Життя і творчість Володимира Самійленко, Детальна інформація

 

З УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ В КИЄВІ В 80-х РОКАХ XIX СТ.

 

Скінчивши гімназію в Полтаві в 1884 році, я вибрав для університетських студій Київ, хоч мені радили подаватися до Петербурга, де наука була поставлена краще. Але мене не цікавила перевага петербурзьких наукових сил над київськими. Мені здавалося, що наука й тут, і там провадиться більш-менш однаково, а я знав уже тоді добре, що Київ є осередок українського руху, бачив, що ті нечисленні українські книжки, які тоді виходили в світ, друкувалися майже виключно в Києві, чув, що в Києві існують українські гуртки, що там живуть українські письменники й наші вчені, й я рішуче вибрав Київ.

Приїхав я в Київ у нещасливий для Київського університету час: саме тоді університет справляв ювілей свого існування, який закінчився студентськими розрухами й замкненням університету на півроку. Вернувшись, отже, в Полтаву, я там перебув до січня, а тоді знову прибув у Київ і вступив до університету, так що перший семестр науки для нових студентів почався не в вересні, а в січні. Не пам'ятаю, з ким із українців познайомився я з самого початку. Здається, з К. І. Арабажиним, що тоді був гарячим українським патріотом, належав до українського гуртка й писав по-українськи. Потім уже, по скінченні університету він зрікся українства і трактував свою належність до його як заблуд молодих літ. Тоді в Києві існувало кілька українських організацій. Насамперед, т[ак] з[вана] «Стара громада», що складалася з діячів старшого віку, й кілька гуртків студентської молоді. Молодіж українська ділилася на «політиків» і «культурників». З цими останніми я швидко по приїзді познайомився і вступив до гуртка, який звався «Читанкою», або «Хрестоматійним товариством». Гурток цей справді займався складанням читанок і популярних книжок для народу.

Не можу тепер докладно сказати, чи перша «Читанка» Хуторного була колективною роботою цього гуртка, чи особистою працею Т. Лубенця. Я застав товариство «Читанку» за закінченням другої читанки — «Веселка». Цю «Веселку», цікаво й гарно складену, спіткала сумна доля. Як відомо, в ці часи російська цензура вимагала, щоб, друкуючи українські книжки, видавці не відступали від російського правопису. Цензори часом точно придержувались того закону (так, про таку страшну річ, як український правопис, був державний закон!), а часом задовольнялись тим, щоб стояло «ы» замість «и» і щоб були йори (ъ), а «ї» дозволяли ставити перед шелестівками. Такий правопис засвоїли потім білоруські видання. Правопис цей тим був кращий од цілком російського, що не примушував українську інтелігенцію, і особливо галичан, що до того не звикли, читати «и» за «і» або «ї»; для народу ж, що вчився в російській школі з російських книжок, був навіть практичніший од справжньої української фонетики, бо не було зовсім літери «и», котру він звик був читати за «і».

Отже, зладжену таким напівросійським правописом «Веселку» цензура друкувати не дозволила, очевидячки, не вважаючи її книжкою з красного письменства, на яке була обмежена тоді українська література в російській державі.

Тоді громада наша видрукувала цю книжку в Галичині. Але вийшло так, що в Україну все ж її не пущено, а в Галичині ніхто не хотів її купувати через її правопис, ні етимологічний, ні фонетичний; кілька сот її примірників довго спочивало в Ів. Франка на горищі, й я не знаю вже, що з нею сталось.

Гурток наш, як годиться українському гурткові, пересварився між собою й розділився на два. Не пам'ятаю, які були формальні мотиви розриву, але у грунті це була боротьба поодиноких осіб за домінуючий вплив. Відділившись, кожна частина гуртка називала себе справжньою «Хрестоматією» й не визнавала за таку другу частину. В тій громадці, в якій я зостався з більшістю членів, перед вели Гнат Житецький, син філолога Павла Житецького, й Володимир Калаш, а у другій «Хрестоматії» ватажком був Арабажин.

Та друга «Хрестоматія» була під протекцією професора Володимира Антоновича, і в його стали сходитися на збори. Арабажин умів з'єднати собі симпатії професора, котрий дуже цінував його здібності і сподівався, що з його вийде неабиякий український діяч. То справді був чоловік талановитий і дуже добрий оратор. Але, видно, власна кар'єра була йому дорожча за ідейні прямування, чим і можна пояснити, що він «пережив» свої українські мрії.

