Роди і жанри літератури, Детальна інформація

У Марка Твена є новела, де він ставить своїх героїв у безвихідне положення. Як кінцівку він оголює літературність побудови, звертаючись як автор до читача з визнанням, що ніякого виходу він придумати не може. Цей новий мотив (автора) ломить об'єктивне оповідання і є міцною кінцівкою.

У самі різні епохи існувала тенденція до об'єднання новел у цикли, що викладаються за принципом деякої єдності: в оповідання вводилися об'єднуючі мотиви. У "1001 ночі" об'єднуючим є казка про Шахерезаду, а в "Декамероні" - історія про суспільство, що переживає епідемію чуми і витрачаючим час за розмовами і оповіданнями.

При більш тісному зближенні цикл новел можна перетворити в роман. На цьому порозі між циклом і єдиним романом знаходиться "Герой нашого часу". Але однієї тільки спільності героя розповідей недостатньо, щоб виник роман. Так, "Пригоди Шерлока Холмса" усе-таки залишаються збірником новел.

Звичайно в новелах, об'єднаних у роман, не задовольняються спільністю тільки головного героя, але й обличчя епізодичні також переходять з новели в новелу (ототожнюються). Але і цього недостатньо. Необхідно не тільки об'єднати новели, але і зробити їхнє існування немислимим поза романом, тобто зруйнувати їхня цілісність. Це досягається відсіканням кінцівки новели, сплутуванням мотивів (підготовка розв'язки однієї новели відбувається в межах іншої) і т.д. Шляхом такої обробки новела як самостійний твір перетворюється в новелу як сюжетний елемент роману (інакше - епізод).

Роман як велика оповідальна форма звичайно зводиться до зв'язування розповідей воєдино.

Типовий прийом зв'язування - це послідовний виклад новел, нанизується звичайно на один героя і, що викладається в порядку хронологічної послідовності. Подібні романи будуються як біографія чи героя історія його подорожей.

Для того, щоб спостерігався поступальний рух у романі, необхідно, щоб кожен новий чи епізод розширював тематичний матеріал, чи кожна нова пригода повинна бути складніше попереднього, чи повинні відкриватися нові сторони внутрішнього світу героя.

Роман такої побудови називається східчастим (ланцюговим).

Інший тип романічної побудови - кільцеве. Техніка його зводиться до того, що новела (обрамляюча) розсовується. Виклад її розтягується на весь роман, і в неї впроваджуються як перебуваючі епізоди всі інші новели.

Нарешті, третій тип - це рівнобіжна побудова. Персонажі поділяються на кілька самостійних груп. Історія кожної групи, їхньої дії, район їхньої дії складають особливий "план". Оповідання ведеться многопланово. Герої одного плану переходять у рівнобіжний потік - в інший план, відбувається постійний обменперсонажами і мотивами між оповідальними планами. У таких романах варто розрізняти паралельність як одночасність дії і паралельність як зіставлення і порівняння (згадаєте детектив Вайнерів, де розповідається про історію зі скрипкою Страдіварі і життєпис самого майстра).

Тому що роман складається із сукупності новел, то для роману недостатня звичайна новелістична чи розв'язка кінцівка. Замикати роман треба чимось більш значним, чим замикання однієї новели.

У замиканні новели існують різні системи кінцівок.

1) Традиційне положення: одруження, загибель героя.

2) Розв'язка новели, що обрамляє, як правило, стає розв'язкою роману кільцевого типу.

3) При східчастій побудові розв'язкою стає введення нової новели, побудованої інакше, чим попередні. Так, у романі "20000 льє під водою" герой переживає ряд авантюр, як бранець капітана Немо. Порятунок з полону - кінець роману, тому що руйнує принцип нанизування новел.

4) Для романів великого обсягу характерний прийом "епілогу", де на декількох останніх сторінках ми довідаємося про події і долі героїв за якийсь проміжок часу.

Узагалі ж розповідь, повість і роман - не жанри прозаїчного епосу, а, скоріше, його види. Прикладами жанрів можуть служити замальовка, мініатюра, нарис, новела, історичний роман, детективний роман, фантастичний роман і т.п. Розподіл це, звичайно ж грубе і дуже умовне. Так, фантастичний жанр сам по собі можна розділити на тверду наукову фантастику, наукову фантастику, "космічну оперу", технотриллер, кіберпанк, фентезі, містику, хоррор і т.д.

