. Тому-то з такою симпатією відображає «культурні проблиски» народу, показує, як під впливом радикальної агітації в селян зароджується почуття самосвідомості, народної честі, людської гідності, громадського обов'язку.

Як і його односельчани, Петро Підошва («Смертельна справа») перейнятий дрібновласницькими інтересами. Про рівень свідомості громади говорить сама назва села — Тупівці. «На правибори в селі Тупівцях прийшов лиш війт і сім радних, бо в селі навіть ніхто й не розумів, що воно таке ті вибори й до чого вони». Так починається оповідання. Епізод обрання виборця — це сатира на сільську старшину, на війта і радних, котрі з меркантильних цілей хочуть стати виборцями. Всі вони виступають проти кандидатури війта, який «уже доста наївся тих десяток, що брав за голос. Нехай пустить і другого. Нехай би й другий собі заробив». Пообіцявши одному радному клинчик на отаву, а іншому дати п'ятку, Петро Підошва зібрав собі три голоси і став виборцем.

В другому розділі оповідання Мартович показує народне віче в стодолі, на якому виступає селянський бесідник. За допомогою алегоричних образів народної казки оратор дає влучні політичні оцінки й характеристики, допомагає громаді зрозуміти реакційний характер буржуазно-поміщицького устрою, зокрема австро-угорської конституції, закликає тупівських людей одностайно виступити на захист своїх прав, віддати голос за українського кандидата.

Мартович реально показує роздвоєність настрою Підошви. З одного боку, над ним тяжіє клятва громаді, з другого — жаль за втраченими грішми. У дусі народного гумору, колоритно і дотепно показує Мартович, як два здоровенні мужики, озброєні грабовими булавами, «погнали Петра Підошву наперед себе до міста, до голосування». Вартові селяни приставлені до виборця на випадок зради громаді. Тоді Петра чекала смерть. Звідси й назва оповідання «Смертельна справа».

Мартович виявив блискучий талант гумориста, прекрасного знавця психології селянина, його побуту. Він неабиякий майстер комічних ситуацій, портретних характеристик. Його гумор то добродушний, лагідний, то ущипливий, колючий, а в найвиразніших місцях має гостро сатиричний характер. Причому ця гострота інколи виступає в м'якій напівзавуальованій формі. Старий дід, почувши, що в цьому році за голос будуть давати не п'ять, а п'ятдесят, побожно каже: «Довідалися найясніші пани, що нарід дуже бідує, та й світла канцелярія хоче народу допомогти...»

Зростання політичної свідомості всієї громади, вдалі спроби використати в своїх інтересах проголошувані буржуазною конституцією права, боротьба проти уряду, чиновників, панів зображені в оповіданні «Війт». В ньому Мартович гармонійно поєднує художньообразні елементи із суто публіцистичними. Сатирик робив це свідомо, апелюючи не тільки до серця, а й до розуму селянського читача. Публіцистично загострена сцена виборів війта, сатиричне висміяна діяльність офіційних урядових властей у Галичині, що «привикли всяке право топтати ногами». Особливо відчутно топтали право на виборах, що блискуче відтворив письменник в оповіданні «Хитрий Панько».

Своєрідність оповідання досягається небуденністю конфлікту. Антиподом позитивного героя виступає не якийсь конкретний персонаж, а австро-цісарська держава з її злодійське-брехливою конституцією і «паперовими» законами.

Оповідання має класичну побудову сюжету з усіма його компонентами. Експозиція знайомить нас з головним героєм. Акцент зроблений не на зовнішні прикмети, а на психологію. Настрій Панька складний і суперечливий. Він охоплений радістю і страхом. Радів, що «вибрали його громадяни виборцем на посла до віденської ради», боявся не виправдати довір'я громади. В собі Панько був упевнений: «Уже ж я знаю за громаду постояти! Коли громада мені таку честь повела, то я за неї хоть у вогонь!»

Боявся якихось невідомих причин, незнаних перешкод. Адже він вперше голосує. Вперше віч-на-віч зустрінеться з ворогом, деякі звички якого він «теоретично» знає. Знає про останні криваві вибори. Знає, що можуть відібрати у нього картку до голосування, підкупити, арештувати, бити. Про все це наказали йому читальники ще вдома, а руський (український) адвокат у місті підтвердив. Та ніщо не зупиняло Панька. Сповнений рішучості і твердого наміру виконати почесне доручення громади, Панько опинився коло будинку повітової ради. Тут починається зав'язка конфлікту, в якому «теоретичні» знання технології проведення австрійських виборів збагатилися особистою «практикою». Зустріч Панька з «рядовими лицями» нагнала ще більше страху. Сили були явно нерівні, тому «перший раунд» закінчився повною капітуляцією Панька. Вигнаний і побитий, він «стояв на одному місці покірно, як жебрак перед панською хатою». Довелось Панькові скинути чоботи і, ранячи затерплі від холоду ноги і руки, перелазити паркан висотою в півтора хлопа. Напруга душевних і фізичних сил Панька досягає кульмінації, що завершується «щасливою» розв'язкою: «майнув Панько до сіней і побіг босими ногами по камінних сходах, аби виконати австрійським законом запоручений акт вільних виборів».