Наша «Хрестоматія» збиралася звичайно, в кого-небудь із членів «Старої громади»: в Володимира Науменка, в Павла Житецького, у Трегубова (в колегії Павла Галагана), в Ізмаїла Новицького, в доктора Панченка. Як я вже сказав, ми працювали над складанням популярних книжок для народу. Були то книжки з географії, фізики, астрономії й т. ін., але за тодішніх обставин майже нічого з того не могло побачити світу. Цю роботу провадили ми самостійно, але часом старші громадяни задавали нам якусь спеціальну роботу. Так, Павло Житецький давав нам студіювати мову у творах Івана Вишенського, літопису Самовидця, й ми писали на ці теми реферати. Під проводом Науменка займалися ми редагуванням української словниці, яку багато літ перед тим почав опрацьовувати Науменко й яку потім, із доручення «Старої громади», закінчив Борис Грінченко. Пробували теж складати «реальний словар» української мови.

Коли судити нашу роботу по безпосередніх наслідках, то не дала вона нічого цінного для збагачення української науки. Але нам особисто дала вона багато позитивного: ми привчилися серйозніш дивитися на національні прикмети нашого народу, більше свідомо їх любити; перед нами відкривалися такі цінності народного духу, яких ми, може, й не добачали б без тієї виховавчої роботи.

До старих громадян ми відносилися з повагою, яка межувала з побожністю. Тоді ще молодь не мала звички трактувати все, що старіше й немодерне, як нікчемне й варте складання до архіву. Ми бачили, скільки глибокого знання, любові до народу, безінтересовності вклали ті старі діячі у свою роботу; ми бачили, що вони, а не хто інший, одслонили перед усіма народами багато обдаровану душу нашого народу, існування якої не підозрівалося раніше.

Треба сказати, що наші «старі» вміли не тільки писати, але й говорити. Досить було послухати промов Науменка або Житецького за вечерею, якою звичайно закінчувались наші офіціальні засідання. Мова Житецького про яке-небудь Пересопницьке євангеліє або на іншу начебто таку суху тему, просто дихала поезією, ми заслухувались нею, як натхненною поемою.

Гостинність старих громадян була надзвичайна. Живі з нас, певно, й досі пам'ятають ті смачні вечері, якими нас частували після наших засідань. Товариство наше мало невеличкий склад книжок, із якого можна було їх набувати або брати дурно для роздачі при нагоді в селі.

Кожний із нас, виїжджаючи на село, вважав своїм обов'язком роздати кілька примірників «Кобзаря» та метеликів, які тоді можна було знайти.

Невелика це була література: крім «Кобзаря» та оповідань Квітки, Стороженка, Марка Вовчка та Левицького-Нечуя, кілька брошур із географії, про небо та Землю, про земні сили, оповідання з Святого письма, оповідання про комах, «Граматка» Куліша та дрібні оповідання белетристичні. Ото й був майже ввесь наш книгарський запас; галицькі періодичні видання ми одержували в дуже невеличкому числі, звичайно, в закритих рекомендованих листах, і розповсюджувати їх було мало змоги.

Але й така невинна справа, як той маленький склад книжок, були в ті часи річ небезпечна. Трапилось і нашому складові лихо. Під час трусу в Віктора Ігнатовича був знайдений цей склад. На щастя, Ігнатович устиг під носом у жандармів проковтнути спис осіб, який виказав би ціле товариство, і існування того товариства формально не доведено. Тим не менше, Ігнатовича на деякий час вигнано з університету на жадання адміністрації, крім цього, його судили вже звичайним судом «за безпатентную торговлю книгами в разнос», і присудили на 25 руб. кари, які й виплатило наше товариство. Книжки, звичайно, були сконфісковані.

Роковини Шевченка були в нас завше днем, до якого ми дуже готувалися. Треба було в нейтральних і тому безпечних із боку поліційного, але прихильних до українства кругах знайти помешкання під вечірку, яке могло б умістити сотню або дві осіб, і це завдання блискуче виконував звичайно Ігнатович. Готувались реферати, хорові й солові співи, вірші. Ці роковини відвідував дехто з старших громадян, а Микола Віталійович Лисенко не відмовлявся диригувати хором або пригравав до співів. Часом пані Олена Пчілка читала на таких вечірках свої поезії.