Крім докладно освітленого прозаїчного епосу існує епос поетичний, виниклий на стику ліричного й оповідального родів літератури. Поетичний епос представлений поемою, баладою й особливим романом у віршах.

4. САТИРИЧНІ ЖАНРИ

Тривалий час у тлумаченні терміна “сатира” дотримувалися думки, що це група викривальних художніх та художньо-публіцистичних творів різних жанрів. Але в такому випадку до сатиричних важко віднести твори несатиричних жанрів, в яких використовуються прийоми іронії та сарказму. Адже сатира – це не тільки твори викривального характеру, а й спосіб відображення дійсності. Специфіка сатири полягає в тому, що, на відміну від інших жанрів, вона утверджує позитивні ідеали через викриття недоліків.

Українська сатира збагатила літературу творами Остапа Вишні, В. Червенського, Л. Чернова, М. Білкуна, П. Глазового, В. Еллана-Блакитного, О. Ковіньки, Ю. Вухналя.

Критиці нема чого виясняти своє ставлення до предмету сатири – вона покінчила з ним різні порахунки. Критика вже виступає не як самоціль, а тільки як засіб. Її основний пафос – викривання.

З недавнього минулого ми знаємо: де глухнуть критика і самокритика, де аналіз реальної обстановки підмінюється розмовами про успіхи, там створюється обстановка безкарності та вседозволеності.

У сучасній газетно-журнальній сатирі дослідники налічують щонайменше півтора десятка жанрів: сатирична замітка, репліка, фейлетон, памфлет, гумореска (гумористичне чи сатиричне оповідання, жанр), байка, пародія (пародійна хроніка), епіграма, усмішка, анекдот, сатиричний афоризм (фраза), а також комедія (кінокомедія), сатирична повість, сатиричний роман.

Сатирична замітка – жанр настільки популярний в нашій пресі, наскільки і невивчений. Здебільшого, досліджуючи жанри сатири і гумору, про сатиричну замітку не згадують взагалі. У посібнику ж “Теорія і практика періодичної преси” (автор відповідного розділу М. С. Черепахов) взагалі отожнено сатиричну замітку з пародійною хронікою, яка друкується в “Літературній газеті” під рубрикою “Роги і копита”. З таким же успіхом пародію на репортаж можна вважати сатиричним репортажем.

Сатирична замітка – це твір газетно-журнальної сатири, в якому стисло, в яскравій, дотепній формі повідомляється про негативний факт з метою його усунення.

Призначення замітки взагалі – повідомлення факту чи фактів дійсності. Але сатирична замітка є засобом виявлення недоліків, однією з форм критики, викриття. Цій же меті служить факт і в інших сатиричних жанрах, наприклад у фейлетоні. Проте у фейлетоні, зокрема в белетризованому, факти виступають в узагальненому вигляді, як засіб типізації дійсності. Фейлетоніст, повідомляючи факти, створює навколо них певну громадську думку, яка схвалює позитивні дії персонажів, осуджує негативні.

Починаючи роботу над сатиричною заміткою, автор повинен пам'ятати, що існує ряд способів опрацювання фактичного матеріалу, тобто власне написання творів цього жанру. Найбільш поширений з них – пародіювання твору іншого жанру, різновиду. Тут автор намагається якомога далі відійти від прямої констатації факту. Пародійна форма дає можливість широко використовувати іронію. На перший план висуваються незначні подробиці, найчастіше – вигадані.

Другим за частотою вживання є продовження лінії міркувань негативного персонажу (зведення їх до абсурду). Використовуючи його, автор удавано переходить на позицію “героя”. Тут слід подбати про збереження почуття міри, не нагромаджувати непотрібні деталі, зайві домислені ситуаціії. Сам же прийом надзвичайно ефективний, ба він передбачає наявність, крім негативного факту – цифри, факту-випадку тощо, документально зафіксованих слів кожного негативного персонажу.

Помітну роль у вдалому застосуванні згаданих прийомів відіграє домисел. Але є сатиричні замітки, побудовані цілком на домислі або на поєднанні домислу з прямою констатацією фактів.