With an overview of the twentieth century” George S.N. Luckyj, Детальна інформація

With an overview of the twentieth century” George S.N. Luckyj
Тип документу: Реферат
Сторінок: 4
Предмет: Література
Автор: Олексій
Розмір: 30.8
Скачувань: 1511
з прочитаної англійського мовою літератури

“With an overview of the twentieth century” George S.N. Luckyj



ЗМІСТ.

Розділ І. Модернізм

Розділ ІІ. Традиція.

Розділ ІІІ. Невдала революція 1917

Розділ ІV. Травма соціалістичного реалізму



МОДЕРНІЗМ.

На початку дев’ятнадцятого століття українська література стала виразником національної ідентичності і це продовжувалося протягом сторіччя. Поява модернізму не була спробою уникнути традиції і реалізму, що був панівним на рубежі дев’ятнадцятого і двадцятого століть. Дві тенденції – стара традиція і новий модернізм існували поруч. Останній виник як природній захист проти царської колоніальної політики домінування і русифікації. За відсутності політичної заборони, письменники обирали роль захисників національної ідентичності, що концентрується мовою і культурою. Вони міцно дотримувалися знайомих форм і стилів і адресували їх широкому колу читачів. Модерністи, з іншого боку, пробували виглядати поза національними кордонами і стереотипами і творити мистецтво для мистецтва.

Пробудження національної свідомості, що спочатку спалахнула в романтичній поезії Тараса Шевченка, поширювалася незважаючи на царські заборони на українські публікації в 1883, 1876 і 1881. Ці заборони почалися вже 1720 з царя Петра І, забороняючи публікації церковних книг в старій Україні. Провідною ідеєю в літературі є панування народницького і реалістичного стилю. Життя пересічного селянства було домінантною темою. Під кінець дев’ятнадцятого століття виникають в українській літературі нові тенденції, що отримали назву модернізм. Таким чином, народність і модернізм існували в різних формах і дискусіях розв’язаних в кінці дев’ятнадцятого та в дев’ятнадцятому столітті.

В одній зі своїх статей, Іван Франко, видатний галицький письменник і критик розглядаючи літературу того часу, не зважаючи на цензури і державне пригноблення, Франко побачив багато прогресу в українській літературі протягом минулого дев’ятнадцятого століття. Це особливо виявилося в творчості деяких молодих письменників – наприклад, Кримський, Хоткевич, Стефаник, Коцюбинський і Кобилянська – які ближче спостерігали життя, дуже серйозно розуміли мистецтво і різні соціальні функції і мали сильну віру в майбутнє національного розвитку. Модерне віршування продовжило існуючий прогрес в напрямку чистоти мови і мелодійності віршів... Наша проза... Оволоділа поетичним віршованим рядом, мелодійністю, витонченістю і різноманітністю. Молоді письменники були ознайомленні з кращими європейськими зразками, були послідовниками “нових вчень” з психології і зображали внутрішній, духовний конфлікт більше ніж зовнішні події.

Ця стаття була вперше опублікована в 1901 році, але три роки пізніше Франко написав статтю “Інтернаціоналізм і націоналізм” в модерній літературі в якій він охарактеризував в цілому позитивний вплив модернізму західноєвропейської літератури, що вміщував “здорове раціональне зерно”.

Також в 1898 він опублікував велику статтю про естетику, в якій Франко захищає літературну критику, позбавлену політичного, соціального і релігійного тиску. Велика частина його статей була присвячена “поезії і музиці, і ліриці, і живопису”.

Була, однак, значна перешкода падаючому надії модернізму. Відомий народницький критик Сергій Єфремов гостро напав на нього в великому ряді статей: “В пошуках нової краси” виданої у 1902 в “Киевской старине”. Він надзвичайно слабкий в “Поезії в прозі” Г. Хоткевича і виявив більшість свого гніву на Ольгу Кобилянську. Він визнавав, що вона мала талант, але був нездатний знайти що-небудь вартісне у її повістях і модерністському романі про честолюбну феміністку “Царівна”. Героїня, як він вважав була насильною, її дії неадекватно мотивуються, а ідея, запозичена від Ніцше, прагнення бути супермодерною, всупереч темній юрбі, неприпустима. Згідно Єфремову, “аристократизм” Кобилянської був заснований на сумнівній етиці. Вона ідеалізувала природу і її мова була недосконалою. Наприкінці Єфремов осудив Кобилянську за її презирство до простого народу. Інша письменниця – Наталя Кобринська зазнала гніву Єфремова з виходом своїх ранніх реалістичних оповідань і спроби писати подібно до символістів. Нарешті, Єфремов зачепив маловідоме модерністське видання “Живі струни”, що видавав Станіслав Пшибишевський українською мовою. Це навело Єфремова на думку, що основна тенденція українського модернізму полягала в тому, щоб піднести інстинкт, хоча звинувачення були, звичайно, абсурдними. Його побоювання, що в проповідуванні “чистої краси” були дуже необґрунтовані. Ворожість Єфремова була виражена в його нездатності бачити модернізм як реакцію проти усталених норм. Звичайно, багато з творів модерністів були художньо недосконалі, але все таки вони не були оцінені, оскільки Єфремов охарактеризував їх як “наркотик” чи як втечу від справжнього обов’язку письменника перед народом.