Роковини ці робили на молодь дуже велике враження і для широких кіл, які ще не щільно зв'язані були з українством, безперечно, мали агітаційне значення. Вечіркам нашим щастило і в тім, що їх ні разу за моїх часів не зловили жандарми.

У 80-х роках київська «Стара громада» мала звичай посилати щороку двох-трьох молодих українців з студентських гуртків до Галичини, щоб вони бачили українське національне життя в вільніших конституційних умовах і, таким чином, докінчували своє національне виховання та загартовувалися в українській ідеї.

Годиться тут коротенько розповісти про свою подорож до Галичини.

Одержавши на цю подорож від «Старої громади» сто карбованців, якої суми тоді досить було на дорогу і прожиття в Галичині до двох місяців, я в 1887р., по закінченні лекцій у Київськім університеті, виїхав до Львова. Приїхавши до Львова на ніч і переночувавши «Под Тигрисем», я другого дня рано пішов шукати «Просвіту», бо мав листа до секретаря Скородинського. «Просвіта» містилася тоді, здається, на Вірменській вулиці. Скородинський був першим моїм чичероне по Львову, потім його змінили другі з львівської молоді, й я в короткім часі відвідав усе, що було мені цікаве, як закордонному українцеві: побував у редакціях, в університеті, в Народнім домі, в Академічнім братстві, побував у Ставропігії й у святого Юра. Перші мої враження зі Львова були гірші, ніж я сподівався. Я раніш не думав, що Львів має так мало український характер. Майже не чув я на вулиці української мови, так само майже не бачив українських написів. Зате потім, бачивши галицькі села, я побачив, що вони мають характер цілком український.

Із місцевих діячів я завітав найперше до Івана Франка, з яким познайомився ще раніш — у Києві під час його приїзду; з дружиною його був знайомий, як вона була ще дівчиною.

Поселившись на кілька тижнів у Львові, я часто бував у Франка; ходили ми з ним у ліс на суниці, хоч небагато їх назбирали, ходили в гості на хутір до Франтішка Ржегоржа, чеха, що дуже цікавився українцями й поміщував у «Свєтозорі» свої розвідки. В його ж я запізнав Людвіка Кубу, теж чеха, що спеціально студіював українську народну музику й видав українські пісні з українським і чеським текстом.

Особа Франка особливо імпонувала мені своєю високою інтелігенцією й залізною енергією, що світилася з його очей, і разом із тим він був надзвичайно простий у поведінці з людьми; ця риса його вдачі дуже до його притягала, побачивши його разів зо два, здавалося, що вже віддавна з ним знайомий.

Франко, як відомо, знав багато чужих мов. Цікаво, що, як і він мені розказував, — він терпіти не міг систематично студіювати граматику нової для нього мови: головними його підручниками була цікава книжка тією мовою і словар. Між іншим, цей щирий український патріот російською мовою володів далеко краще, ніж зложених докупи десять галицьких москвофілів, що не визнають рідної мови, а мають нібито «адин русский язык». Я потім бачив у редакції «Київської старини» одно оповідання Франка, що він сам переклав на російську мову, й там було дуже мало помилок проти російської мови. Він умів справді навчатися чужого, не цураючися свого, властиво, не цураючись, а ввесь вік працюючи невтомно на свойому рідному грунті.

У Франка зустрічав я не раз Павлика... Не солодко жилося тоді Франкові, але Павлик бідував іще більше, а шкода; цей скромний а щирий народний робітник заслугував кращої долі...

Приїхавши до Львова в той час, коли ще там провадилась наука (бо в Києві ферії починалися значно раніш), я мав намір одвідати лекції професора Омеляна Огоновського котрий викладав історію української літератури, але він тоді через хворобу не відвідував університету, й я з ним познайомився в його домі. Була то поверховна знайомість, що не справила на мене особливо враження, хіба тільки те, що мені, як гостеві з обез'язиченої України, було й надто дивно і приємно бачити своїми очима людину, що має змогу викладати науку в вищій школі (incredibile dictu! (Неймовірно! (франц.). — Ред.)) українською мовою.

Тоді ж я вперше познайомився з Олександром Барвінським, з котрим заприязнився потім ближче з нагоди спільної праці в видаваній у 90-х роках XIX в. «Правді». Тут же мушу зазначити, що хоч у свій час багато робилося закидів проти діяльності й політики Барвінського як публіциста й посла до Ради державної треба признати, що власне діяльності Барвінського завдячує Галичина багато здобутків на полі рідної культури.