Світова економіка та міжнародні економічні відносини, Детальна інформація

Основні риси регіональної економічної інтеграції (Африка, Латинська Америка, Азія). Успіхи розвитку економічної інтеграції у Західній Європі привернули увагу країн, що розвиваються, і в Латинській Америці, Африці та Азії виникло декілька десятків зон вільної торгівлі, митних та економічних союзів. Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА) – результат виходу інтеграційних процесів США та Канади за їх межі. 1 січня 1994 року набув чинності договір, за яким НАФТА включила Мексику. На території блоку мешкає 370 млн чоловік, щорічне виробництво становить 7 трлн доларів США, на них припадає 20% всієї світової торгівлі. Договір передбачав: 1)Скасування митних зборів на товари між США, Канадою та Мексикою; 2)Захист північноамериканського ринку від експансії азійських та європейських компаній; 3)зняття заборони на капіталовкладення та конкуренцію американських та канадських компаній у банківському та страховому ділі в Мексиці;4)Створення трьохсторонніх груп для вирішення проблем, пов'язаних із охороною довкілля. Хоча усі ці заходи за перші 5 років існування блоку не дали сподіваних результатів, спільний північноамериканський ринок буде повністю створений до 2010 року. Інтеграційні процеси активізуються і в Південній Америці. У 1991 році було укладено торгівельний пакт МЕРКОСУР між Аргентиною, Бразилією, Уругваєм та Парагваєм. За роки свого існування МЕРКОСУР перетворився на одне з найдинамічніших інтеграційних угруповань світу. Більшість товарів у торгівлі між його учасниками не обкладені митом. Створення МЕРКОСУР призвело до різкого зростання взаємної торгівлі, розширення торгівельно-економічної співпраці з іншими регіональними торгівельними угрупованнями, помітно зросла взаємна інвестиційна активність, зростають інвестиції з-за кордону. В МЕРКОСУР беруть участь країни різного рівня економічного розвитку. В Північній Африці у 1989 році був створений Союз Арабського Магрибу між Алжиром, Лівією, Мавританією, Марокко та Тунісом, якому не вдалося досягти поставлених результатів: і досі існують п'ять окремих ринків. С 1981 року функціонує Рада Співпраці між арабськими державами Саудівською Аравією, Кувейтом, Катаром, Бахрейном, ОАЕ та Оманом. У 1992 році було оголошено про створення Організації Економічної Співпраці центральноазійських держав (ОЕС-ЕКО), ініціаторами якої були Іран, Пакистан та Туреччина. У Східній Азії найбільш успішно майже 30 років дує Асоціація країн Південно-Східної Азії – АСЕАН, до якої входять Сингапур, Малайзія, Індонезія, Тайланд, Бруней та Філіпіни. Азійсько-Тихоокеанське Економічне Співробітництво (АТЕС) було створено в 1989 році на пропозицією Австралії як міжурядова організація, що об'єднує 21 країну: 12 початкових членів – Австралію, Бруней, Канаду, Індонезію, Японію, Малайзію, Нову Зеландію, Філіпіни, Сингапур, Південну Корею, Тайланд та США, та нових: Китай, Гонконг, Тайвань, Мексику, Чилі, Папуа-Нову Гвінею, В'єтнам, Перу та Росію. АТЕС формально має консультативний статус, але визначає регіональні правила ведення торгівлі, інвестиційної та фінансової діяльності тощо. Статистичні дані та прогнози свідчать про те, що АТЕС поступово стає стрижнем економічного зростання світу.

Особливості та етапи розвитку західноєвропейської економічної інтеграції. Початок західноєвропейської інтеграції – квітень 1951 року, Паризький договір про заснування європейського об'єднання вугілля та сталі ЄОВС (Бенілюкс, ФРН, Франція, Італія) – розподіл ринків збуту. У 1957 році ті ж держави підписують у Римі договір про створення Європейського співтовариства атомної енергетики (Євроатом). 25 березня 1957 року підписано Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства. Було поставлено задачу створення спільного ринку: митний союз, ліквідація нетарифних бар'єрів, спільна економічна політика в експортних галузях. У 1960 році у Західній Європі утворюється Європейська асоціація вільної торгівлі, до якої ввійшли: Австрія, Великобританія, Данія, Ісландія (1970), Ліхтенштейн, Португалія, Норвегія, Фінляндія (1986), Швеція, Швейцарія. Цілі ЄАВТ формулювалися менш чітко, аніж цілі ЄС. Участь у ЄАВТ накладала менше обмежень на учасників, менш суворо регламентувала діяльність. Передбачалося забезпечити безмитну торгівлю між країнами-учасницями лише відносно промислових товарів. У 1972 році кожна держава-член ЄАВТ підписала угоду з ЄС про зниження митних тарифів. В період з 1973 до 1973 вийшли з ЄАВТ та приєдналися до ЄС Австрія, Великобританія, Данія, Португалія, Фінляндія та Швеція.

Західноєвропейська валютна інтеграція: етапи, суперечності, результати. Створення ЄЕС спершу не ставило своєю метою створення валютного союзу, а передбачало лише узгодження економічної політики країн-учасниць та утворення валютного комітету консультативного характеру з метою пошвидшення координації валютної політики. Але із середини 70-х років пошвидшилися пошуки шляхів для створення такого об'єднання. Лідери ЄС намагалися не тільки створити валютну одиницю, альтернативну до долара США, але й здійснити валютну інтеграцію, встановити державний контроль за коливанням валют. В результаті складних переговорів у березні 1979 було створено Європейську валютну систему. План подальшого розвитку валютного об'єднання включав: 1)здійснення скоординованої економічної та валютної політики окремих країн ЄС; 2)організація центрального банку ЄС; 3)Заміну національних валют єдиною валютою ЄС. У 1991 році було підписано Маастріхтський договір про створення єдиного європейського простору, відповідно до якого голови урядів членів ЄС домовляються про створення валютного союзу. З осені 1992 року ЄВС почала давати збої через неспроможність центральних банків упоратися зі зростанням атак біржових спекулянтів, що грали на зниження в розрахунку на девальвацію валют. Коли до 1993 року 5 з 8 валют системи ЄС впали до нижньої встановленої границі, центральні банки вирішили не підтримувати свої валюти штучно. Вони можуть коливатися на 15% в обидва боки від установленої границі, крім того, центральні банки можуть знижувати цю границю. Відповідно до тексту Маастріхтського договору заключна стадія створення валютного європейського союзу, мала наступити наприкінці 90-х років. Перший етап почався в 1990 році з моменту лібералізації обігу капіталів у ЄС, посилення співпраці між центральними банками країн Союзу, свободою розрахунків в ЕКЮ та зближення економік. На другому етапі (із початку 1994 року) були прийняти більш жорсткі заходи, почався процес створення центральних банків ЄС. Був утворений Європейський валютний інститут. Третя, заключна стадія створення валютного союзу розбита на три етапи. Перший етап почався з 1998 року: були визначені ті країни, що зможуть відповідати критеріям входження до валютного союзу, таким як низький рівень інфляції, відповідний розмір облікової ставки, стабільність національної валюти: Німеччина, Люксембург, Австрія, Фінляндія, Ірландія і ще 6 країн. Деякі країни – Великобританія, Греція, Данія, Швеція – самі не бачать можливості вступити до ЄС. У 1998 році був створений Європейський центральний банк і розгорнута європейська система центральних банків. На другому етапі (1999-2001) ЄЦБ, як перший крок, використовує єдину валюту – ЄВРО в операціях з валютного обміну. Наступний крок (2002-2003) – заміна національних валют та купюр новими грошовими одиницями ЄВРО, надходження їх у готівковий обіг. На третьому етапі всі банківські рахунки у просторі ЄС будуть конвертовані у ЄВРО. ЄВРО має шанси бути однією з найпотужніших валют у світі.

Формування та принципи функціонування Європейської валютної системи. ЄВС – це міжнародна (регіональна) валютна система, що являє собою сукупність економічних відносин, пов'язаних із функціонуванням єдиної валюти в рамках європейської економічної інтеграції. У 1972 році Рада міністрів ЄЕС прийняла рішення обмежити амплітуду коливання валют, що входять до Співтовариства країн, відносно одна одної. Для досягнення цієї мети центральні банки мусили узгоджувати свої інтервенції на валютному ринку. Так народилася “європейська валютна змія”. Вона проіснувала до 1979 року, коли за ініціативою Ж. Д'Естена та Г. Шмідта була створена ЄВС. Вона повинна була вирішити наступні задачі: 1)встановити підвищену валютну стабільність всередині ЄС. 2)стати основним елементом стратегії зростання в умовах стабільності. 3)Посилити взаємозв'язок процесів економічного розвитку та надати новий імпульс європейському інтеграційному процесу. 4)справити стабілізуючий вплив на міжнародні економічні та валютні відносини. Механізм дії ЄВС включає три складові: спеціальну розрахункову грошову одиницю – ЕКЮ, механізм валютних курсів та інтервенцій та механізм кредитування. Вартість кожної європейської валюти в ЕКЮ щодня міняється, що визначається вагою валют у корзині, курсом валюти в інших європейських валютах. ЕКЮ є мірою вартості, на якій базуються паритети або центральні курси європейських валют, одиницею розрахунків для валютних механізмів, базою для розрахунку відхилень різних валютних курсів, механізму кредиту між центральними банками, а також для економічного та фінансового життя та обліку в ЄС. ЕКЮ є резервним вартісним активом, випускається під забезпечення валютних ресурсів, на неї виплачуються проценти. Механізм валютних курсів та інтервенцій засновується на двохсторонніх центральних курсах із певними межами коливання. Механізм кредитування передбачає, що в рамках ЄВС здійснюється міждержавне регіональне валютне регулювання шляхом надання центральним банкам кредитів для покриття тимчасового дефіциту виплатних балансів та розрахунків,пов*язаних із валютною інтервенцією. .

Еволюція світової валютної системи. Бреттон-Вудська валютна система, причини її кризи. Міжнародна валютна система є динамічною і розвивається, постійно еволюціонує. Перша система так званого золотого стандарту стихійно склалася наприкінці ХІХ століття. За нього валюти ряду країн вільно перетворювалися на золото на внутрішніх ринках своїх країн. Система золотого стандарту характеризується: 1)певним золотим вмістом валютної одиниці; 2)конвертованістю кожної валюти у золото, що забезпечується як в окремій державі, так і за її межами; 3)золоті зливки можуть вільно обмінюватися на монети, золото вільно експортується та імпортується, продається на міжнародних ринках золота; 4)підтриманням жорсткого співвідношення між золотим запасом та внутрішньою пропозицією грошей. Механізм міжнародних розрахунків установлював фіксований курс валют. Різновидами золотого стандарту були золотомонетний, золотозливковий та частково золотодевізний. По мірі втручання держави в економіку фіксований валютний курс почав мінятися на систему регульованих зв'язаних валютних курсів. Друга система – система золотодевізного стандарту, створена в результаті Генуезької конференції (1922), визнана більшістю капіталістичних країн. При цьому стандарті банкноти розмінюються не на золото, а на девізи (банкноти, векселі, чеки) інших країн, які можуть бути обмінені на золото. В якості девізної країни були обрані долар США та фунт стерлінгів. Це була перехідна стадія до системи регульованих валютних курсів. Система золотовалютного стандарту виникла в 30-ті роки і повністю сформувалася в кінці 50-х. Своє юридичне оформлення ця система отримана на міжнародній конференції у Бреттон-Вуді, США, в 1944 році. Основні риси: 1)за золотом залишається функція кінцевих грошових розрахунків між країнами; 2)резервною валютою став американський долар, який на рівних з золотом був визнаний у якості міри цінності валюти різних країн, а також міжнародного кредитного платіжного засобу. 3)долар обмінювався на золото центральними банками та урядовими закладами інших країн. 4)прирівнювання валют одна до одної та їхній взаємний обмін здійснювалися на основі офіційних валютних паритетів, виражених у золоті та доларах; 5)кожна країна мала зберігати стабільний курс своєї ринкової валюти відносно будь-якої іншої валюти. 6)міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалося головним чином через Міжнародний валютний фонд, створений на Б-В конференції. Він покликаний забезпечити дотримання країнами-членами офіційних валютних паритетів, курсів та вільного конвертування валют. Наприкінці 60-х років Б-В система приходить до суперечності з інтернаціоналізацією світового господарства, активною спекулятивною діяльністю транснаціональних корпорацій в валютній сфері. Режим золото-доларового стандарту на практиці поступово став перетворюватися в доларовий. Позиції долара тим часом у світі помітно похитнулися через економічні та політичні проблеми, зростання економічної потуги інших країн. Доларові запаси за межами США становили величезну суму, утворюючи ринок “євродоларів”. Дефіцит платіжного балансу США перевищував дозволені розміри. Вимоги БВ системи про обмін долара на золото виявилися обтяжливими для США, оскільки диктувалася необхідність підтримувати низькі ціни на золото за рахунок власних резервів. Золота ліквідність фактично не забезпечувалася. На початку 70-х БВсистема практично розвалилася. США відмовилися від обміну доларів на золото за офіційною ціною, ціна на золото на світових ринках різко підскочила. З початку 1973 року для МВС стає характерною постійна зміна обмінних курсів різних валют. Енергетична криза 1973-74 років “добила” БВ валюту систему. Золото почало продаватися за цінами, що складалися на “золотих” біржах, і ціна на нього перестала справляти безпосередній вплив на МВС.

Основні принципи Ямайської валютної системи. Ямайська валютна система – сучасний міжнародний валютний механізм. У 1976 році на черговій нараді МВФ у Кінгстоні, Ямайка, були визначені основи нової світової валютної системи капіталістичних країн. Міжнародне валютне життя регламентувалося Статутом МВФ, який виправлявся два рази: у 1969 році (створення СДР) та поправкою, передбаченою Ямайськими угодами. Основні принципи: 1)Функція золота у якості міри вартості та точки відліку валютних курсів скасовується. Золото втрачає грошові функції і стає звичайним товаром із вільною ціною. В той самий час воно лишається особливим товарним ліквідним активом: у разі необхідності воно може бути продане, а отримана валютна використана для виплат. 2)Країнам надається право вибору будь-якого режиму валютного курсу. Валютні відносини між країнами засновуються на “плаваючих” курсах їхніх національних грошових одиниць. Коливання курсу зумовлені: а)реальними вартісними співвідношеннями, купівельною спроможністю валют на внутрішніх ринках країни; б)співвідношенням попиту та пропозиції національних валют на міжнародних ринках. На початку 90-х років у зв*язку з реалізацією системи "плаваючих” курсів виникла доволі складна схема організації МВС на основі наступних елементів: а)підбираються головні опорні одиниці, із якими окремі національні валюти зберігають свої відносини, тобто валютний курс; б)ступінь коливання валютних курсів неоднакова, діапазон коливань широкий. При цьому підтримується валютний курс лише відносно декількох валют в рамках певного діапазону, відносно інших валют він вільний. У 1988 році 58 країн прийняли рішення про встановлення курсу своїх валют відносно валюти одного з основних партнерів, 19 країн висловилися за режим незалежного плавання, в тому числі найбільш розвинені. 3)Запроваджується стандарт СДР – “спеціальних прав запозичення” з метою зменшити роль резервних валют.

