Життя і творчість Чингіза Айтматова, Детальна інформація

казки»), отрок («Ранні журавлі»), хлопчик Кіріск і старий Орган («Рудий

пес»), Едигей («Буранний полустанок»); а середня, основна ланка людського

віку випадає: тінню-пам'яттю сковзає Батько в «Ранніх журавлях»; як

Лоенгрін, пропливає Батько-Білий пароплав; безликий повторює Органа батько Емрайін у «Рудому псі». Не має цей вік своєї позитивної партії в бутті — у світі Айтматова. І в цьому страшна історична правда: перебита це покоління, кістьми полягло. Але отут і воля художня: отрок і старий — співрозмовники великого діалогу думки (Запитуй — Відповідаємо), тоді як середній вік принципово монологічний: повинний стверджувати щось одне — і в справі будувати, і у думці собі думати. Герой же Айтматова до останнього конання хоче зберегти за собою право запитувати, сократівське право не знати — щоб розуміти.

І при монологично діючих героях «Джамили» і «Першого вчителя» приставлене недремне око підлітка (Сеит, Алтинай), чи дві тополі як світові орієнтири, сторожі буття й істини, древа життя — по таких координатах і в такім опроміненні-висвітленні йде осмислення подій у людях, в історії, у життях.

Так, актори драми айтматовської, її основні амплуа-маски: дитя і старий. Вони як би перед завісою п у просценіумі зустрічаються, обговорюють, що на сцені відбувається з іншими, полножизненними, иль з ними самими (старий згадує). Отрок і старий — це ворота буття, ними обкреслена рамка життя, і це два вогні рампи сцени життєвої, де метаються повновікові чоловік і жінка в суєті своїх доль.

Але сам Чингіз Айтматов — справді мужик, корінник у запряжці буття, невтомно тягне її лямку по-дорослому вже з 14 років, коли працювати на родину почав, і по нею

пору мужні досвіди життя, іспиту душі людини безстрашним пізнанням

могутньо проробляє на полігонах і пасовищах своїх повістей і романів. І як

громадянин країни і Землі, як чоловік ради, піднімає завзято самі гострі і

невідкладні питання: про совість, про світ. про культуру природи'. Так бачу його: як батир Манас, він у дусі коштує неухильно, відбиває, разить і вивертається хитро і спритно, спокуси переборює і спокус у поза, п сумнівами зсередини,— і виявляє собою приклад і борг первоучителя свого народу.

А народу його киргизькому дивно скільки випало в столітті сем прожити, перейти і переосмислити. Тільки з завіс сонного патріархального стану, у якому він застиг на тисячоріччя, увергнуть він був у XX столітті у вир всесвітньої історії і, не встигнувши оглянутися, виявився вже в соціалізмі. От і продирає дотепер його людина, Чингіз Айтматов, очі, і усі думає, думає, думає: що ж відбулося? що є, що буде? І це не тільки його народу думка, але представницька дума — за все людство. Тому що для XX в. типово, що

народи, довгий час стоявші в стороні від магістральних шляхів світової історії,

включаються в неї, і бурхливо, прискорено розвиваючись, перестрибують зі стадій древніх — у найсучасніші. Недарма Айтматова переводять на багато мов: близькі долі і думи його героїв людям з багатьох країн Азії, Африки, Латинської Америки; і досвід, що нагромадив його киргизький радянський народ: і історичний, і душевно-емоційний, і розумовий, і художній, всім у повчання виявляється.

Але раз народ його такий шлях, рівний двом — трьом тисячоріччям європейської історії, промчався, те подібна ж прірва повинна бути перекрита й у духовної культурі, і в типі письменника. І дійсно: як тип письменника, Чингіз Айтматов не просто житель середини XX в., але і шаман- заклинатель-міфотворец, акин-рапсод-сказувач гомерівської користі, ренессансно-шекспіровський драматург, просвітитель і дидакт свого народу, романтик з ідеалом високого розжарення,

реаліст- моралеописувач і історіограф («Прощай, Гульсари!») і нарешті, цілком «модерніст», як і конгеніальний йому побратим у Латинській Америці Габріель Гарсіа Маркес, книга якого «Сто років самітності» виявляє собою подібне ж конденсоване табло епох світової історії і шляхів, і сутей, і ідей людини... Про Гомера і Гесиода сказано було, що вони дали еллінам їхніх богів. Подібну ж функцію створення образів - типів і орієнтирів поводження виконав у Киргизії Айтматов. У його творчості вже ціла космогонія і міфологія здійснена. Отут бродить Рогата мати-олениха, Великий Туман, Білий пароплав, Хлопчик-риба, всюди-око Верблюже око, священні Тополи-оракули (як дуб Зевса в Додоне), пролітають Ранні журавлі, вічно біжить краєм моря Пегий пес, стріляють у мати псевдолюди-манкурти... І серед цієї космічний першоприроди люди, як титани і герої, здійснюють своп космоустроительние подвиги: Дюйшен, як Персей, б'ється з парфумами гір, вивільняючи Андромеду-Алтинай; отут Геракл-Танабай

на службі в Еврисфея-Чоро разить гідру Зими і чистить авгієві стайні кошар; отут Парис-Данияр викрадає прекрасну Олену- Джамилю; отут Минос, Еак і Радамант сіли в туру Харона, що перетинає Лету, і переносять отрока Кириска з дитинства на інше світло мужності...

Я не утомлююся підкреслювати цю сторону в героях і сюжетах Айтматова, тому що те, що перед нами правдиві образи наших сучасників,— це і без того ясно, на очах: і Даніяр, і Толгонай, і Орозкул (і Едигей і Бостон. — Ведучий. 26. XI. 86). Але вони значать більше, ніж це. Що є «наш сучасник»? Крапка в потоці історичного Простору-Часу. Ми, звичайно, любимо його, як властиво кожному любити себе, але любові до себе далеко не досить для того, щоб це «я» було й іншим племенам, часам цікаво, повчально, улюблено. Отут вже правдоподібної описовості недостатньо. Отут потрібний сміливий прорив з сьогоднішнього у віковічне, і Айтматов щораз як би поринає у вічність і Абсолют і не повертається без улову: несе яку-небудь рибку образа або прихоплює перлина сюжету — і піт уже затівається виріб повести, вироблюється

на березі «Топольок», «Пегий пес»,— але в кожнім з них пульсує вічна

енергема. Недарма в «Джамілі» Луп Арагон відчув історію любові,

конгеніальну «Ромео і Джульетте».

До дійсного часу у творчості і духовному розвитку Айтматова прозріваються три періоди. «Повести гір і степів» — така емблема того нового слова, з яким він ввійшов у літературу своїми ранніми, «молодіжними» добутками: «Віч-на-віч», «Джамиля», "Верблюже око", «Топольок мій у червоній косинці» і «Перший учитель», за які й одержав у 1963 році Ленінську премію. Його герой тут — молода людина, у кипінні пристрасті що прориває, як ріка, тіснини патріархально-родової громади і свій особистий шлях, який прокладається по життю.

Другий період утворять повести «Материнське поле» і «Прощай, Гульсари!». Письменником отут володіє дума про історію свого народу, подіях революції, колгоспного будівництва, війни. Герой отут — старець, мати, що сповідає перед смертю життя свою прямо природі: Толгонай — Землі, Танабай — коню Гульсари.

Третій же, нині триваючий період, почався з «Послу казки (Білий пароплав)». Тут ще: «Ранні журавлі», «Рудий пес, що біжить краєм моря», п'єса «Сходження на Фудзіяму», написана разом з Калтаєм Мухамеджановим. І, нарешті, роман «Буранний полустанок. (І довше століття триває день)». Тут письменник виходить до першооснов буття: особистість — перед судом совісті, людське суспільство і його діяльність за історію — перед обличчям першостихій природи. Художня думка Айтматова знаходить, з одного боку, тверду раціоналістичну міцність і строгість високого стилю, а з інший,— виходить до дитячо-первісного міфу, казці, притчі. І герой його отут розсунутий, виведений

до ворот буття: дитина і старець.

Особистість і Життя, Народ і Історія, Совість і Буття — от проблемні пари трьох зазначених ступіней сходження Айтматова до усе більш глибинних сутям. Відповідно, і жанр повести, постійний у письменника, змінюється усередині. Спочатку це — повість — новела, драматична розповідь з катастрофічним, як гроза, подією в центрі. Потім це — монолог-спогад, епос про колишній, як шекспирова історична хроніка. І, нарешті, роман — висока філософічна трагедія, художнє дослідження граничних можливостей людини.