На жаль сильної реакції стаття Єфремова не викликала. Багато листів до “Києвской старины” від Лесі Українки і Гната Хоткевича не були видані. Хоткевич також написав гнівний лист до “Вісника”, а Леся Українка висловила свої погляди в приватних листах. В листі до матері в 1909 вона скаржилася, що стаття Єфремова була “кісткою, якою в усіх було кинуто”.

Двома роками пізніше у 1904, Єфремов відновив свої аргументи у статті до “Києвской старины”-“На мертвой точке”, в якій він критикував альманах Вороного дуже різко. Він також накинувся на Катрю Гринивичеву за статтю у “Віснику”, в якій вона доводила, що “Ніхто не може критикувати те, чого він не розуміє”. Єфремов висміяв дискусію Вороного з Франком і розглянув їхні особисті внески у альманах з великим сарказмом. Єфремов пробував бачити в модернізмі тільки тимчасову, перехідну стадію до більш “зрілої” літератури, що відповідатиме інтересам народу. Вкінці він бачив таку “нову, свіжу силу”, як не дивно у творах Винниченка і радив Вороному відмовитися від “хмар” і жити “в долині”.

В цей самий час, у першому десятилітті нового століття, модерністські течії з’явилися в літературі Західної України, що перебувала тоді під впливом Австро-Угорщини. Вільно організована група молодих письменників “Молода Муза” з’явилася в 1906. серед її членів були Володимир Бірчак, Степан Чернецький, Михайло Яцків, Петро Норманський, Остап Луцький, Василь Пачавський, Осип Туринський та Єлдір Твердхліб. Також пов’язаний з ними був поет Богдан Лепкий. У 1907 Остап Луцький опублікував статтю у “Ділі”, що сприймалася як маніфест “Молодої Музи”. Він розпочав з опису “нової хвилі” у західноєвропейському письменництві і мистецтві, що була під впливом творів Ніцше, Ібсена і Метерлінка. Цю “втрату всіх надій”, “переворот цінностей” і нові “містичні небокраї” можна було помітити і в українській літературі, зокрема у творах Ольги Кобилянської. Старші критики, такі як Єфремов, висміяли тих, хто писав по-іншому. Художній твір відповідно до “нової школи” не був ні опікуном, ні “пропагандою”, його єдина функція – внутрішня “духовна ” потреба митця, що не може бути зачинений у раціональні рамки. Замість “холодних аргументів”, виливають вогонь своїх власних сердець, бо поезія повинна, насамперед, бути поезією. Про нову тенденцію в літературі “дала нам Кобилянська, Стефаник, Леся Українка, Лепкий, Щурат і багато інших”, як результат, виникла і “Молода муза”, чиє завдання полягає в тому, щоб сприяти новій літературі через свої публікації.

Порівнюючи російський і польський маніфест модерністів стаття Луцького була м’якою і стриманою. Вона просто констатувала про існуючу літературну ситуацію. Однак, менше як за місяць, також у “Ділі” вона була гнівно розкритикована Іваном Франком. На початку свого гнівного виступу, що без сумніву також посилювався гнівом у пародіях Луцького на його твори, Франко закликав читачів уважно розглянути поезію модерніста Василя Пачавського, якого звинуватив за “нітшеанство”. Вплив Ніцше був недовготривалим і “велика духовна криза” в Європі про яку Луцький писав, була неіснуючого Франко висміяв ідею, що література повинна показати нові почуття. Старші письменники заслуговують уваги, у той час як нові письменники не зуміли зачарувати читачів своєю “витонченістю” і “щирістю людських відносин”. “Модернізм – писав Франко, - ” неповинен стати частиною літературного процесу. Вкінці він виступив проти публікації “Молодої Музи”. В цілому його відношення до “Молодої Музи” було безкомпромісним. “Потрібно покласти кінець”, - писав він у листі до Грушевського, - “щодо деформації, дурості і претензії нашої “Молодої Музи””.

Різкість критики Франка викликала небагато протесту. Його думка залишалася незаперечною і ніякої справжньої полеміки між народниками і модерністами в Україні не відбулося. Характерно, однак, що захисники традиції (Єфремов, Франко) виявили поверхневі оцінки модерної літератури.