Міжнародні колективні валютні одиниці: СДР, ЕКЮ. На Ямайській нараді МВФ у якості колективної резервної валюти було визнано “спеціальні права запозичення” (СДР). СДР, як міжнародний резервновиплатний засіб, було створено у 1969 році, але спершу це був лише кредитний засіб. Після конференції СДР призначалися для регулювання сальдо виплатних балансів, поповнення офіційних резервів та розрахунків з МВФ, для виміру вартості національних валют. Одиниця СДР є умовною, випуск її відбувається у якості кредитних записів на рахунках МВФ пропорційно квотам країн-учасниць, які використовують їх для закупівлі конвертованої валюти для компенсації дефіциту виплатного балансу. Країна отримує певну суму СДР, не надаючи при цьому еквівалент у золоті або нацвалюті. Термін дії СДР не обмежений у часі, резерви СДР можуть бути використані країнами, що володіють цим засобом, як для розрахунків з МВФ, так і між собою. Спершу СДР прирівнювалося до золота, із середини 1974 року у зв'язку з переходом до плаваючих курсів це було скасовано. Курс СДР визначається на “валютній корзині”. Валютна розрахункова корзина являє собою метод виміряння рівноважного курсу однієї валюти відносно певного набору інших валют. До кінця 90-х років СДР випускалися двічі: у 1970-1972 роках та у 1979-1980 роках. Іншим видом колективної резервної валютної одиниці, що визначається на основі вартості “валютної корзини”, є ЕКЮ. Воно базується на основі 12 валют провідних країн Європи, що входять у ЄС. Вага кожної валюти в корзині визначається залежно від частки держави у ВНП ЄС та експорті всередині ЄС. На відміну від СДР, емісія офіційних ЕКЮ частково забезпечена золотом та доларами. Обсяг емісії ЕКЮ перевищує випуск СДР. Так само як і СДР, ЕКЮ представлена у безготівковій формі, як запис у рахунках центральних або комерційних банків при безготівкових перерахуваннях. СДР як колективна резервна валюта не змогла зайняти того місця, що відводилося їй при створенні, не похитнула позиції долара, в свою чергу, певні резервні функції набули інші валюти розвинених країн: німецька марка, швейцарський франк, японська йєна. На відміну від СДР, ЕКЮ має ширшу сферу застосування: використовується не тільки в офіційному, а й у приватному секторі, виступає як валютна одинця у спільних фондах та міжнародних валютно-кредитних фінансових організаціях, як валюта єдиних сільськогосподарських цін, як засіб міждержавних розрахунків центральних банків ЄС при проведенні валютної інтервенції тощо. Приватні ЕКЮ використовуються як валюта єврооблігаційних позик, банківських депозитів та кредитів. Більше 500 великих міжнародних організацій використовують ЕКЮ при наданні кредитів.

Країни, що розвиваються, у світовій економіці. З початку 60-х років значення колишніх колоній та залежних територій – “країн третього світу” – у МЕВ постійно зростає. У процесі розвитку цих країн утворилося два головних полюси: на одному перебувають найбільш розвинені з цих держав, як правило – країни-експортери нафти, на іншому – найменш розвинені: до цієї групи відносяться 48 держав Африки, Азії та Карибського басейна: Мозамбік, Ефіопія, Бангладеш, Непал тощо. Рівень життя навіть у цих країнах поступово покращується, але темпи досить повільні. Країни, що розвиваються – дуже неоднорідні, розрізняються за багатьма параметрами. Основні характеристики: 1)Багатоукладний характер економіки; 2)Низький рівень розвитку виробничих сил, відсталість промисловості, с/г та соціальної інфраструктури; 3)залежне становище у системі світового господарства, периферійний характер капіталізму. Спільними рисами більшості країн, що розвиваються, є бідність, перенаселення, високий рівень безробіття, величезна зовнішня заборгованість. Країни, що розвиваються, з початку 70-х років збільшують свою роль у міжнародній економіці. Необхідність їхньої участі у міжнародному поділі праці пояснюється тим, що вони виробляють цілий ряд необхідних товарів. В той самий час вони є виробниками сировини та ряду комплектуючих виробів, необхідних для розвинених країн. Міжнародна торгівля для країн, що розвиваються, особливо для найбідніших, залишається найважливішим джерелом зовнішніх доходів. Більша частина товарного експорту країн, що розвиваються, збувається на ринках розвинених країн. Останнім часом відбувається реструктуризація сукупного експорту країн, що розвиваються. Зростає частка промислових товарів та послуг. Важливою статтею прибутку цих країн є експорт робочої сили. Необхідним для країн, що розвиваються, є залучення іноземного капіталу, для цього вони вдосконалюють інвестиційний клімат, створюють необхідну інфраструктуру, організують спеціальні економічні зони з особливими пільговими умовами. Приватний капітал, проникаючи в країни, що розвиваються, прагне до країн, чия економіка є динамічною і розвивається швидкими темпами. Величезною є заборгованість більшості країн, що розвиваються, та їхні виплати відсотків по боргах розвиненим країнам. Транснаціональні корпорації впливають на країни, що розвиваються, позначивши їх як зону своїх інтересів і переміщуючи туди свої виробництва, які вигідно організовувати там економічно та технологічно. ТНК роблять вагомий внесок у розвиток країн “третього світу”. Оцінюючи загальну ситуацію включення країн, що розвиваються, у процеси інтернаціоналізації та глобалізації світової економіки, слід констатувати, що окремі частини їх перебувають на задвірках світового господарства та МЕВ. Процеси інтернаціоналізації виробництва та капіталу практично не торкаються значної частини цих країн або торкаються формально. Зберігається велика група країн із переважанням замкненої, самодостатньої економіки.

Міжнародні економічні відносини нових індустріальних країн. Нові індустріальні країни за рядом ознак виділяються із загальної маси країн, що розвиваються. До них відносять “чотири азіатських дракони” – Південну Корею, Тайвань, Сингапур та Гонконг, а також Аргентину, Бразилію та Мексику. Це НІК першого покоління. НІК другого покоління – Малайзія, Тайланд, Індія, Чилі, третього – Кіпр, Туніс, Туреччина, Індонезія, четвертого – Філіппіни тощо. НІК перевищують країни, що розвиваються, за розміром ВВП на душу населення, середньорічними темпами його приросту, питомою вагою обробної промисловості у ВВП (не менше 20%), обсягом експорту промислових виробів, обсягом прямих інвестицій за кордоном, а за деякими з цих показників переважають розвинені країни. Для всіх цих країн характерні високі темпи зростання національного добробуту, рівня життя населення. Для цього НІК активно залучають іноземні капітали, техніку та технологію промислово розвинених країн. Деякі НІК виділяються завдяки перебуванню у сфері економічних та політичних інтересів розвинених країн. На формування сучасної структури економіки НІК величезний вплив справили прямі інвестиції, особливо з США та Японії. Існує своєрідне змагання між двома моделями НІК – азіатською та латиноамериканською: перша передбачає розвиток національної економіки з переважною орієнтацією на зовнішній ринок, на експорт, друга орієнтована на імпортозаміщення. Стратегія імпортозаміщення, заснована на протекціонізмі, відіграє важливу роль у диверсифікації господарчої структури, одначе призводить до серйозної кризи та застою. Вступу в етап експортоорієнтованої політики не обов'язково повинен передувати завершений етап імпортозаміщуючої індустріалізації – ці компоненти можуть бути збалансовані й суміщені. Місце та роль НІК у міжнародній торгівлі визначається всією сукупністю їхніх реальних можливостей. НІК беруть активну роль у міжнародній міграції капіталів, у Сингапурі та Гонконгу виникли нові міжнародні фінансові центри. Успіхи, яких досягнуто у розвитку НІК, їхня інтеграція у світове господарство дозволяють з упевненістю говорити про те, що перспективи економічного росту, підвищення рівня життя народу та зростання зовнішньоекономічної експансії цих країн доволі сприятливі. У ХХІ столітті вони посядуть вищі місця у світовій економічній ієрархії.