Через деякий час, починаючи з лютого 1906 “Молода Муза” видавала журнал “Світ”, редагований Вячеславом Будзиновським та журнал “Молодомузівець”. Після послаблення цензури в Росії, інший модерністський журнал “Українська хата”, був заснований у 1909 у Києві. Редакторами стали Павло Богацький і Микита Шаповал, чий літературний псевдонім був Сріблянський. Його провідними критиками і теоретиками були Микола Євшан, ряд творів якого було видано окремо. Після нітше і Раскіна, Євшан заявив про нову естетичну культуру, мета якої – нова і гармонійна людина, що не буде конфліктувати з іншими і з собою, і яка б могла незалежною і щасливою.

В цілому український модернізм був помірним, чи, на жаль, нездатним висунути важливі нові теорії, експериментувати з новими стилями і структурами.

Фактично багато модерністів не могли цілком відійти від реалістичної традиції. При проповідуванні “Мистецтва для мистецтва”, вони усе ще бажали обслуговувати національні проблеми. Їхня мета, можливо, найкраще була висловлена в листі до Панаса Мирного, написаного в 1903 Михайлом Коцюбинським і Миколою Чернявським.

Протягом сотні років існування наша сучасна література (з історичних причин) плекалася в значній мірі селом, життям села і етнографією. Селянин, обставили його життя, ось майже і все, що займало уяву і здібності українського письменника. Хоча є кілька винятків. Наш сучасний читач, виростав на кращих зразках сучасної європейської літератури, що є багатою не лише на теми, але й у манері побудови конфлікту, мав право очікувати від своєї рідної літератури більш широкого поля спостереження, правдивого опису всіх аспектів життя кожного, не просто (лише) соціального стану і бажав би зіткнутися в нашій белетристиці з опрацюванням філософських, соціальних, психологічних, історичних та інших тем.

Пошук нових форм продовжувався протягом декількох десятків і дав деякі результати.

Двадцяте століття починалося збірником “екзотичних” творів багатообіцяючого молодого східного вченого Атагангала Кримського (1871-1942), під назвою “Пальмова гілка” (1901). В своїй передмові, обговорюючи “свідську” любов, він визначав, що його твори розраховані “не для людей з слабкими нервами і відсутньою енергією”. В творах він виявив свій індивідуалізм і зарозумілість, шукаючи завжди “оголоні естетичні почуття”, стогони мільйонів охоплених голодом і несправедливістю не цікавили його. Ліричний герой “Пальмової гілки”, подібно до Андрія Ляховського, героя його модерні стичного роману під такою ж назвою. Написаний між 1894 і 1904 цей роман автобіографічний, незважаючи на заяву автора про протилежне, має усі риси “занепаду”, самозакоханість, сексуальність, еротизм, містицизм, навіть софізм. У 1905 Леся Українка написала дуже довгий лист до Кримського з гострою і детальною критикою.

Інший модерніст, Василь Пачовський (1878-1942) зробив свій дебют у 1901 збіркою ліричних любовних поезій. “Розсипані перш”, тепло привітав Франко. Двома роками пізніше Пачовський видав “Сон української ночі”, націоналістичні поезії, що передували його більш пізнішій п’єсі “Сонце руїни” (1909), які бракувало реальності поетичних можливостей. Однак, тільки в своїй збірці “Ладі і Марені” він повертає своє раніше натхнення. Критики вказують на близькість між раннім Пачовським і Тичинию. Критичний аналіз Франка – найкраща оцінка Пачовського.

Так Пачовський продемонстрував нам, що він є великим майстром нашої мови, щирим і талановитим поетом, який глибоко налаштував своє вухо до мелодії наших народних пісень і мови народу і хто має майстерну техніку вірша, якою володіють лише деякі, він одним дотиком може переносити ніжні акорди в наші душі, будячи бажаний настрій і витримуючи це до кінця. У слові, у властивостях і поетичних можливостях книга Пачовського пробудила в мені величезний радісний відгук. Його потоки поезії, природні, добровільні, якнайпростіші вияви його почуття. Навіть якщо це почуття усе ще не дуже глибоке і коло вражень не широке, навіть якщо його мелодії монотонні, тим більше вимагають потребу віддатися його таланту, що може виразити найпростіші й найбільш звичайні речі поетично, не стереотипно, може малювати новими (свіжими) не позиченими кольорами.

Деяка слава була завойована серед модерністів Петром Карманським (1878-1956), чия збірка “З теки самовбивці” опублікована була в 1899. його друга збірка “Ой, люлі смутку” (1906), мала характерну передмогу товариша Михайла Яцківа: “Ми були народилися випадково, нещасливо, зруйнувати дешеві погляди, порушувати солодку слабість міщан.” Ми охрещуємо наших дітей зі сльозами наших людей, зміцнюємо їх у вогні наших сердець і ведемо їх далі до Храму краси. Там існує деяка комедія: багато хто не сприймає нас усерйоз, але наша аудиторія велика. Це родовід товариша Петра. Його книга передбачена для тих, хто буде супроводжувати нас, для тих як писав Пшибишевський, хто рубає нові доріжки в пролісах.”

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes